Казахська родина Шевченка

Про нього ми говоримо останніми днями все більше у зв’язку з датами, проте все це виходить у нас якось механічно. Пропонуємо трохи змінити хід власних думок, що підпорядковується повсякденним клопотам та спробувати відчути свято. Цього тижня йому виповнилося 197 років.

Редакція «ДЧ»


Практично кожна інтелігентна людина, незалежно від національності, потрапивши у ці пустельні місця, де Шевченко провів 7 років, опиняється під магічним впливом  Тараса. Чесно кажучи, я завжди відчувала, що мої знання біографії Шевченка потребують корекції. Нині такий час, коли ми звільнюємось від догм, від того, що приймали колись на віру. Світ від того не перевертається з ніг на голову, а образ Шевченка стає повнокровнішим і ближчим.

Тарас Шевченко (акин Тарази) вважається у казахів своїм. Попри те, що той носив мундир чужої армії, був іншої віри, іншого звичаю й належав до іншої цивілізації. Ми звикли сприймати автоматично, що Тарас Шевченко був відкритий, комунікабельний, і нічого дивного в тому немає, що він добре ставився до казахів, а ті до нього. Однак у середині ХІХ століття подібна толерантність була унікальним випадком, як свого часу в ХVІ столітті слово Яна Щасного Гербурта, польського аристократа на захист автохтонного населення Галичини.

Це не були стосунки рівних. Надмірний демократизм у стосунках аборигенів і колонізаторів може викликати в перших зневагу. Шевченко в очах казахів належав до касти акинів, навіть шаманів, адже він вмів малювати, і казахи довіряли йому настільки, що навіть позували. А це неприпустимо для людей, які сповідують іслам. Утім, це був не зовсім правовірний іслам, надто багато в ньому було язичництва, залишків прадавньої віри в магічні сили природи.

Але й цього мало, щоб завоювати довіру. Треба стати членом одного з родів – кланів, що утворюють певну ієрархію.

Станіслав Мастєров розповідає, як в 60-х роках їздив по околицях Мангишлака разом з редактором газети «Вогні Мангишлака» Юрієм Татариновим і записував розповіді аксакалів, чиї діди пам’ятали про експедицію 1851 року за участі Тараса Шевченка. Вони стверджували, що неофіційною дружиною (токал) була казашка Катя, молодша від нього на 20 років, і в них було двоє дітей, хлопчик та дівчинка. А 1857 року  Шевченко повернувся із заслання. Саме вона зображена на однойменній картині. Три роки потому Катю віддали заміж за іншого, й у неї було ще багато дітей. Але про Тарасових їй заборонили згадувати. Належала Катя до войовничого роду Адай, що займає одне з найпочесніших місць серед інших казахських родів. Нащадки Тараса роду Муалім-Адай є хранителями його пам’яті ось уже понад 150 років.

Очевидно, що в історії літератури теж панує мовчазна домовленість – не згадувати про ці стосунки, хоча аналіз ДНК міг би внести ясність. Усе, що я розповідаю зараз, жодним чином не може вплинути на репутацію поета й художника. Просто життя Шевченка упродовж тих семи років було не таке похмуре, як нас намагаються переконати офіційні біографи. Він по-своєму був щасливий і, попри заборону писати й малювати, переживав творче піднесення. Але  настав день, коли довгоочікувана свобода  вирвала його з казахського степу, й він відчув страшну порожнечу попереду себе – вже немолодий чоловік намагався заглушити страх перед майбутнім, подорожуючи до Петербурга, з яким його розділяло десятиріччя. З огляду на це варто перечитати його щоденник…

Власне, книга Станіслава Мастєрова не про казахську родину у вузькому сенсі, а про людей, які проводили дослідження, пошуки довкола слідів поета в Казахстані, збираючи матеріал, який подекуди був використаний шевченкознавцями, губився і навіть використовувався в Україні без згадування його власників. Тепер привласнити чуже ще легше, бо Казахстан від України відділяють кордони, і подорож туди не по кишені скромному науковцеві.

Світлина - з книги Станіслава Мастєрова «Я памятник воздвиг себе…» ( Кустанай -2006)


Інформація про перший у світі пам’ятник Шевченку стала відома завдяки лікарям протичумної Мангишлакської станції, які на дозвіллі подорожували, малювали, писали вірші й ділились одне з одним краєзнавчими вислідами. Станіслав Мастєров у формі щоденника розповів про це надзвичайно колоритно й інтимно.  Перша ніч його перебування у форті Шевченка, коли тоді зовсім молодий лікар зустрівся з колегами:

Шалений повний місяць, рев верблюдів, знаменита мангишлацька пилюка від черепашника. Плентаємося вулицею, суцільна стіна з черепашника, вхід у двори, двері, ворота, невеликий пустир, дерева на напівзруйнованому мурі з черепашника… Це і є сад

Галина Пагутяк

ZAXID.NET