УКРАЇНЦІ НІКОЛИ НЕ ВИКОНУВАЛИ НАКАЗIВ

18 травня 1876 року з ініціативи царя  Олександра ІІ було ухвалено так званий Емський указ. Він містив 11 пунктів. Перші три обмежували розповсюдження україномовної літератури і передбачали заборону видань українською в імперії.

 

Особливих гонінь зазнав так званий кулішівський фонетичний правопис. Зазначалося, що всі мають дотримуватися «загальноросійської орфографії». Таким чином, мову було «законсервовано», а реформу орфографії, що мала відбити автентичність української літературної мови, було перенесено на кращі часи.

 

Пункти № 6, 7, 8 забороняли викладання «малоросійською» у школах. До українських губерній направлялися викладачі з Великоросії, в обмін на викладачів з Київської, Одеської та Харківської губерній, які їхали «на службу» до Великоросії. Також було наказано «очистити» усі бібліотеки від українських книжок.

 

Пункти 10 та 11 передбачали закриття газети «Киевский телеграф», що стояла як українська противага консервативному русофільському «Киевлянину». У Львові мало бути фінансовано русофільська газета «Слово», аби протистояти місцевим «польським сепаратистським випадам». Драгоманова та Чубинського було наказано вислати з краю, як особливо небезпечних елементів.

 

Толерантність до зрадників породжує нові зради

Аби зрозуміти природу указу, зазирнемо у передісторію його появи. Після прийняття Валуєвського циркуляру 1863 року настав, за висловом Драгоманова, «антракт» в історії українофільства. Та московські ліберали розуміли корисність контрольованих ініціатив українофілів. Незабаром Російське Географічне Товариство (РГТ), очолюване ліберально налаштованою інтелігенцією, відсилає П. Чубинського в експедицію для опису Південно-Західного краю. Результати поїздки дали підстави на відкриття 1872 року Київської філії РГТ. Саме Київський Відділ РГТ і став осередком української науки та культури. І, за іронією долі, саме ця структура стала причиною ухвалення наступного українофобського указу. Справа полягала в ущемлених амбіціях одного зі співзасновників Київського географічного товариства М. Юзефовича: Головою призначили не його, а Г. Галагана, а виконавчим секретарем став

 

П. Чубинський. У 1874 році конфлікт  визрів і став публічним. Пасткою для українофілів стала стаття Драгоманова «Література російська, великоруська, українська і галицька», в якій автор висловлювався про можливість культурного відокремлення української нації у федеративному союзі з Росією. Завдяки доносам Юзефовича і цькування у пресі, вона відіграла роль червоної ганчірки перед очима скаженого бика.

 

Цар Олександр ІІ наказав скликати Нараду для загальноросійського обговорення питання українофільської діяльності, в якій активну участь брав таємний радник Юзефович.

 

Саме він, колишній українофіл та співзасновник КГТ, став автором Емського указу. Його проект рішення було затверджено Нарадою 24 квітня 1876 року. Цар вдався до політики заборони, відмовившись від пропонованого російськими лібералами контролю над інтелігенцією.

 

Проте сталося так, що указ став свідченням не стільки жорсткої царської політики, скільки неспроможності її втілення і неможливості керувати як у часи Петра І.

 

Саботаж Указу

 

Таких, як Юзефович, в Україні виявилося не багато, і положення про виявлення неблагонадійних викладачів вкрай неохоче виконувалися «низовими» інстанціями. У Харківському окрузі не було від значено жодного неблагонадійного викладача, в Одеському – знайшли лише одного українофіла.
Історик О. Міллер щодо параграфу, який стосувався конфіскації, зазначає, що в архівах збереглися лише два донесення з училищ Київського округу, в одному з яких було виявлено 5 українських книжок, у другому – 2.

А от цензурні репресії у літературі були помітнішими. В період з 1876 до 1880 рр. утисків зазнали 30 % поданих на цензуру творів: у 10 % – вилучені, 20 % – заборонені. Щорічно цензурою заборонялися не менше 15 % українських видань (проти 2 % іншими мовами).

 

Свободу не спинити!

 

Одначе дія Емського указу виявилася несподіваною – він спричинив пробудження національної свідомості серед інтелігенції. А вигнанець Драгоманов, всупереч русофільській пропаганді, став своєрідним національним героєм. Українофільська діяльність набула вигляду багатолюдних маніфестацій, а видавнича діяльність перемістилась за кордон. Галичина перетворилася на культурний центр України, а Великоросія стала схожою на такого собі маленького злючого песика, який гавкає на великий караван.

 

Дослідник Д. Балмут вважає, що видавнича діяльність продовжувалася і на Великій Україні, а до цензурних органів потрапляли рукописи тих авторів, які бажали отримати авторський гонорар. Решта авторів, що не мали надії успішно пройти державний контроль, видавалися підпільно.

 

Росія не впоралася із завданням повної русифікації, формуванням російської нації в Україні та зміцненням внутрішньодержавної ситуації. А заборони на кшталт Валуєвського циркуляру та Емського указу стали своєрідним стимулом до зростання національної самосвідомості українців та наблизили появу таких праць, як «Самостійна Україна» М. Міхновського, виникнення військових, патріотичних, просвітницьких молодіжних українських організацій.

Настя СНIЖНА