Поетичний простір

стронґовський – письменник, перекладач, літературтреґер, дизайнер. Народився 1982 року в м. Житомир. Учасник численних літературних акцій в Україні та за кордоном. Колишній учасник кількох потужних літоб’єднань («Мистецька ґільдія “Nеабищо”», «Оксія»), організатор «Молодої республіки поетів». Автор поетичної книжки «Глибоковроті» (2006), перекладів «Бійцівського клубу» Ч. Палагнюка (2007) і «Поштамту» Ч. Буковскі (2008).

 

Приватні випадки поетичної поведінки

 

Щоразу, коли старші літератори й науковці чубляться «а чи пристойно українській поезії писати верлібром», я стиха лаюся. Українській, та й будь-якій иншій поезії має писатися, як вона того схоче, не озираючись на поетичну традицію. Ніхто ж ту традицію не знищує, навпаки, вона живить усі ті експерименти, проти яких виступають опоненти «нового». Виступає гумусом. А гумус не обирає, що живити: «най ростуть всі квіти», — а поетична екосистема сама дасть собі раду.

 

У своїх численних поїздках до Києва я проїжджаю крізь райцентр Коростишів Житомирської области. Маршрут пролягає центральною вулицею, де серед инших будівель і вивісок є одна, котра щоразу привертає мою увагу. На ній зазначено «Адвокати Алмазінструмент Ардо». Вирвана з контексту, ця фраза набуває нової цінності – поетичної. Автор, занотувавши її в нотатника, в цьому тексті геть усунений, єдиний доступний нам факт – автор побачив у цьому тексті поетичне висловлювання. Подібне нотування життя в його первинній, не опрацьованій, незалежній від автора сутності давно перетворилося на визнаний поетичний напрям – found poetry, або ж «знайдена поезія».

 

Мистецтво в цілому геть еґоцентричне, навіть кіно – всі ті особи, які перераховані в титрах, працювали над одним – результатом стає компроміс найбільших еґоцентриків межи собою. А відтак тема в поезії всіх часів тільки одна: хто я такий. Решта тем породжується цією. І коли Андрій Бондар пише про мене: «Чудово, що в українській поезії з’являються поети, яких не цікавить нічого, крім власної персони», — то це не іронія, не зривання масок, а щира правда. Бо я весь час пишу про себе, про людей, які мене оточують, суспільство, в якому я живу, і виходок, який відвідую. І якщо навіть поет пише про квітку, то тільки тому, що чимось-таки вона його зачепила, дала можливість для чергового «психоаналізу». У цьому контексті особливо приваблює found poetry, про яку писав вище. Автор усунувся? Авжеж. Однак вуха авторської позиції все одно стирчать – з факту, який саме шмат реальности автор вибрав для документування. Це і є, як на мене, приватні випадки поетичної поведінки.

 

Закономірне питання: нащо тоді читати поезію, якщо вона нікого, крім себе, не бачить? Відповідь тут дуже проста: намагаючись зрозуміти послання автора, ми проводимо пошуки – і в процесі цих пошуків довідуємося щось (увага!) нове і про себе, і про наш, спільний з автором, світ. Якщо світ і ми собі цікаві, якщо задоволення від тексту значно перевищує задоволення від пляшки пива чи й навіть файки, значить поезія – це наше.

 

І доки ми колупатимемось в уявленому нами світі, він існуватиме.

 

 

– монолог про порівняння –

артикулюєш:
на нас постійно чавлять
ми весь час відчуваємо напругу
долаємо опір
силу тяжіння
не артикулюєш:

закони фізики лякають нас
инакше чого б ми їм корилися

це такий вступ
я ніби впорядковую власні рядки
збираюся з силами
готуюся вразити черговою істиною
наче істиною можна вразити
наче ще можна вражати:
все-то ви бачили
все-то ви чули
все ви знаєте тому нудитеся
пробігаючи очима черговий рядок
мовляв давай уже
скільки можна
ми живемо в час коротких романів
і ще коротших любовей
стосунків які тривають долі митей
як останні номери таблиці мєндєлєєва –
десятки сотень тисяч учених кладуть
куці бюджети родин
цілі бюджети країн
життя кладуть
аби на проміжок часу
який своєю тривалістю тяжіє до неіснування
створити елемент номер сто хрін зна який
а знайшовши
на ще коротший час
викликати елемент номер якого не знає і хрін
в той час коли любов
живе залежно від інтенсивности випромінювання
і періоду напіврозпаду

 

стронґовський