ДИЯВОЛ У СТИЛІ HAUT COUTURE

Кінокомпанія 20th Century Fox відома не однією гучною екранізацією: фільми “Хроніки Нарнії”, “Гордість та упередження”, “Парфумер” принесли кіноробам не один десяток мільйонів доларів. Схоже, вирішивши екранізувати книжку, яка шість тижнів протрималася у списку бестселерів New York Times, а у нас була запропонована читачеві як «вибір Cosmopolitan», продюсери знову не помилилися.

 

Дійсно, роман Лорен Вайсбергер  “Диявол носить Prada” читається легко й із задоволенням, залишає не тільки приємне враження, але й (як це не банально звучить) дозволяє поспостерігати за становленням героїні та прилучитися до здійснення нею морального вибору (щось на кшталт одвічної боротьби добра і зла в одній конкретно розглянутій душі). А для того, щоб додати текстові перчику, авторка поміщає своїх героїв у так чи інакше близький і цікавий кожній жінці (книга орієнтована здебільшого на прекрасну половину людства) світ моди. І світ цей (такий прекрасний у нашій уяві) показаний як пекло із самим дияволом — головним редактором журналу мод «Подіум» Мірандою Прістлі — на чолі.

 

Звичайно, чекати від екранізації сто відсоткового слідування за оригіналом — справа марна. Але глядачі-книголюби звикли до того, що хоча б імена героїв і основні сюжетні ходи збігаються. У цій екранізації більшість книжкових персонажів зазнали значних змін. Правда, прискіпуватися до деталей — хід невдалий і поваги не гідний. Та й на сюжет це впливає не дуже. Але найбільш разючих змін зазнав саме характер Міранди Прістлі — отого диявола, котрий і носить Prada, а крім того Gucci, Chanel, Valentino, Dior, Nina Ricci, Versace і багато-багато інших модних брендів, від яких голова іде обертом. У своєму романі Лорен Вайсбергер не дуже морочилася зі створенням образу цієї панянки. Та увесь час була стервом, і стервом таким капітальним, що жодні інші емоції (як-то слабкості, душевні пориви та усілякі там вагання) не відві­дували її взагалі. Тобто головний редактор була уособленням світового зла і цинізму. Крапка. Звичайно, для актриси рівня Меріл Стріп такий характер не був цікавим. Тому довелося зробити місіс Прістлі («Міранда! Називайте її Мірандою! І ніяких «місіс»!») складнішою і багатограннішою, ніж у книжці. Що ж, фільм від цього тільки виграв. Та й нам випала нагода ще раз помилуватися дійсно професійною акторською грою.

 

Загалом же, після перегляду фільму залишається якесь дивне враження, якщо перед цим ти встиг-таки прочитати книжку. З одного боку, розумієш, що фільм непоганий. Усе в ньому саме так, як треба, — і режисура хороша, і оператор постарався, і актори були на рівні, але… Почуваєшся певною мірою одуреним. Фільм же класично-американський, з усім тим, чого чекаєш від такого кіно, а от у тексті все не так чи, принаймні, не зовсім так. Книжка цікава найбільше тим, що відрізняється від інших творів того ж жанру, що у неї оригінальне закінчення, що головна героїня — далеко не янгол, що цю головну героїню час від часу хочеться добряче стукнути, аби вона зрозуміла, що робить.

 

Саме тому вважаю за доцільне дати кілька порад щодо того, як дивитися і як читати. Якщо ви вже читали книгу, то не чекайте від фільму, що він екранізує роман, — не дочекаєтеся. Якщо ви дивилися фільм і вирішили почитати сам тест, то приготуйтеся знайти геть іншу історію на сторінках. Якщо вам не випала поки що нагода ні почитати, ні подивитися, то почніть із фільму, — тоді точно не розчаруєтеся.

 

Альбіна МАЛЯР