“Тарас Бульба”: трохи пафосу, трохи еротики

 

Режисер Володимир Бортко, без жодних перебільшень, на екранізаціях собаку з’їв. Тобто не тільки переніс на кіноекрани булгаківське „Собаче серце” (а нещодавно – „Майстра і Маргариту”), але й зробив із „Ідіота” Достоєвського високоякісний серіал. А Миколі Гоголю просто треба було почекати до двохсотрічного ювілею, щоби знаний спеціаліст із перенесення чорних по білому текстів на блакитні екрани звернув увагу й на нього.

 

Кінематографічна історія пригод бравого козака Тараса Бульби та його синів не менш складна, ніж письменницькі пошуки Гоголя щодо відтворення славного історичного минулого. Власне, дві редакції повісті виникли через авторські вагання в осмисленні образу козаків: чи то вони жорстокі народні месники, чи мудрі захисники праведної віри. Причому в екранізації Бортка, яка, в основному, базується на другому варіанті твору, жорстокості стало навіть менше, а звернення Тараса Бульби до війська перетворилися на пафосні виступи.

У цілому, знаючи режисера як уважного інтерпретатора класичної спадщини, можна було сподіватися, що гоголівська повість після екранізації хоча б не погіршає. І це сподівання певною мірою справдилося. Принаймні копітка робота над фільмом, непоганий склад акторів, солідний бюджет і запрошені іноземні спеціалісти, що на сьогодні є визначальною рисою вдалого проекту, значно підвищили успішність кінострічки. Можливо, успіху посприяло й те, що режисер Бортко має українське коріння, але вже давно працює на ниві російського мистецтва – чим не виразна паралель із автором „Мертвих душ”?

 

У фільмі місцями доволі вдало порушено хронологічне розгортання сюжету, є ретроспективні вставки. Але не обійшлось і без відвертих надмірностей: наприклад, ситуація, коли Андрій закохується в панночку, окрім еротичних елементів, із якими можна змиритись, містить сцену заочного знайомства Остапа з красунею, чого в повісті не було. А причиною війни з поляками стає те, що вони розгромили хутір Тараса Бульби (до речі, схожі мотиви, що спричинили повстання, історики прив’язують стосовно Богдана Хмельницького), який хоч і полковник, але на екрані часто переймає на себе керівництво неприборканою козацькою силою. Доволі своєрідно сценарист вирішив продовжити історію панночки, доньки воєводи, в якої народжується син від уже загиблого Андрія, а вона сама помирає при пологах. Наскільки доречна така розв’язка – сказати складно.

 

Не зовсім відповідають літературним образам, створеним Гоголем, і центральні герої кінотвору. Зокрема, Тарас Бульба, втілений всюдисущим Богданом Ступкою, аж ніяк не важить 20 пудів, що підкреслював Гоголь. Та й між екранними братами значно солідніша різниця, ніж у книзі, де Остапу 22 роки, а Андрію 20 із зайвиною. Ясно, що амплуа й типажі сьогоднішніх акторів не зовсім відповідають баченню письменника ХІХ століття, та й ці неоковирності – просто квіточки порівняно, скажімо, з американською екранізацією (1962, режисер – Джей Лі Томпсон).

 

До того ж ми тепер знаємо, що приховує під своїм незмінним капелюхом Михайло Боярський. І цей козацький осоледець чудово пасує його персонажу Мосію Шилу. Щоправда, у повісті Гоголя роль цього героя полягає лише у героїчній загибелі. Але у Бортка, очевидно, з огляду на цілком заслужену славу „народного мушкетера”, Шило вимальований значно об’ємніше.

 

Цікава деталь фільму: закадровий гоголівський текст доручили читати Сергію Безрукову, якому це якимось чином виявляється близьким, адже товариша великого миргородця – Олександра Пушкіна – він уже грав.

 

Режисер примудрився оживити відому картину Рєпіна „Запорожці пишуть листа турецькому султану”. Для кінематографа це наразі актуально – нещодавно Пітер Грінуей зробив із „Нічної варти” Рембрандта цілу екранну історію. Проте в „Тарасі Бульбі” – це лише епізод, відсутній в оригіналі, але цілком вмотивований сюжетом. Та й загалом, складається нав’язливе враження, що Бортко спромігся вмістити в один сценарій про запорізьких сміливців майже все, що він про козаків знає – чи гадає, що знає.

 

Трохи насторожує настійна ідеологічна кіноскладова, адже козаки гинуть за „Русскую землю”, називають один одного товаришами, а у фіналі фільму взагалі звучить пророче застереження про прихід у майбутньому царя, який підкорить весь світ. Засвоєна некритично, ця думка зараз може бути сприйнята деякими шовіністичними проросійськими колами із захватом, що спричинить українофобські вигуки. Хоча саме в цьому Бортко точно передав текст повісті, однак контекст світоглядних прагнень видатного ювіляра виявляється на диво актуальним. І це свідчить про те, що або контекст час від часу повертається, або взагалі не дуже з тих пір змінився.

 

Отже, у дечому літери не дотримано, але дух лишився. Бунтівний козацький дух, розіграний різнонаціональним акторським складом. Після перегляду фільму важко не погодитись із тим, що українська національна ідея – це козацтво. Сумно тільки, що національна ідея героїчно, хоч і пафосно, загинула в далекому минулому, принаймні так розповідається в кінострічці. А всі ми чудово знаємо, що масова продукція широкому загалу зазвичай заміняє підручники з історії, та й класичну художню літературу. Будемо сподіватися, що кіно не заступить бажання дійти „до джерел”.

 

Максим Нестелєєв