Між нами маніяками

ТРЕПАНАТОР

Часто запитують: ким насправді є доктор Трепанатор і чому він так не любить українських письменників?
Відкрию таємницю: я живу в темному льоху редакції «Друга читача», за товстими ґратами, сповитий кайданами та гамівними сорочками, як мій колега Ганнібал Лєктер з «Мовчанки ягнят». От тільки живлюся не агентками ФБР, а сучасними авторами. Щодня на довгих вилах через грати просовують стоси книжок, і з жахливим гарчанням я накидаюся на них, аби зробити чергову трепанацію.
Що вдієш – доктор Трепанатор є героєм негативним, от і поводжуся відповідно до репутації.
Цього разу на вилах мені подали книжки відомої і модної письменниці Ірен Роздобудько – Господи, як я чекав на цю мить!
Тим більше, що її новий роман «Перейти темряву» розповідає про нашого брата-маніяка, який на вимогу мачухи-коханки сублімує свої кровожерні інстинкти шляхом продажу жінок у сексуальне рабство. Злякалися? Отож-бо.
Цікаво, що перший роман Роздобудько «Мерці» (або ж у іншому виданні «Пастка для жар-птиці») теж розповідав про маніяка-убивцю. Таким чином можна твердити – коло творчості авторки замкнулося. З чого почали, до того й повернулися, а значить можна вже трепанувати.
Зізнаюся щиро – особисто мені творчість Роздобудько симпатична. «Ранковий прибиральник», наприклад, на мою думку, одна з найкращих книжок у своєму жанрі. Проте з того часу, як Ірен перетворилася на модну сценаристку, серіали, здається, стали заважати розвитку її таланту. Наприклад, у питанні правдивості. Всі ми знаємо, як із цим принципом поводяться у серіалах. Проте книжки розраховані на більш інтелектуальну публіку, ніж телевізор, тому, читаючи жахливу історію про школяра, який різав на шматки довірливих дівчаток, ховаючи їхній одяг під ванною, не можеш не спитати: а куди він дівав тіла? Як маніяк зі стажем, мушу зауважити – проблема знищення тіла є наріжним каменем професії. І шановна авторка про це теж знає, зокрема у «Мерцях» це питання висвітлено досить-таки докладно. А от у «Перейти темряву» пошматовані трупи зникають самі собою без будь-яких пояснень – на відміну від одягу жертв, який конче потрібен для розвитку сюжету. Кіно? Кіно, а точніше – серіал.
Звісно, схема, за якою діє головний герой, аби вивезти нещасних дівчат за кордон, не може не викликати подиву – коштовні подарунки, квіти, вірші, сватання з весільною подорожжю, спеціально організований бутік… У мене, як у досвідченого маніяка, виникає питання економічного обґрунтування подібної діяльності – чи не задорого для того, щоб продати дівку до Тунісу в бордель при рудниках? Хотілося б зазирнути у бізнес-план. Проте все стає на свої місця, якщо ми згадаємо закони серіального жанру – зйомки в бутіках та «Лексусах» значно привабливіші за генделики та сільські хати, де такі події насправді відбуваються. От вам і головна причина.
Проте економічне обґрунтування просто-таки блякне порівняно із психологічним, тобто мотивацією дій героїв. Звісно, коли пишеш про маніяків, ніхто не зможе заперечити: такого не буває. На те ми й маніяки, щоб діяти необґрунтовано. Але коли головна героїня роману Марта весь час викидає фортелі: то без будь-яких реальних причин їде до села на пошуки невідомо кого і чого, то в розпалі пошуків цього самого невідомо чого раптово посилає подалі ледь знайденого компаньйона – все це ніяк не може бути пояснено логічно. Навіть із точки зору жіночої логіки. Єдина причина такої поведінки – це воля автора. Адже кожен герой є рабом сюжету і мусить робити те, що скажуть. Точно як у серіалах.
До речі, окрім волі автора в книжці присутній іще один чинник. Він зветься «щоб не здогадалися». Не секрет, що автори детективів сьогодні знаходяться у складній ситуації – досвідчений читач легко здогадується про те, хто є вбивцею, буквально з перших сторінок. От і доводиться заплутувати сліди не згірш за справжнього злочинця. Саме тому маленький хлопчик на ім’я Міка подорослішавши перетворюється на Дмитра, а йому в друзі надається епізодичний персонаж на ім’я Микита. Щоб ніхто не здогадався. Саме тому з’являється буквально нізвідки дівчина Аліса, яка, втім, разом із виконанням основного завдання – заплутати ситуацію – демонструє нам важку долю повій за кордоном. Щоправда, я все одно здогадався, що головним маніяком у книзі виявиться той самий бізнесмен Дмитро – але це, певно, через маніяцьке братерство, яке об’єднує усіх нас.
Ну й, нарешті, мова. Звісно, текстам Роздобудько не завадив би редактор. Тоді, мабуть, вдалося б уникнути прикрих помилок на кшталт повтору «тому-той-ті» в одному реченні чи плутанини між фієстою та сієстою, як у «Амулеті Паскаля» – я наводжу найбільш крикучі приклади, бо дрібні стилістичні невправності впадають в око буквально через сторінку. Однак я знаю й те, що в сучасних серіалах діалоги пишуть спеціально навчені люди. Сідають і переписують за сценаристом. Мабуть, саме тому шановна авторка не дуже мордувалася над прямою мовою персонажів. І саме звідси походить штучна мова героїв, зокрема й така дивна конструкція, як «Даю тобі пару годин для можливості…» – я намагався розшифрувати, що воно означає, але не зміг.
Втім, нам, маніякам, необов’язково доскіпуватися до кожної фрази – свою людину ми пізнаємо буквально з перших сторінок. Проте залишаючись десь глибоко в душі звичайними людьми, ми можемо на хвилинку вийти з ролі й пожалкувати, що талановита і цікава письменниця піддалася зворотньому впливу телебачення. Ще б пак: у багні колупатися й самій не забрьохатися – так не буває.
Ну гаразд, хтось там уже стукає в ґрати моєї камери. Мабуть, принесли порцію свіжої письменнятини. Піду подивлюся, що то воно.

Доктор Трепанатор