«КОД ДА ВІНЧІ» В КАРТИНКАХ

Минули ті часи, коли книжка була просто книжкою – самоцінним, самодостатнім витвором, популярним або непопулярним у силу лише власних якостей. Нині появу будь-якого твору, що претендує на статус бестселера, супроводжує потужна піар-кампанія, і якщо книжку спіткає успіх, то можемо очікувати виходу комп’ютерної гри за її мотивами, окремого саундтреку, можливо – театральної вистави й майже обов’язково – екранізації.

 

Книжка Дена Брауна «Код да Вінчі», безумовно, вимагала своєї візуалізації від часу виходу у світ. Ім’я цього автора вже вписують великими червоними літерами в підручники з маркетингу. Браун, як вмілий селекціонер, грався жанрами, схрещував напрямки, аж доки не вивів нового сорту – щось дуже середнє між філософською семіотикою Умберто Еко, мистецтвознавчими детективами Йєна Пірса та карколомними катастрофами в м’якій обкладинці від Тома Кленсі. Найцікавіше те, що в літературному світі існує більше десятка авторів, які працюють у тому самому жанрі, що й Браун, зухвало створюючи не менш закручені сюжети, але всю популярність забрав собі саме він. Каталізатором цікавості до книжки було передусім… незадоволення «Кодом» із боку католицької церкви. Так само головний закид у бік книжки – спекуляції щодо питань теологічних та історичних – є водночас й одним із головних козирів твору, оскільки спекуляції ці, не позбавлені подекуди вишуканості, створили враження справжнісінької сенсації.

 

Фільм з’явився на кіноекранах у травні 2006 року. Оскільки більшість глядачів уже на той час прочитали книжку, то їх більше цікавило не що станеться, а наскільки точно творці фільму дотримуватимуться викладу подій, запропонованого Брауном. Дотримувалися, до речі, майже повністю. Режисер фільму Рон Говард пояснив це тим, що книжка Брауна вже сама по собі нагадувала кіносценарій, тож адаптувати її до постановки було надзвичайно просто. Як і будь-яка високобюджетна стрічка, «Код да Вінчі» зроблено дуже професійно. Перепало лише монтажерам, які припустилися декількох ляпів: наприклад, протягом багатьох сцен час доби змінюється по два-три рази за декілька хвилин, пов’язки на ранах головних героїв у цьому фільмі мають властивість зникати, з тим щоби з’явитися в наступній сцені знову. Та ще мило в туалетах Лувру насправді лимонного кольору, а не білого, й украсти його не так легко, як це зробили у фільмі, – про це з обуренням повідомив журналістам представник технічного персоналу музею.

 

Але це дрібнички, порівняно з тим, скільки негативу від преси отримали актори. Мовляв, професіонали класу Тома Хенкса, Одрі Тоту та Пола Беттані могли би зробити кіноепопею про пошуки Святого Грааля більш яскравою та психологічно насиченою. На це можна цілком справедливо відповісти, що актори заслужили б на таку негативну реакцію, якби вони грали в постановці шекспірівської п’єси, або екранізації якогось із романів Достоєвського, або – ну хоча б – у фільмі за мотивами якогось більш-менш психологічного твору. Але ж недраматичне болото, в якому існують герої кінофільму, абсолютно відповідає емоційному просторові, дозволеному Деном Брауном дійовим особам книжки, тож дорікати, мабуть, треба саме йому.

 

Утім, фільм вийшов дуже резонансним – на IMDB, найпопулярнішому Інтернет-сайті, присвяченому кіномистецтву, «Код да Вінчі» потрапив одночасно до списку ста найкращих та найгірших фільмів усіх часів і народів. Як це сталося – загадка, мабуть, навіть важча за ту, що її, мовляв, загадав нам колись геніальний художник Леонардо да Вінчі.

 

Ганна Каневська