The Show Must Go On, або Як «Назар Стодоля» став цукеркою

Оскільки поет і драматург Олександр Ірванець переконав друзів читача у тім, що театр у нас живучий і там періодично трапляються прецікаві постановки, ДЧ вирішив запровадити нову рубрику – «Антракт», де ми розповідатимемо вам про те, що відбувається з книжковими текстами тоді, коли за них беруться театрали.

 

 

Як виявляється, з театральними глядачами можна поводитися, як із дітьми. Принаймні такої думки дійшли в Національному театрі ім. І.Франка. Адже коли дитина капризує, чи не найлегший спосіб її вгамувати – дати цукерку. То чому б не застосувати цей прийом у театральній сфері? Глядач любить вередувати: мовляв, як же набридло дивитися одноманітні, наскрізь пронизані звичаєм і традицією, постановки. Але ж і класики людям хочеться – на те вона й класика, щоб ніколи не сходити зі сцени. Що ж, вихід є: один помах чарівної режисерської палички – і скромна, але справді-таки видатна і класична для українського театру п’єса Тараса Шевченка «Назар Стодоля» перетворюється на феєричне шоу.

 

Шевченко і «Реквієм за мрією»

 

Нове, так би мовити, «голлівудське» дихання шевченківській п’єсі подарував режисер-постановник Юрій Кочевенко. Очевидно, читаючи «Назара Стодолю», він по-особливому сприйняв конфлікт, розгорнутий у драмі, по-своєму побачив образи деяких персонажів, зокрема, юної сотниківни Галі та ключниці Стехи, по-іншому, ніж це зробив би звичайний читач, подивився на розвиток подій у п’єсі, та й розв’язку, врешті-решт, вигадав іншу – драматичнішу й гострішу, ніж та, яка є в Шевченка.

 

Очевидно, режисерські настрої неабияк захопили і решту людей, від яких залежала постановка спектаклю, – акторів, музичного постановника, художника по костюмах, балетмейстера тощо. І ось «Назар Стодоля» перетворюється на «лицарську баладу» – таким чином акцент пересувається з побутового конфлікту на козацький дух, яким насичена п’єса. Юна Галя (Ірина Мельник) та її подружки, замість того, щоб на дозвіллі, скажімо, повишивати чи попрясти, як того вимагає традиція, перевдягаються в шаровари й розмахують іграшковими шабельками, бавлячись у козаків. Колядницька громада на сцені вирує та бурлить, буквально-таки вражаючи глядачів своїми гулянками та забавками: феєричними хороводами, козацьким гопаком, демонстрацією бойових умінь. А показують свій козацький хист не тільки чоловіки, але й завзята ключниця Стеха (Людмила Смородіна) – чи не найяскравіший персонаж спектаклю «Назар Стодоля» на франківській сцені. Сотник Хома Кичатий (Лесь Задніпровський) та головний герой – Назар (Тарас Жирко) – б’ються у фінальній сцені, як-то кажуть, не на життя, а на смерть.

 

І все це доповнює трагічна мелодія з фільму «Реквієм за мрією» (США, 2000 р., реж. Даррен Аронофскі) композитора Клінта Менселла, яка звучить у найгостріші моменти і, варто наголосити, дуже-таки органічно та гарно вплітається у сам спектакль та справляє враження на глядачів.

 

Феєрія із голлівудським фіналом

 

Якби мене попросили охарактеризувати постановку Кочевенка одним словом, я б сказала «динаміка». Це дуже важлива риса для спектаклю, адже читаючи його претекст, ми можемо відчути хіба п’яту частину того руху, який вдалося передати на сцені. Виставу «Назар Стодоля» спокійно дивитися неможливо: постійна напруга, емоції, переживання, суперечки – все це так і кипить на сцені, не даючи глядачеві розслабитися. Причому складається таке враження, що навіть це закипання чітко продумане режисером: воно відбувається якось ніби поступово, наростаючи, дедалі більше тривожачи думки інтригою – що ж буде в кінці? Як вирішено конфлікт кохання та почуття обов’язку перед батьком у цій постановці «Назара Стодолі»? До того ж, ще більше нагнітають загальну атмосферу загадкові образи Цариці ночі та Смерті, які раз у раз з’являються в танках.

 

Отже, кипіння наростає, наростає і, врешті-решт, виливається в один-єдиний звук, який різко обриває напругу, – постріл. Стрімка динаміка, яка зрештою зводиться до єдиної точки, – хороший режисерський хід, свідчення гарної обізнаності в тому, як оволодіти увагою глядача та задовольнити його інтерес у фіналі. Правда, якщо вже режисер назвав виставу «лицарська балада», то, певно, не варто було переробляти її розв’язку. На франківській сцені стріляє Галя – і вона промахується, а ось двобій Хоми з Назаром завершується невтішно. В оригіналі ж – тобто в п’єсі Шевченка – пістолет опиняється в руці Назарового побратима Гната, тож усе закручено навколо козацького звичаю: відчайдушний Гнат заради того, аби його друг був із коханою, готовий порушити козацький закон і, забравши життя у «свого» – сотника Кичатого, – бути покараним похованням. Коли сам Кичатий розуміє це, він змінює своє рішення й благословляє дітей.

 

До речі, хепі-енд міг би гарно доповнити «голлівудність» фіналу франківської вистави: трагічно-напружена ситуація, нестямні крики і благання, бентежна й трохи гнітюча музика і навіть навмисне сповільнення руху, зокрема, бігу Галі – всі ці нюанси, навмисно зроблені й загострені в постановці Кочевенка, ой як нагадують кінець американського фільму! Але, зрештою, не псують враження від спектаклю, швидше навіть навпаки: режисерський варіант розв’язки відповідає прагненню посилити конфлікт, довести його до крайньої межі, загострити до неймовірно тонкого драматизму – так, щоб глядачеві перехопило дух. І такої мети досягнуто: пульсація емоцій на висоті, враження залишається чудове – відповідно, глядач задоволений.

 

Юрій Кочевенко вирішив зробити феєрію. Узяв класичну драму, наповнив її шиком та динамікою, прикрасив танцями, таємничими образами та «голлівудськими» моментами. І ось така вийшла цукерочка – вміст залишився шевченківським (основа сюжету, майже всі слова й монологи не зазнали змін), а обгортка засяяла небаченою красою – варто лишень поглянути на костюми, в які було вкладено, очевидно, не тільки багато роботи, але й багато грошей. І хай там як, та від однієї цукерки погано нікому не стане. Шоу є шоу! Видовище, запропоноване Юрієм Кочевенком, справді вражає своєю динамічністю, несподіваними спецефектами та грандіозними масовими сценами, а отже, варте уваги. Якщо ж ви не любите солодощів, чекайте іншої версії «Назара Стодолі», тільки не нарікайте потім на надмірну традиційність і передбачуваність постановки класичних п’єс.

Жанна Левицька