Дають – бери? Як Толстой, Бажан та Андрухович відмовлялися від премій

Письменники люблять премії. Бо це не тільки слава, але й іноді досить грубі гроші, які не заробиш гонорарами. Крім того премії – це збільшення накладів наступних книжок, а значить і більше читачів, що для кожного письменника важливо. І взагалі як не подивися, а премія – річ корисна.

.

Але навіть при цьому періодично знаходяться люди, які рішуче відмовляються від премій – навіть від найбільших, як то Нобелівська. Відмовляються від слави, від грошей, від накладів.

Як і чому вони це роблять? Чи це не хитрий піар-хід, щоб привернути до себе увагу?

Версій може бути безліч. Але ми пропонуємо вам самостійно розібратися у питанні – саме для цього ми зібрали цікаві випадки відмов літераторів від заслужених або ж навіть ще не заслужених нагород.

.

Чом ти не прийшов?

.

Безперечно, найзнаменитішими із відмовників є ті, хто знехтував Нобелівською премією – блакитною мрією мало не кожного літератора.

І першим це зробив у 1926-му році англійський драматург Бернард Шоу. Він не приїхав до Стокгольма за медаллю, сказавши:: „Я можу пробачити Альфреда Нобеля за те, що він винайшов динаміт, але тільки диявол у людській подобі міг винайти Нобелівську премію”. Щоправда один із членів Шведської академії назвав Шоу „Вольтером сучасності” – і мабуть, цей аргумент все-таки вплинув. Бо відмовившись від медалі, грошову частину Шоу взяв, заснувавши на неї фонд для англо-шведських перекладів.

.

Російський радянський письменник Борис Пастернак 1958-го року повторив подвиг Шоу, щоправда не з власного бажання – адже одразу після повідомлення зі Стокгольма Пастернака виключили зі Спілки письменників, його дачу взяли під нагляд, друзі боялися заїхати в гості. Справа просувалася до арешту – і письменник телеграмою відмовився приймати нагороду. У вірші про це він написав:

„Десь там воля, світло, люди

Я ж – мов звір у хащині:

Оточили звідусюди

І не вирватись мені”.

Щоправда, КҐБ відмова не спинила – обшуки та арешти в оточенні митця тривали. Але сам Пастернак, який вже був дуже хворим, не потрапив за ґрати, він помер невдовзі, у 1960 році. Батькову нобелівську медаль отримав син Євгеній за 31 рік по тому.

І лише тепер, коли знайшлося підтвердження версії про те, що премія для Пастернака була зініційована ЦРУ, можна уявити собі весь справжній трагізм ситуації, і зрозуміти, що буває, коли до справ мистецьких втручається політика.

.

Третім і поки останнім з нобелівських літературних відмовників став француз Жан-Поль Сартр. 1964 року він знехтував високою нагородою, заявивши, що офіційні нагороди тиснуть на письменника, змушуючи його висловлюватися не від власного імені, а від цілої громади. Сказав навіть, що готовий пожертвувати грошову частину премії на боротьбу з апартеїдом, проте не хоче почуватися залежним. Однак минуло 11 років після вікопомної відмови, і Нобелівський комітет несподівано отримав від Сартра листа, у якому той цікавився, чи не погодилася б ця установа надати йому невеличку фінансову допомогу. Комітет, не тримав на Сартра серця, і одразу виплатив йому усію премію – понад мільйон доларів.

.

Все-таки мав рацію Бернард Шоу – краще б Нобель обмежився динамітом.

.

Ті, що не гинуть за метал

.

Історія інших премій теж має досить промовисті моменти. Так, наприклад, одна з найпрестижніших літературних нагород Америки – Пулітцерівська премія отримала відмовника в особі Вільяма Сарояна. 1940-го року цей американський письменник вірменського походження був нагороджений за п’єсу „Найкращі часи твого життя”, але заявив, що бізнес не має права нагороджувати мистецтво (премію засновано магнатом Джозефом Пулітцером), а крім того зауважив, що у відзначеному творі насправді немає нічого особливого. Сароян не взяв 10 тисяч доларів – а треба зауважити, що 1940-го року це були справді великі гроші.

.

Можливо, навіть більші за 50 тисяч євро, від яких відмовився 2006 року австрієць Петер Гандке. Цей письменник був удостоєний премії Генріха Гейне за те, що прислужився порозумінню народів, бо „протиставляє власний поетичний погляд загальній думці”. Однак після того, як було оголошено про рішення комітету, розпочалася різка критика. Письменника звинувачували у дружбі з сербським диктатором Слободаном Мілошевичем. Гандке і справді їздив до Мілошевича у в’язницю та на похорон, він називав операцію НАТО проти Сербії „новим Освенцимом”, а військових репортерів – „свиньми, що харчуються падлом”. Тому у відповідь письменник написав листа, у якому відмовлявся від премії, але зауважив, що ніколи не заперечував масових убивств у Югославії. „Генріх Гейне оцінив би мужність Гандке” – зауважила редакторка журналу „Емма”.

.

За подібним сценарієм розвивалася й історія навколо премії ім. Івана Бєлкіна, яку росіяни присудили 2010-го року нашій землячці Уляні Гамаюн із Дніпропетровська. Щоправда тут йшлося не про 50 тисяч євро, а лише про 50 тисяч рублів. Але одразу після оголошення про перемогу повісті „Безмолвная жизнь со старым ботинком”, деякі критики виступили з протестом. „Гарна, але абсолютно порожня й місцями графоманська проза, – писав один з них. – Сталася страшна підміна: самоварне золото журі прийняло за справжнє”. В результаті Гамаюн написала до журі листа з відмовою від нагороди. Не з’явилася вона й на наголодження іншою російською премією – „Неформат”, і все це – без пояснення причин.

.

Владімір Богомолов, відомий своїм романом „Момент істини” („У серпні 44-го”), за два роки до своєї смерті – 2001-го року – відмовився від премії російського видання „Новая газета”. „Зі смутком довідався про присудженні мені премії імені Андрія Синявського, – написав він. – … літературний твір після оприлюднення має жити самостійно, без будь-яких підпорок та підтримок, а автор має обходитися без будь-яких заохочень, без ярликів та етикеток… Це не сьогоднішня моя позиція. У кінці 1975 року мені повідомили, що роман висунуто на Державну премію… Я подякував за увагу і, природно, відмовився… 1984-го року у зв’язку з 59-річчям Спілки письменників, у якій я, до речі, ніколи не був, мене нагородили орденом Трудового Червоного Прапора, за що я теж ввічливо подякував, але отримувати, зрозуміло, не став.” Богомолов був відомий також тим, що зупинив видання свого роману у Югославії через перекручення у перекладі та особисто звертався з цього приводу до тодішнього керівника країни Тіто.

.

А інший російський письменник Алєксєй Слаповський восени 2010-го відмовився від „Читацької премії Імхонета” – премії, яку розподіляють читачі шляхом голосування. Письменник попросив викреслити своє ім’я зі списків, оскільки не хоче опускатися до рівня вуличних музик і взагалі його шокує подібна форма матеріальної винагороди. Попри протест голосування за Слаповського відбулося і він заробив 22 тисячі рублів від вдячних читачів. Однак отримувати їх не став.

.

Не дуже й хотілося

.

Український літературний простір свого часу сколихнула інформація про те, що Юрій Андрухович відмовився від Шевченківської премії – одні захоплювалися таким кроком, інші скептично посміхалися. Однак Шевченківський комітет – це вам не Шведська академія, наші люди не в тім’я биті. Саме тому до комплекту документів, що подаються номінантами, обов’язково входить лист про те, що автор погоджується прийняти премію. Щоб не пробували прославитися за її рахунок, і щоб чиновники не отримали по голові зверху – премію все-таки вручає Президент, а з ним жартувати не варто.

.

Але насправді мистецтво відмови від премії до того, як її тобі присудили, виникло зовсім не в Україні. Мабуть, одним із найзнаменитіших подібних відмовників був росіянин Лєв Толстой – довідавшись про те, що Російська академія наук включила його до списку кандидатів на Нобелівську премію 1906 року, він одразу написав листа фінському письменнику та перекладачу Арвіду Ярнефельту з проханням через шведських колег „спробувати зробити так, щоб мені не присуджували цієї премії”, бо ж „якби це сталося, мені було б дуже неприємно відмовлятися”. А довідавшись, що його обійшло нобелівське лихо, зауважив: „будь-які гроші, на моє переконання, можуть принести тільки зло”.

.

Значно менш відомим є інший росіянин, який свідомо знехтував Нобелем – ала свого часу ім’я Георгія Гребенщикова гриміло по всій Америці. Авіаконструктор Сікорський, співак Шаляпін – не тільки цвіт російської еміграції, але й критики та літератори співали дифірамби його епопеї „Чураєви”, спеціальний комітет з інетелктуальної кооперації при Лізі Націй (тодішній ООН) визнав її видатним твором світової літератури,  і навіть вже зібрався комітет із висування Гребенщикова на Нобелівку. Проте сам письменник рішуче відмовився від цієї честі. А оскільки з політичних мотивів треба було дати її російському емігранту, в результаті лауреатом став значно менш знаменитий на той час Іван Бунін.

.

Українець Іван Багряний із романом „Тигролови” був кандинатом на Нобелівську премію 1963 року. На той момент роман вийшов у Канаді, США, Німеччині, Голландії і викликав великий резонанс. У поданні на нагороду зазначалося: «Твір Івана Багряного є твором лицарскости, хоробрости та високої моральности людини. Червоною ниткою в історії твору показана історія зворушливого кохання, що в літературі нашого 20-го століття зустрічається тільки в благословенних випадках». Подання мало велику підтримку серед наукових та літературних кіл. Існує версія, що Багряний відмовився від номінації, боячись за долю сина, який залишався у Радянському Союзі. Проте до премії не дійшло з інших причин – письменник помер того самого 1963-го року.

.

Микола Бажан, якого висунули на Нобелівську премію 1970-го звернувся безпосередньо до Нобелівського комітету з листом про відмову від номінування. Причина тут була подібна до пастернаківської – поет з дня на день чекав на арешт і боявся його пришвидшити.

.

Але найзагадковішою залишається історія з номінуванням на здобуття Нобелівки іншого українця – Павла Тичини. Справа в тому, що Тичина, що у 1920-х побував під слідством ОГПУ, згодом зробив карколомну кар’єру – він став міністром освіти УРСР, депутатом і навіть Головою Верховної ради УРСР. За інформацією західних джерел, Тичину висували 1966 року на Нобелівку, проте в архівах поета підтвердження цій історії знайти не вдалося. Тому думки фахівців з цього приводу розходяться.

.

Звісно, у світі існують тисячі літературних премій і, мабуть, десятки чи сотні випадків відмови від них – але дослідити їх усі навряд чи комусь до снаги. Наш скромний огляд стосувався тільки найбільш відомих чи доступних для нас випадків. І мав на меті показати, що в літературі не все купується і не все продається – ані за гроші, ані за славу, ані за наклади.

.

Врешті-решт, так воно і має бути. І не тільки в літературі.

.

Олекса Вертипорох