Дівчинка з Країни Див

Уінстен Х’ю Оден ─ відомий американський поет ХХ століття – якось написав про те, що день 4 липня для світової літератури є не менш важливим, аніж для історії США. Однак літературне значення цієї дати аж ніяк не пов’язане з американським Днем незалежності. Просто саме 4 липня 1862 року прийнято вважати днем, коли оксфордський священник та професор математики Чарльз Латуідж Доджсон (він же Льюїс Керрол) розповів доньці свого приятеля Генрі Ліддела, 9-річній Алісі Плезенс Ліддел, історію про дівчинку, яка провалилася до кролячої нори… Так з’явилася неповторна історія про Алісу у Країні Див.

 

 

Сказати, що Чарльз Доджсон був людиною незвичайною – все одно, що не сказати нічого. Священик, викладач логіки, він став відомим завдяки творам, цих самих релігійності та логіки абсолютно позбавленим. Видатний професор математики, у юності Керрол мріяв бути художником, однак редакція газети “Тайм”, куди він відправив декілька своїх малюнків, не схвалила мистецьких спроб майбутнього письменника. Тоді Доджсон звернувся до фотографії. Він купив апарат, який на той час був одним із найновітніших досягнень техніки, і взявся освоювати непростий спосіб мокрого колоїдного фотографування. В результаті Керрол так захопився цією справою, що став одним із основоположників жанру дитячого фотопортрету та яскравим представником прерафаелістичної течії цього мистецтва. Він створив понад 3000 фотографій, із яких у наш час відомі близько 1000.

 

Захоплення фотографією і стало приводом до знайомства й подальшої дружби письменника з Алісою Ліддел, та, як наслідок, до появи химерних творів про пригоди дівчинки у Країні Див. Аліса була четвертою дитиною у родині Генгрі Ліддела – філолога, декана одного з коледжів в Оксфорді та співавтора знаменитого словника “Ліддел-Скотт”. Саме у Оксфорді відбулося знайомство родини Лінделл із Чарльзом Доджсоном. З дозволу батьків та за присутності матері (дітей Керрол завжди фотографував тільки за цих умов, хоча прихильники теорії про надто палку любов письменника до маленьких дівчаток не зважають на цей факт), Аліса почала позувати письменникові, ставши однією з найулюбленіших його моделей. До наших днів зберігся один із найбільш відомих знімків Аліси під назвою “Жебрачка”.

 

Задля того, аби примушувати дітей залишатися нерухомими під час експозиції (45 секунд), Керрол забалакував своїх моделей, розповідаючи різні нісенітниці. Так солідний оксфордський професор став казкарем для місцевої дітлашні.

 

4 липня 1862 року доктор Доджсон запросив своїх юних знайомих – Алісу, Лоріну та Едіт Лінделл – приєднатися до компанії сестер, тітки та друга Доджсона і здійснити прогулянку вздовж Темзи. «Казку! – почали вимагати сестри Ліддел, ледь заскочивши до човна. – Містере Доджсоне, розкажіть нам казку!» Керрол уже звик до подібнгих прохань – варто було йому тільки побачитися з доньками приятеля, як вони вимагали від нього чудернацьких історій. «Я дуже добре пам’ятаю, – писав Доджсон багато років потому, – як у відчайдушній спробі придумати хоч щось новеньке для своїх слухачок, я відправив свою героїню до кролячої нори, абсолютно не замислюючись над тим, що з нею буде потім». «Хай там буде якнайбільше дурниць, добре?» – попросила Аліса. Історія, яка з’явилася в результаті, зачарувала не одне покоління читачів, принісши неочікувану та неоднозначну увагу до особистості її автора.

 

Спочатку Керрол не планував занотовувати вигадану побрехеньку, однак, на вимогу тієї ж Аліси, мусив записати казку до зошита. “Пригоди Аліси під землею” – було виведено охайним почерком на титульній сторінці зшитка, сторінки якого були прикрашені малюнками автора та фотографією Аліси Ліддел. Саморобна книжечка стала популярною серед дітей родини Ліддел та їх численних друзів. Манускрипт мандрував із одних дитячих рук до інших, поки випадково не потрапив на очі другові Керрола, письменнику Генрі Кінгслі. Після довгих вмовлянь професор здався і погодився відправити книжечку до видавництва.

 

4 липня 1865 року, рівно за три роки після історичної прогулянки Темзою, Льюїс Керрол подарував Алісі Ліделл перший, авторський примірник книги, яка називалася “Аліса в Країні Див”. Окрім головної героїні, на сторінках ожили спільні знайомі письменника та його маленької музи: папужка Лоррі, яка стверджувала, що вона краще знає, адже вона старша за всіх – це не хто інший, як старша сестра Аліси, тринадцятилітня Лорна. Орлятко Ед – це восьмилітня Едіт, молодша з сестер Ліддел. У Миші впізнається гувернантка дівчаток, кішку Лідделів звали, як і у книзі, Діна. А птах Додо – не хто інший, як сам автор (хвилюючись, він затинався і часто вимовляв своє прізвище як До-До-Доджсон).

 

Із часом спілкування Керрола з юною музою перейшло у форму листування, а із заміжжям Аліси і взагалі зійшло нанівець. Однак листи людини, яка увічнила її образ не лише у фотографіях, а й у літературі, дбайливо зберігалися Алісою аж до її смерті 1934 року.

Тетяна Самчинська