КНИГИ-ВБИВЦІ. ТВОРІННЯ ПОЛІТИКІВ

Людство створило багато поганих книг. Зазвичай вони покриваються пилюкою на бібліотечних полицях чи слугують якісним снодійним. Від цих книг немає жодної користі, але немає і шкоди. Але є серед поганих книг ті, що стали друкованими осередками зла. Їхнє авторство, як правило, приписують політикам.

«Mein Kampf», Адольф Гітлер


Хтось вважає «Mein Kampf» найбільшим злом людства, комусь вона здається хворобливим виплодом нездорового розуму, але знаходяться й ті, хто відносить її до розряду святинь. А тим не менше, ця книжка була ретельно продумана: створення «Моєї боротьби» мало особливу місію.

 

Фюрер Третього Рейху усвідомлював, що починати будівництво міцної надімперії не можна тільки з терору. Йому необхідна була нова ідеологія. Коли гарні партійці розстрілюють «невірних», усі «вірні» мають не сумніватися, що робиться це виключно заради суспільного блага. Тож майбутньому лідеру нації вкрай була потрібна така собі «арійська біблія», яка б виправдовувала будь-які його дії, а самого Гітлера виводила в ранг напівбога.

 

Проте одного лише розуміння, що книга необхідна, і навіть уявлення, що саме в ній має бути, було не достатньо. Потрібні хоча б мінімальні схильності до літературної творчості. До переліку обдарувань Гітлера вони не входили. Тож офіційна версія рейху щодо історії написання «Mein Kampf», хоч і залишається найпоширенішою, але зовсім не є правдивою. За цією версією, Гітлер надиктував книгу своєму співкамернику Рудольфу Гессе під час ув’язнення в Ландсберзі. Але, як повідомив під час Нюрнберзького процесу сам Гессе, щодня до камери Гітлера приходив професор Мюнхенського університету Карл Гаусхофер, який і був справжнім автором тексту. Редагуванням і правкою книги займався священик Бернард Штемпле. Гітлер був генератором ідей, а потім пожинав плоди.

 

У 1930-му вийшов дороблений і остаточний варіант книги. Після приходу Гітлера до влади прочитання «Mein Kampf» стало обов’язковим для всіх німців. Її навіть вручали при реєстрації шлюбу й при народженні дитини. Книгу посилено розповсюджували за кордоном і для цього переклали шістнадцятьма мовами. Цікавим видається факт друку «Mein Kampf» в Америці, коли американський журналіст Алан Кренстон видав власний переклад із коментарями, а після того, як продалися 500 тисяч примірників, Гітлер подав на нього в суд за порушення авторських прав. Суд штату Коннектикут став на сторону диктатора.

 

Загалом книга Гітлера являє собою великий перелік антисемітських, мілітаристських та інших радикальних тверджень, що мають сприйматися читачами як аксіоми. Лише в дуже рідкісних випадках подається мінімальна аргументація, а обговорення можливих заперечень чи посилань на факти не існує. Усе це має вигляд настійного та агресивного вбивання в голову якоїсь ідеї.

 

Після закінчення війни видавати «Mein Kampf» на території Німеччини заборонили. Але заборона не стосується продажу більш ранніх видань та купівлі книги в інших державах. Читати книгу також ніхто не перешкоджає, і екземпляр цього «бестселера» можна знайти в більшості німецьких бібліотек.


«Цитатник», Мао Цзедун


На відміну від німецького колеги, Мао Цзедуну не потрібно було готувати націю до війни та кровопролиття. Зовсім не тому, що кровопролиття не планувалося, а тому, що привид терору вже й так бродив китайськими містами. «Цитатник» був спробою виправдати скоєні злочини Мао та комуністичної партії, довести, що «все для народу, все для блага нації».

 

З’явився «Цитатник» як дітище та наслідок неймовірно кривавої «культурної революції». Розпочалася вона в травні 1966 року, коли Великий Керманич побачив у п’єсі видатного історика та заступника Пекінського мера критику своєї внутрішньої політики. Після цього китайці стали свідками пограбувань під виглядом «обшуків» та репресій під виглядом «чистки партійних лав». Зникли й були вбиті всі, хто хоч напівжестом нарікав на дії партії й Мао. Особливо це стосувалося професорів, шкільних учителів, митців, видатних партійних і державних діячів. Офіційно такі дії називалися боротьбою зі зрадниками всередині партії. Насправді ж репресії мали ту ж мету, що й діяльність Йосипа Сталіна – створення культу особи та всенародного поклоніння одній людині – Великому Мао. Коли всі невдоволені були знищенні, постала потреба зронити в голови тих, хто залишився, зернятко любові до вождя. «Маленька червона книжечка» і мала це зробити.

 

«Цитатник» зібрав 470 висловлювань Мао, але вчені встановили, що 250 з них були написані іншими людьми. Більшість висловлювань спрямовані на приниження імперіалізму та оспівування переваг китайського комунізму. А такі, як «Перевага на нашому боці, а не на боці ворогів», ще і вражають своєю глибиною та аргументацією. Крім політики, Великий Керманич не залишив поза своєю увагою і загальнолюдські проблеми: «Необхідно працювати з винятковою ретельністю. Необхідна виняткова ретельність, недбалість неприпустима, вона дуже часто призводить до помилок».

 

Після виходу у світ «Цитатника» кожен китаєць, який не дуже хотів потрапити до лап карних органів, мусив довести свою відданість партії хоча б придбанням висловлювань Мао. А китайців зовсім не мало. Ось і стала «Маленька червона книжечка» одним із найбільших бестселерів світу – її загальний наклад становить близько 1 мільярда примірників.

 

Євген Боженко