Лист Юрія Луценка з тюрми. Список авторів, що врятують наші душі

Юрій Луценко написав другий лист-послання з Лук’янівської тюрми, у якому вважає, що саме література та естрада здатні врятувати наші душі. Нагадаємо, що Генпрокуратура порушила проти Луценка кримінальну справу за статтею 191-ю Кримінального Кодексу «Розкрадання бюджетних коштів», сам обвинувачений вважає, що влада у такий спосіб просто хоче закрити йому рота. Так чи інакше, пропонуємо на ваш розсуд цей зворушливий лист повністю.

Редакція ДЧ


Юрій Луценко. Лист із тюрми №2. “S.O.S. (врятуйте наші душі)”

У тюрмі все відчуваєш концентрованіше – білизну снігу і хвіст щура, смак свіжого чорного хлібу і рукостискання підтримки у коридорі.

Але особливий контраст я відчув на шостому тижні арешту, коли нарешті отримав від друзів книжку “Записки українського самашедшого” Ліни Костенко.

Весь час до цього, довгі 38 діб, прокуратура мною практично не цікавилася, ні кримінальних справ, ні книг мені читати не давали. Тож я був приречений на перегляд телебачення (репертуар, щоправда, обмежений, немає 5 каналу, ТВі, 24 каналу). Ніколи в житті я ще стільки не дивився телевізора, і ніколи ще не було так гидко на душі від побаченого!

Поки бізнес та політика ще так-сяк пручаються в кліщах “примусу до братського союзу” за наш кошт, духовно нас вже занурили в Рускій мір. Гримуча суміш торжеств криміналу, культу продажності та імперського мочилова інородців у сортирах ллється на всіх українських ТВ-кнопках.

Клянуся – невбиєнний запах баланди і немитого ганчір’я, що просякнуло за 150 років Катеринівську будівлю Лук’янівської тюрми, так не гнітить як цей духовний сморід.
Новини фактично лишилися останніми островами українського, може недосконалими через політичний тиск, але вікнами в життя нашої країни. За рідкісним винятком програми переведені в режим “для дебілів” а-ля рюс.

На каналах пропала не тільки українська мова, пропала Україна. Навіть у Новий рік – що було українського в програмах? Тільки невтомна Сердючка плюс незрівнянний “чтец-декламатор” брехні про перемогу над кризою Азаров. Все! У Новий рік в Україні Януковича вже й співати було нікому. Чому пісенна колись Україна мала давитися старим жмихом московської вічно молодої колоди артистів?

Чому на традиційних “голубих вогниках” ми слухали поздоровлення не нашим героям? Невже у нас не було перемоги “Шахтаря”, Кличків, ювілею театру ім. Франка, врешті – народних зірок “Х-фактору”?

Чому карнавал ідіотизму мильних постановок йде виключно в російських декораціях?

Чому тепер навіть у сатиричних шоу, крім дивом живого “95-го кварталу”, нас натужно намагаються смішити персонажами у російських погонах і під російським гербом?
Як на мене, мета ТВ-експансії гранично чітка: забудь про справжню історію – дивись маразм “Рюрікі”. Покинь мораль минулого – смакуй заміну матерів і жінок. Не парся майбутнім – живи псевдоемоціями ГМО-серіалів.

Не рятує ситуації наявність окремих проявів українського. Різдвяні звізди, колядки, шопки і Меланку з “Країни мрій” Скрипки запалюють серця. Та все ж це, скоріше, дозволена резервація для дітей та туристів. У такій мізерній пропорції українське на свята дозволяється як легкий акцент упокореної колоніальної Хохляндії.
Я зовсім не русофоб – із задоволенням читаю і розмовляю російською.

Я просто не хочу, щоб їхні війни на Кавказі, расистські погроми біля Кремля задля рабського шлунко-орієнтованого життя формувало через ТБ майбутнє моєї країни.

Колись у дитинстві у бабці в чернігівському селищі Козелець мені показали фокус. Брали курку, прив’язували її мотузкою за ногу до кілочка. Потім навколо проводили коло так, щоб прив’язана птиця не могла його перетнути. За тим курці закривали очі долонею і відв’язували ногу. Фокус був у тому, що вже вільна курка після цього ніколи не перетинала окреслене коло!

Я б не писав про все це, аби просто черговий раз поплакати за Україною. Не люблю цю звичку багатьох патріотів.

Пишу, бо, здається, знаю, що робити у цій нібито безнадійній каламуті окресленого навколо нас кола. Не варто вибирати свою місію лише між Герасимом і Муму. Ми не повинні бути ні катком з примусу, ні безмовною жертвою. Будьмо людьми, які по-справжньому люблять і ненавидять, будують і борються.

За два дні я проковтнув “Записки…” Ліни Костенко. Скільки живих думок, щирих емоцій, вірних висновків! Як свіже повітря в годину щоденної прогулянки, що належить ув’язненим, такі книги, очевидно, необхідні тим, хто хоче лишатися людьми в Україні.

Врятуйте наші душі – вимкніть зомбоящик, візьміть книги Андруховича, Забужко, Костенко, Загребельного, Іваничука, Дзюби, Грабовського, Шкляра, Мушкетика, Горліс-Горського, Вінграновського, Стуса.

Вимкніть бидлячий шансон в авто і на роботі. Полікуйтеся Квіткою Цісик, “Пікардійською терцією”, Івасюком, Чубаєм.

Звичайно, кисень справжніх емоцій чекає у Чехова, Достоєвського, Шукшина, Булгакова, Бердяєва, Хемінгуея. Ремарка, Селенджера, Муракамі, Гендінга, Маркеса, Бродського, Шекспіра, Ахматової, Блока.

Але я думаю, що в нинішній Україні дуже важливо залишитися не тільки культурною людиною, але й українцем. Стовідсотково права Ліна Костенко: “У нас тепер така свобода, наче сміттєпровід прорвало. Свобода хамства, свобода невігластва, свобода ненависті до України. Все, що є ницого й зловорожого, вигрівається під сонцем нашої демократії. Україною правлять люди, які її не люблять і яка їм чужа”.

Після минулих виборів, коли розчарування і безнадія захопила суспільство, мене двічі врятували книжки. “Музей забутих секретів” пані Забужко пронизливо підтвердив – у кожному часі є місце для підлості й зрад, а є місце для вірності й пожертви. Нова книга пані Костенко вчить тому є – лінію оборони фронту національної гідності мають тримати не тільки мертві герої, але й живі українці.

SOS!

P.S. Окрема подяка моїй тещі Стефанії Антонівні, яка першою ще рік тому показала приклад вимикання агресивно-чужих ТВ-програм.

Юрій Луценко, 08.02.2011 р.

ukranews.com