Коли заважає добре виховання

Світські хроніки

Нагадати львів’янам про події грабіжницького «визволення» у вересні тридцять дев’ятого вирішили організатори флеш-мобу «Золотий вересень». І таки нагадали.

Гуляючи вулицями книжкової столиці України під час Форуму видавців, ваш кореспондент Левко Світський раптом опинився серед натовпу хлопців, одягнених за червоноармійською модою тридцятих: «гімнастьорки», черевики з обмотками, пілотки та каски. Зброя також була при місці: трьохлінійки, карабіни, ППШ – все як годиться. Картину підкріплювали з десяток обмундированих за тогочасним фасоном гітлерівців, вантажівка-«полуторка», антикварні мотоцикли та легковий «Опель». Ну й, звичайно, досхочу прапорів – однаково червоних з обох сторін, але з різною символікою.

Зворушило, що організатори не забули й про легендарних червоних офіцерш, які ходили тоді вулицями в сорочках, приймаючи їх за сукні.

– Тільки коли будете підсаджувати на машину, цур не лапати, – сказала одна з них солдатам. Отакий публічний вияв цноти.

Але дарма хвилювалася розмальована під повію скромниця: червоноармійці виявилися навпрочуд вихованими. Один навіть став на коліно, підставивши друге дамам, як сходинку. Ну просто випускники пажеського корпусу, а не совєцькі солдати.

– Звідки ви, хлопці? – звернувся я до забинтованого зарізяки з намальованим під оком синцем.

– З Пласту, – відповів той з гідністю.

– Зрозуміло.

Брутальності хлопцям явно не вистачало, тому попервах замість реконструкції дійство нагадувало урочисту маніфестацію. В очах львів’ян читалося здивування, а подеколи й переляк.

– То не було визволення! – літня польська пані на знак незгоди била парасолькою солдатів по спинах. – Мій батько розповідав! То було справжнє загарбання!

– Землю крестьянам! Заводы рабочим! – врізнобій вигукували завойовники.

Так, із совєцькими гаслами у пластунів також не складалося.

Тим часом кілька солдат заскочило до ратуші й, прорвавшись через охорону на вежу, спробували підняти над нею червоний прапор. Тут уже львів’ян захистив сам Бог – вітер вирвав червоне полотнище з рук завойовників і замість гордо майоріти на флагштоку, воно мокрою ганчіркою звалилося на дах. У натовпі зітхнули з полегкістю.

– Агресивніше! Агресивніше! – заохочував підлеглих командир. – Кричіть, матюкайтеся, стріляйте в повітря!

Ви коли-небудь бачили очі пластунів, яким дали наказ матюкатися?..

Але не пластунами єдиними повне було ряжене військо. Серед персонажів совєцького маскараду мені вдалося впізнати трьох – одного з братів Капранових, закарпатського поета Вано Крюгера та білоруса Сірошку Пістончика. Звичайно, інтелігентські борідки та окуляри аж ніяк не гармоніювали з військовими одностроями, але в роль вони ввійшли значно краще за пластунів і натхненна письменницьким приладом агресія завойовників потрошку наростала.

– В колону по три, становісь! Пєсню запє-вай!

– Разцвєталі яблоні і груши… – загорлали молоді солдати.

Пісня швидко вщухла, бо серед пластунів не знайшлося нікого, хто б знав слова другого куплету, але спільні хорові вправи додали натхнення. Хлопці почали весело стрибати у калюжі й обдавати потоками води перехожих. Офіцерки в кузові «полуторки» горланили: «Калінка-малінка моя…», а хтось згадав-таки, що в тридцяті модно було славити великого вождя.

– Товаришу Сталіну-у-у! – затягував командир.

– Слава! Слава! Слава! – трохи по-футбольному, але дружно відповідали рядові.

Весела банда завойовників зупинилася біля книгарні, аби за звичаєм того часу заарештувати й розстріляти львів’янина за вишиванку та українські книжки. Тлом для розстрілу слугував рекламний лайт-бокс, але постріли прозвучали по-справжньому і впав «забитий» красиво. Тіло закинули до кузова «полуторки».

На фініші на флеш-мобівців чекали столи з «водкой і сєльодкой». Серед пляшок «Столічной» деякі й справді були наповнені спиртним – приємний сюрприз для намоклих під дощем завойовників. Солдати порозстібали комірці. У багатьох з-під совєцької форми світилися вишиванки…

– А вам не здається, що це було схоже на провокацію? – звернувся я до промоклого і захриплого Капранова.

– Це була реконструкція історичних подій, нехай зроблена і в дещо ярмарковий спосіб. А провокація – це спроби замовчати або перекрутити ці події.

– А тут не було перекручення?

– Не було. Бо попри невідвернені неточності при реконструкції збережено головне: совєцька окупація Львова у тридцять дев’ятому була. І нічого хорошого львів’янам вона не принесла.

Левко Світський

Фото Віталія Грабара