Не я б’ю – верба б’є…

Вітаю, шановне товариство! Ану скажіть, як у вас справи зі сном? Бо в мене, зізнаюся чесно, не вельми. І не дає мені спокійно спати (хочте – вірте, хочте – ні) література. О, зітхнете ви, Трепанатор зовсім із глузду зїхав – чого б це література заважала сну? От світова економічна миша, перепрошую, кріса, як казав Голохвастов, – “что-то совсєм другоє”. Але що мені кріса, коли нещодавно таке страшне наснилося…

 

 

Так от, сниться мені, що нібито є в мене онук. І нібито він написав книжку. Приносить, хвалиться своїми творчими досягненнями. Я, звісно, зацікавився – відкрив книжку і почав читати: “Мене звати Ваня. Я ходжу в дитсадок. Дитсадок я не люблю, бо там примушують удень спати. І виховательку не люблю, бо в неї довгий ніс. А Олю люблю. Бо в неї труси у квіточку. Я класний. У мене є констурктор “Лєго”. А у Васі нема. А ще в мене є піся. І у Васі є. У дитсадку я граюся, їм, сплю. Іноді какаю. А потім іду додому…

 

Ну, нібито кажу я внукові уві сні, молодець (а що ж іще казати?), от виростеш – може, станеш відомим письменником. А він мені: “Дідо, ти не рулиш, я вже й так відомий письменник – мені за цю книжку дали премію “Книжка року”. А завтра в мене публічне інтервю і автограф-сесія”. Тут я від жаху схопився за свою лисину. І прокинувся. Потім прийшов до тями і взявся аналізувати сон. А проаналізувавши його вздовж-упоперек і за Фройдом, і за Юнгом, дійшов невтішного висновку. Мій сон – лише трансформація реальності. До чого тут реальність? – знову заперечите ви. Вирішуйте самі.

 

 

Сучукрліт, куди не подайся – в поезію чи прозу, молодшає з кожним роком. І вже для читача не дивина, що юні обдарування починають видавати книги чи не зі шкільної лави, у двадцять років мають за плечима кілограми літературних опусів, а у двадцять пять стають мало не класиками. Може, воно й непогано. (Зрештою, українці не лише співоча, але й страшенно писуча нація. Так, дивись, скоро допишемося до власного Нобелівського лауреата віком так десь років тридцяти і втремо носа усьому світу.) Але… В більшості ці “креативи” схожі один на одного як дві краплі води – ви ніколи не відрізните юного генія Х від юного генія Y, якщо не піддивитеся прізвище на обкладинці. Героями таких творів зазвичай є самі автори. А воно й не дивно – в підлітковому віці немає нічого важливішого, ніж власне “я”, і тому кожен пук, перепрошую, порух душі, цього “я” набуває загальнопланетарних масштабів. І саме тому книги нагадують швидше щоденникові записи юного Вертера до того, як їх торкнулася рука Гете, аніж власне літературний твір. Та й про що писати підлітку, коли його світ зведений до розмірів пісочниці? Ну, може, з претензією на пісочницю сусідню. Звісно, передусім – про нелегке життя-буття, тобто про поїсти-попити-поспати-погуляти-покохати-покурити і т. д…

 

 

Ну, гаразд, діти є дітьми. А хто ж винен у тому, що вони не хочуть дорослішати? І раптом мене просто-таки блискавкою вдарило – ми самі й винні! Тобто зокрема я, старий Трепанатор. Пам’ятаєте, що я сказав онукові уві сні? Точно так ми всі говоримо молодим авторам: молодець, ти талановитий, будеш письменником. І вони вірять.

 

 

Сусідка якось мені сказала: “Чули б ви, як мій син грає на піаніно “Ой лопнув обруч” – божественно!” І всі ми поводимося з письменниками точно так. Пишуть – молодці! Не лампочки ж у під’їздах б’ють. Дамо їм за це премію – тим більше, що мама їхня з нами колись в інституті вчилася.

 

 

Суворості у нас не вистачає. А без вчасної суворої критики діти ростуть інфантильними та пихатими – от і маємо молоду літературу інфантильну та пихату.

 

 

Що ж робити?

 

 

І раптом згадалося, що днями настала Вербна неділя. І що цього дня українці б’ють одне одного лозиною по спині й примовляють: “Не я б’ю – верба б’є!”

 

 

Яка чудова традиція!

 

 

Отже – кидаю все і біжу за верболозом. Наламаю на весь рік і почну гамселити молодих письменників. А щоб не ображалися, примовлятиму: “Не я б’ю – верба б’є”.

 

 

Так що начувайтеся, любі мої діточки! Я за вас візьмуся! Не для слави, а для користі. Може, людьми колись станете та прославите рідну землю. І ще подякуєте мені за науку.

Доктор Трепанатор