«Записки українського самашедшого». Хто на кого «насюсяв»?

ТРЕПАНАТОР

Бойові дії, що відбуваються навколо книжки та перерваного туру Ліни Костенко, глибоко вразили моє трепанаторське серце. Хто правий? Хто винуватий? А може, має рацію спікер ВР Литвин, який вважає критику рабською звичкою?

Тому із властивою маніякам хитрістю, я вирішив надати слово самій Ліні Василівні. Як? Дуже просто – спеціально для вас я вибрав найцікавіші місця з її книжки, щоб почути голос авторки, а не його переспіви критиками та журналістами.

Однак перед тим, як надати слово Ліні Костенко, дозвольте два зауваження:

 

1. Попри те, що ліричний герой є 35-річним програмістом, ризикну твердити, що його голосом промовляє сама Костенко. Бо цей програміст, як уже помітили критики, не вживає жодного комп’ютерного терміну, а проте полюбляє літературознавство. Він молодий, але чомусь постійно ностальгує по 60-х роках, коли у кращому разі тільки народився, тужить за смертю тодішніх кумирів. Не буду перераховувати усіх причин, які дозволяють зробити висновок – за благенькою маскою молодого програміста ховається Ліна Василівна.

 

2. Я вибрав тільки ті місця, де згадується сучасна українська література. Чому? Мені цікаво було подивитися на людину, яка звинувачує українців у тому, що вони «болото», не можуть об’єднатися, сваряться і т.д. – як ця людина пише про колег по цеху, ну і, відповідно, зробити висновки: чи варто ображатися на інших колег, які недобре відгукнулися про «Записки українського самашадшого».

 

А висновки робіть самі.

 

Говорить Ліна Костенко:

 

Стор. 105.

… Мова втрачає пульс. Виникають якісь культи й культики. Речники порожнечі приколюються в епатаж. Увійшли в моду ялові молодички, що описують секс. Шибздики й симулякри викаблучуються в цинізмі. Той убрався в пір’я, рекламує презервативи. Той просторікує про оральний секс, той заповзявся писати виключно матом. А всі разом хочуть насюсяти на великих, витерти ноги об попередників, проголосивши у тональності язикатої Хвеськи: «Літератури у нас нема».

А якщо у вас нема літератури, і нема культури, і нема історії – то чого ж я мучуся, ідіть ви під три чорти!

Це ж треба так скористатися свободою, щоб напродукувати стільки сміття! Потрібен якийсь літературознавчий Фройд, щоб поставив діагноз цій шизофренічній продукції. Література зробилася, як блошиний ринок – хто що має, несе на продаж. Хоч зі смітника витягне, а виставить на загальний показ. Як Моніка Левінські синеньке платтячко з підозрілими плямами. Воно, бідацтво, хвалиться, чим може. Розміром бюста, довжиною ніг, тим, що украло помаду, що переспало з іноземцем за заморську сукенку. Це вже навіть не епатажна література, а блювотна.

Тутешній постмодернізм – це капітуляція, сказала дружина. – Все post і post. Треба, щоб хтось уже вистрелив зі стартового пістолета.

Вона вже стоїчно вивчає і цей період, легенько згадається її науковому керівнику в Буркіна-Фасо. Двадцять років мали до диспозиції, творили нову літературу, і що ж? В’їхали у Міленіум на гарбі, а збиралися на реактивному лайнері. Підхопили постмодернізм, як вітрянку, розчухали до крові, ну, і яке ж тепер обличчя літератури?

 

Стор. 115

Верґілія не Верґілія, а Гоголя я вже перечитую. Дарма, що писав давно, актуально і по сей день. А що, читати теперішніх пофіґістів? Ту письмачку, приміром, що назвала свою матір фриґідною, а мужчин своєї нації… Гидую повторити, як вона назвала мужчин своєї нації. Чи тих биндюжників слова, що допінґують свою нездарність цинізмом? Чи тих потасканих німфеток, що все вивертають свій «тілесний низ»?

 

Стор. 256

Предки мої, що ви зробили не так, що нащадки потрапили у таку халепу?

Не мали письменників, чутних для світу, каже він. – Не створили ні Божественної комедії, ні людської.

 

Стор. 307

Коли я останній раз от просто так полежав і подивився у стелю? Коли прочитав якусь книжку? Уже й не пам’ятаю. Ще мемуари, документалістику, наукову брошуру, а література не йде.

Може, така література, чи такий я?

Це література перехідного періоду, каже мій батько. – Прийде наступне покоління і створить справжню.

То вже прийшло. І створило.

 

Стор. 311

Видавництво і справді не взяло [мій рукопис]. І їх можна зрозуміти. Вони вже були прогоріли на українській літературі, і тепер їм потрібні гарантії, що видання не буде збиткове. А хто ж їм такі гарантії дасть? Тим більше, під невідомого автора. От якби я сам спонсорував це видання і сам закупив тираж, тоді інша річ. А так вони покрутили дискетку в руках і навіть з деяким жалем віддали. Порадили підсилити інтригу, підкинути сексу, сублімувати інформацію в детектив. І неодмінно щоб хтось подбав про розкрутку.

 

Стор. 351

Лише за кілька місяців з початку травня померло шестеро людей, і яких! Джеймс Мейс, американець, якого покликали наші мертві. Микола Винграновський, дивовижний поет, без якого в українській поезії утворилася чорна діра. Яцек Куронь, етичний камертон Польщі, до якого прислухалися всі. Кость Степанков, актор магічної вроди й таланту. Чеслав Мілош, польський поет, нобеліат, дагностик «поневоленого розуму». Франсуаза Саган, чарівна травесті французької прози, яка свого часу у свої вісімнадцять років написала книгу таких сексуальних досліджень, куди теперішній кошкалді.

 

 

Оце, власне, і все, чого удостоїлася сучасна українська література від «криголаму».

А тепер згадайте, що у час, коли відбувається дія роману, в Україні фактично почалася нова література – і окрім Забужко, Карпи і Подерв’янського, образи яких чітко вгадуються у наведених цитатах, саме у ці роки на літературних обріях засяяла зірка Василя Шкляра, Марія Матіос видала свою «Солодку Дарусю», та й Валерій Шевчук не припиняв видаватися. Це час, коли з’явилися або ж реінкарнувалися фактично всі імена, що сьогодні складають сучасне українське письменство.

 

Але судячи з 256-й сторінки, претензії є і до класиків, які «не створили ані божественної комедії ані людської». Підозрюю – через те, що боялися порушити авторські права Данте та Бальзака відповідно.

 

Отже все-таки, користуючись термінологією авторки, хто на кого «насюсяв»?

 

До речі, сиджу і думаю над вікопомним образом «криголама, що не може плавати в болоті». Звідки у болоті може взятися криголам? В принципі?

 

І грішним ділом виникає думка: або ми з вами все ж таки не болото, або це – не криголам.

 

Звиняйте, коли що не так.

Ваш Доктор Трепанатор