“Хроніки Нарнії”: битва замість воскресіння

Кожна екранізація є лише прочитанням, інтерпретацією художнього твору – це аксіома, і подітися від цього нікуди. Тому, порівнюючи фільм і книгу, звичайно зауважують: «А книжка таки цікавіша…» На екранізацію однієї з повістей казкового циклу «Хроніки Нарнії» англійського письменника Клайва Стейплза Льюїса чекали довго і з тривогою – було б дуже шкода, якби зіпсували таку гарну книжку.

 

 

Нарешті, дочекалися – на великих екранах з’явилася картина «Хроніки Нарнії: Лев, Чаклунка та шафа для одягу» режисера Ендрю Адамсона. Творці фільму пішли слід у слід за автором циклу – екранізували повість, яка за змістом мала бути другою, але і побачила світ також першою – далекого 1950 року.

 

Маю визнати: фільм вийшов вдалий – яскравий, видовищний. І гуманний – навіть найконсервативніші батьки, які не припускають навіть натяків на жорстокість, «Хроніки Нарнії» до перегляду затвердять.

 

Щодо точності відтворення тексту – то тут збережена лише загальна фабула. У дуже багатьох епізодах кінематографісти відійшли від вірності першоджерелу. Інколи це було виправдано, адже між друкованим текстом і кадрами на екрані завжди є певний дисбаланс. Найяскравіший приклад – це початок фільму: бомбардування Лондона, від’їзд із охопленого війною міста до незнайомих людей у провінцію, болісне прощання з мамою на вокзалі, дорога, прибуття до маєтку… У книжці цей п’ятнадцятихвилинний епізод займає аж один абзац першого розділу. На екрані перші сцени показані детально і акцентовані: вони дуже важливі для розкриття образів головних героїв – чотирьох дітей, від яких залежить доля казкової країни Нарнії.

 

Найбільша складність екранізування «Хронік Нарнії» була в тому, щоб якісно подати постать Аслана – Великого Лева, який у казці є уособленням добра. Автор циклу тому й заперечував свого часу можливість екранізації, що боявся: Аслана не зможуть повноцінно втілити кінозасобами. Тільки зараз, у добу розвинених спецефектів і комп’ютерної графіки, головний герой циклу зміг гідно постати на екрані. Гарно продумана сцена зустрічі з ним – іще один приклад вдалого відходу від тексту: за задумом режисера, глядачі до останньої миті не повинні знати, ХТО такий Аслан, і коли з царського шатра виходить величезний Лев, а сонячні промені грають у його блискучій гриві – це справляє незабутнє враження й на героїв, і на глядачів. Натомість інші важливі сцени з Асланом, зокрема його страта й воскресіння, дуже скорочені (нагадаю, що К.-С. Люїс у своїх повістях переказував Євангеліє, і образ Аслана у «Хроніках» був метафоричним втіленням образу Сина Божого).

 

Творці фільму змістили центральний акцент: головним епізодом, кульмінацією зробили не воскресіння Аслана, а битву нарнійського війська проти армії Зла на чолі з Білою Чаклункою. Слід зазначити: це дуже видовищний, яскравий і красивий епізод. Він гарно продуманий і гарно намальований: шикування війська, обладунки, гра світла… Але факт залишається фактом – головною стала не біблійна мудрість, а батальна сцена. Не обійшлося й без інших американських кіноштампів: мудрий професор, господар маєтку, показаний занадто дивакуватим, аж пришелепкуватим, а його економка, яка у книжці з’являється дуже епізодично, на екрані яскраво змальована такою собі мегерою з дітоненависницькими задатками.

Та незважаючи ні на що, фільм справді захоплює. І тому звичну фразу «а книжка таки цікавіша» можна залишити для якоїсь іншої нагоди: і повість, і картина викликають хоча й різні, проте дуже приємні враження. Адже, «хто побував у Нарнії хоч раз, довіку залишиться там своїм серцем».

 

Зоя Жук