Тарас Федюк: ПОЕЗІЯ ЗАГИНЕ РАЗОМ ІЗ ЛЮДСТВОМ











Тисячі років люди складають вірші, тисячі років поезія невіддільна від існування цивілізації. Здається, що закони еволюції стосовно поезії не працюють, бо якщо наукова еволюція послідовна й помітна, то поетичної еволюції як такої практично нема. Поезія есхілових драм мало чим відрізняється від сучасного письма, а геніальний Франсуа Війон – фактично наш сучасник. Справжню поезію можуть писати й енциклопедично освічені люди і ті, чия освіта дорівнює двом класам церковно-приходської школи, академіки й злочинці, школярі й сиві патріархи, чоловіки й жінки…

 

 

І протягом усіх цих тисячоліть – писати вірші було і невигідно, і небезпечно. Поетів висилали, починаючи від Овідія, поетів садовили до вязниць, починаючи задовго до того ж Війона, поетів убивали задовго до Байрона, Пушкіна, Лорки чи Стуса. А сама поетична праця у всі часи не могла прогодувати практично нікого.

 

 

Жінки любили поетів, а чоловіки любили поетес, незважаючи на те, що жити і з першими, і з другими – це суцільна катастрофа. Поети не пристосовані до буття в соціумі та навколишньому середовищі, вони не знають як забити цвяха в стіну, вони зраджують своїм жінкам або чоловікам, вони часто бувають алкоголіками, наркоманами чи просто божевільними.

 

 

Будь-яка влада в усі часи ненавиділа поетів, незважаючи на те, ЩО вони писали: соціально протестну поезію, сатиру, філософську, пейзажну чи любовну лірику. І нічого дивного в цьому немає, бо всяка держава намагається максимально уніфікувати підкорені нею маси, в ідеалі – вбрати всіх у зелені однакові френчі, насунути на вуха зелені ж картузи й посадовити на зелені однакові велосипеди. А поети становлять небезпеку вже тим, що стандарт і штамп для них – смертельна ознака бездарності, вони своїм існуванням доводять, що ні жити, ні говорити, ні мислити однаково-покірно люди не можуть. Поети руйнують найбільшу ілюзію держави – можливість створення єдиної, тупої і передбачуваної спільноти. Вони – інакші, й цим небезпечні.

 

 

Проте, на відміну від влади, люди любили поетів, дуже часто за те, що їх не любила влада, але й за те, що вони могли сказати так, як звичайна людина сказати не на силі. Поети допомагають людям висловити невисловлюване, вловити невловиме, відчути те, що ними тільки передчувається.

 

 

Поки існуватиме людство – існуватиме й поезія. Інтерес до справжньої, високої поезії в різні часи був різним: поети збирали стадіони, поети збирали салони, поети не збирали нікого… Але з часом все змінювалось… Поезія більше потрібна в тоталітарному режимі й менше – в демократичному суспільстві, проте завжди є божевільні, які поезію пишуть і божевільні, які її слухають і читають.

 

 

Сьогодні зацікавленість віршами у світі та й в Україні стрімко падає. Чому так відбувається? Очевидно, цивілізація починає переживати саму себе. Очевидно, слоняча нога людства вже занесена… Очевидно, люди потребують інформації для голови більше, ніж імпульсу для душі. Хоча зрозуміло, що засмічена інформацією голова часто стає причиною деімпульсації душі.

 

 

У тому, що відбувається з поезією, гадаю, є велика частка вини й самих поетів. Либонь всесвітня верлібризація поетичного простору була дуже невдалим вибором. Адже, за твердженням вчених, тільки сприйняття РИТМІЗОВАНОГО мовлення й письма викликає зяву над головами посполитих золотого кольору аури, яка за інших обставин не зявляється ніколи. Тріумф верлібру у світі підозріло збігся в часі з глибоким занепадом поезії. Дурники пять тисяч років писали ритмовано й римовано, а от останніми ста пятдесятьма роками прийшли розумні… І якщо на початку свого існування верлібри ще мали внутрішній ритм і мелодику, то тепер фактично зникає і це.

 

 

Поезія тимчасово десакралізовується, перетворюючись на звичайнісіньку прозу. Але це лише тимчасово.

 

 

Якщо б мене запитали, в чому полягає феномен незнищенності, вічності поезії, повсюдної її присутності в нашому житті – від римованих збірок до римованої реклами – я відповів би двома словами: не знаю.

 








                   ****

 

процес доживання – мистецтво тонке

противне і пишне як пити саке

по-перше: безсоння по-друге: вночі

нуль три набирати

по-третє: дощі

 

 

сухарик дві молі чаї папірці

пів біблії в кожній окремій руці

на тумбочці в мисочці жовта хурма

хурми і тюрми від

рятунку нема

 

 

і звички яким ні зупину ні меж

сусіди що дивляться як ти ідеш

якщо ти ідеш…

                             а якщо ти мовчиш –

долоня жовтіє-чорніє як чиж

 

 

банальне: про спогади фото і про

що хтось там горів і творив там добро…

…а жисть промайнула яскрава така

неначе ганчірка по морді бика