Премія, яку називають «золотий дощ»

У Франції щороку присуджується понад півтори тисячі літературних премій, але більшість із них має місцевий і чисто символічний характер. І лише одна – славетна премія братів Ґонкурів, яку порівнюють із золотим дощем, – змінює життя її лауреата назавжди.

 

…Третього листопада, після сніданку, що відбувається в спеціальній ресторанній залі «Ґонкурівський салон», товариство з 10 академіків оголошує жаданий результат. Видавці сплять і бачать, що саме в них буде надруковано новий бестселер, молоді журналісти мріють узяти інтерв’ю в новоспеченої зірки, а в книжкових крамницях заздалегідь звільняють полиці для книжки-переможниці – словом, повний ажіотаж.

 

Жюль і Едмон Ґонкури були більше, ніж брати. Жінкам так і не пощастило ввійти до їхнього внутрішнього світу. Вони жили разом, писали твори в співавторстві, відвідували літературні салони. По смерті молодшого Жюля старший Едмон і далі використовував займенник «ми» в щоденнику, який брати почали писати спільно. Зараз цей щоденник – найбільш читаний твір двох авторів ХІХ століття, чиє прізвище збереглося аж ніяк не через літературну спадщину, а завдяки їхньому славетному заповітові з настановою створити літературне товариство й запровадити щорічну премію в розмірі 5000 франків.

 

Реакція клану Ґонкурів на заповіт була гострою: родичі намагалися відсудити гроші. Судова тяганина завершилась лише за 7 років, позови відхилили, тож 1903 року мрія про Ґонкурівську премію стала реальністю. А новостворена Ґонкурівська академія – своєрідною опозицією до Французької державної, яка свого часу відмовила в членстві таким митцям, як Бальзак, Флобер, Золя, Бодлер…

 

Ось уже понад сто років першого вівторка кожного місяця, крім літніх канікул, 10 членів Ґонкурівського товариства збираються в паризькому ресторані «Друан» для обговорення останніх літературних новинок і можливих кандидатур лауреатів. До речі, якщо один із членів від’їжджає або ж помирає, новоспеченийакадемік посідає його місце за столом та отримує в спадок виделку й ножа із золоченого срібла, на яких вигравіювано імена колишніх власників.

 

Формальні вимоги до номінантів на премію досить прості: потрібно бути молодим, але перспективним автором, який пише французькою мовою. Національність жодної ролі не відіграє. От тільки вже зовсім небагато лишилося від славетного грошового фонду братів – зараз лауреат премії може розраховувати лише на символічну суму в 10 євро. Проте суті справи це не змінює: лауреат найпрестижнішої літературної премії автоматично забезпечує собі фінансову винагороду, адже гонорари митця вмить стають шаленими, а за його книги розпочинається справжня бійка. Наприклад, колишній лауреат, а нині член ґонкурівського журі М. Турньє так змалював своє життя після премії: «Я був цілковитим банкрутом: нічого не мав, крім ручки й паперу. Ці гроші впали мені на стіл і врятували. Ґонкурівська премія в будь-якому разі змінює життя письменника – його прибутки можуть одразу сягнути кількох мільйонів євро. Це золотий дощ!».

 

За весь час існування премії її не вручено тільки раз, і сталося це не з вини членів журі – 1914 року розпочалася Перша світова війна. Але вже всі наступні роки, незважаючи ані на воєнні дії, ані на землетруси, потопи, виверження вулканів чи терористичні акти, її обов’язково вручали.

 

За кілька років після заснування премії не обійшлося без першого скандалу. У 1919 році її присудили Марселеві Прусту, що викликало спалах незадоволення громадськості. Разом із ним номінувався Ролан Доржеле, на боці якого були симпатії: автор молодий, щойно з передової, про яку власне й писав. Прустові ж було вже під п’ятдесят, і мобілізований він не був через астму. Проте рішення журі не оскаржується. Так поступово на другий або ж навіть і третій план почала відсуватися вимога Едмона Ґонкура про надання премії саме молодим обдаруванням.

 

Взагалі скандалів довкола премії за понадстолітню її історію накопичилося чимало. Так, 1932 року журі, всупереч усім очікуванням, не присудило премії скандально відомому Луї-Фердинанду Селіну, надавши перевагу призабутому нині авторові Мазеліну. Дехто з лауреатів публічно відмовлявся від нагороди.

 

 А 1980 року виявилося, що та сама людина під різними псевдонімами ставала лауреатом премії двічі, що суворо заборонено правилами. Та й минулого року не обійшлося без конфузу: на думку багатьох критиків, стався своєрідний рімейк тридцять другого. Безперечним фаворитом боротьби за місце під літературним сонцем усі вважали роман Мішеля Вельбека «Елементарні частинки». А тим часом «бельгійський Вуді Ален» Франсуа Вейерган тихцем дописав роман, на який очікували ще два роки тому. Академіки від радощів забули про головного улюбленця й надали перевагу старому бельгійцеві. Щасливий лауреат після оголошення результатів насамперед подзвонив своїй матусі, а бідний конкурент, мабуть, згадав її ж, але вже «незлим тихим словом».

 

 На жаль, українцям ще не щастило отримати славетну нагороду, на відміну від кількох росіян. До речі, перша жінка, якій вручено премію, – Ельза Тріоле, – також мала російське походження: вона була сестрою Лілі Брік, коханки Маяковського. Нам теж треба дерзати! Якщо ви маєте письменницький хист і пишете французькою, то це відкриває перед вами всі можливості підкорити світ великої літератури.

 

Наталія Ксьондзик