Муза Бернарда Шоу – нестерпна Галатея

Чи здатен на справжню любов ексцентричний дивак, якому належать слова: «Кохання – це омана, ніби одна жінка чимось відрізняється від іншої»? Чи здатен взагалі закохатися чоловік, який вважає, що найліпший варіант стосунків між статями – флірт, емоційна розрядка, необхідна для творчості? Доля жорстоко карає занадто самовпевнених. Бернарда Шоу вона покарала – чи нагородила? – нестерпною Галатеєю, кохання до якої одночасно надихало і виснажувало.

 

Галатеєю Шоу була не його дружина. Віддана чоловікові Шарлотта Пейн Таунсенд, шлюб із якою тривав понад сорок років, змушена була поступитися місцем головної музи у житті славетного ірландського драматурга примхливій акторці на ім’я Стелла Патрик Кембелл. Ще до зустрічі зі Стеллою драматург і критик (якого неймовірно боявся весь лондонський театральний світ) практикував скороминущі захоплення талановитими акторками. Він листувався з ними, обговорював п’єси, давав поради – і найчастіше ніколи не бачився з ними у реальному житті, обмежуючись зустрічами в театрі.

 

Чи знала дружина про ці захоплення? Швидше за все, так. Їхні стосунки були далекі від стереотипних уявлень про шлюб. Саме Шарлотта була ініціатором одруження – з метою порятунку безперечно талановитого, але геть занедбаного драматурга від злигоднів, хвороб, невпорядкованого побуту. А на додачу вона отримала чудового співрозмовника й однодумця. Приятельська любов і взаєморозуміння між подружжям не згасало протягом довгих років.

 

Проте Бернард Шоу зустрівся із фатальною жінкою свого життя 1901 року – він побачив її на сцені й у своїх відгуках засвідчив не стільки захоплення майстерністю її гри, скільки замилування вродою та граційністю. За його словами, «носочок черевичка місіс Пет спокійно пролізе у вушко голки».

 

Образ акторки поселився у думках драматурга. Він приміряв на неї ідеї для майбутніх п’єс. Працюючи над «Цезарем і Клеопатрою», Шоу твердо знав, для чийого сценічного втілення пише образ єгипетської цариці. А ще розповідав, що бачить місіс Кембелл у фартушку квітникарки та капелюшки з трьома яскраво-червоними страусовими перами…

 

До того моменту, коли неписьменна, але чарівна квітникарка з’явилася на сцені, аби стати слухняним матеріалом у руках майстерного Пігмаліона, минуло чимало часу. П’єсу «Пігмаліон» Бернард Шоу закінчив 1913 року. Драматург був переконаний, що жодна інша акторка не здатна буде так зіграти роль Елізи Дуліттл, як Стелла Кембелл. Тож хоча п’єса вже йшла з величезним успіхом у Відні та Берліні, у місті, де жив і творив драматург, у Лондоні справи щодо постановки ніяк не просувалися.

 

Каменів спотикання було два. Перший – небажання театрального антрепренера працювати з місіс Кембелл (він заявив, що п’єса геніальна й він готовий запросити будь-яку акторку за будь-які гроші, але краще вже вмерти, ніж працювати зі Стеллою). Другий – досить немолода акторка (місіс Кембелл на той час було 48 років) звикла причаровувати публіку красою і витонченістю, тож її було досить складно переконати зіграти роль вульгарної квітникарки.

 

Але Бернард Шоу був не лише ексцентричним, але й достобіса впертим. Він переконав антрепренера, що роль придумана під Стеллу, й ніхто, крім неї, так її не зіграє. А для чарівної акторки продумав план спокушення – так, щоб вона сама попросила в нього цю роль. Драматург умовив одну зі своїх приятельок запросити місіс Кембелл на чай, несподівано з’явився у розпал вечора, взяв рукопис п’єси і заходився читати. До кінця прийому Стелла була переконана, що Еліза Дуліттл – роль, для якої вона народилася. Отже, всі сторони погодилися і робота над п’єсою розпочалася.

 

Ось тут місіс Кембелл і показала, наскільки нестерпною може бути Галатея. Вона неначебто вирішила погубити і автора, і п’єсу. Стелла вередувала, перебираючи партнерами, сварилася з колегами, лаялася з освітлювачами. Одного разу навіть заявила на репетиції, що не вийде на сцену до того часу, доки автор не залишить театр.

 

І от парадокс: чим жахливішою була поведінка актриси, тим більше драматург розумів, що потрапив у тенета справжнього кохання. Бернард Шоу завалював свою вередливу Галатею листами – писав декілька разів на день, намагаючись відцуратися від неї і знову повертаючись. Він повсюди їздив за нею і навіть стійко витримував сцени ревнощів дружини, яка раніше ніколи не виказувала таких емоцій. Але тут, спостерігаючи за стражданнями чоловіка, Шарлотта розуміла, що це щось більше, ніж скороминуще захоплення. Єдине, чого так і не вдалося добитися Стеллі – це щоб Бернард запізнився на щоденний обід із дружиною.

 

Прем’єра «Пігмаліона» в Лондоні мала приголомшливий успіх. Але драматург настільки вистраждав під час репетицій, що на п’єсу приходив не часто. Він і далі писав листи своїй Галатеї – їхнє листування тривало три десятиліття… Фактично, цей роман залишився зафіксованим у листах.

 

 

Віта Левицька