КУРТ ВОННЕГУТ: КІНОЖИТТЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ

Минуло трохи більше року, як не стало Курта Воннегута, видатного американського письменника, постійного мешканця планети Тральфамадор, прихильника вигаданої ним же релігії боконізм та винахідника речовини крига-9. А цього року виповнюється 50-ліття його кіножиття, адже 1958 року за мотивами оповідання Воннегута було знято комедійний телеепізод  „До побачення” в серіалі „Дженерал Електрик Театр”. З того часу творчість митця спокушала голлівудських робітників понад двадцять разів. Як наслідок, Воннегут, попри те, що вважав людину найбільшою помилкою еволюції, активно співпрацював з індустрією, яка приносить чи не найбільше насолоди цій помилці, – маю на увазі кіномистецтво. І якби життя письменників вимірялось кінокадрами, то декому з них вдалося б значно продовжити свій відміряний небесами вік. Курт Воннегут належить до цього числа кінематографічних щасливчиків, кожна його книжка – це вже практично готовий сценарій. Я обрав п’ять екранізованих книг письменника, які, на мою думку, вичерпно характеризують його кіножиття після смерті.

 

„Бійня № 5” (1972)

Найвідоміша екранізація, спеціальна нагорода журі на Каннському кінофестивалі. Причому в передмові письменник спочатку лукаво визнає цей твір прикрою невдачею, а потім відзначає фільм як „бездоганне втілення”. Неймовірна історія про Біллі Пілігріма, який пережив американське бомбардування Дрездена й насолоджується мандрівками в часі. Це почалося відтоді, як героя викрали прибульці-трафамальдоріанці й помістили до свого зоопарку.

 

Пишучи, за власним визнанням, у „телеграфічно-шизофренічному стилі планети Трафамальдор”, Воннегут знайомить нас із філософією трафамальдорців – для них усі миті життя існують синхронно, а смерть – це тільки один із паралельних моментів буття. Тому коли хтось помирає, трафамальдорці кажуть: „Такі справи”. Цей ємний відсторонений вираз з’являється у творі понад 100 разів, тоді як у фільмі – тільки раз. Складність часових змін просто й витончено передана в екранізації – Пілігрим із філософською зневагою віддається плину годин, сприймаючи все з незворушним спокоєм. Подорожі Біллі чудово проілюстровані у фільмі, де в одному з воєнних епізодів Пілігрим, допомагаючи мародерам нести величезний годинник, раптово опиняється розчавленим під його вагою. Загалом цей майже філософський твір не має чіткої жанрової віднесеності: письменнику хотілося зобразити війну непривабливою, а режисер візуально допоміг передати абсурдність будь-яких військових і життєвих конфліктів. Довершена співпраця.

 

„Хто я цього разу” (1982)

Телевізійна постановка про театр. Те, що у Воннегута зайняло декілька сторінок, у режисера Джонатана Демма вилилося у годину, ще й лишилося відчуття якоїсь надмірної скороченості, зібганості сюжету. Головні рятівники цього кінопроекту – актори Крістофер Уокен та Сьюзан Сарандон. Він – сором’язливий сирота, який навіть закохатися може, лише граючи роль закоханого. Вона – закомплексована панна, для якої сцена символізує звільнення від будь-яких умовностей. Одвічна дилема – справжній актор може бути або геніальним Нічим чи геніальним Усім, щоб зіграти безліч ролей, – у фільмі й книзі знижується до блазнювання. Маска перемагає героя, замість питання „Хто я?” виникає „Хто я цього разу”.

 

„Гаррісон Бержерон” (1995)

Фільм-антиутопія змальовує 2053 рік, де держава почала керуватись новоствореною першою статтею Конституції, а саме: „Громадяни країни народжуються нерівними, зробити їх рівними – це мета уряду”. Причому найрозумніших зрівнюють із посередностями, застосовуючи обручі, які посилають імпульси, що притлумлюють мозкову активність. На чолі цього гуманного процесу стоїть Всезагальне Урівняльне Бюро (ВУБ). В однойменному оповіданні Воннегута сюжет обмежується безглуздим бунтом розумника Гаррісона проти ВУБу – зрештою його вбиває директор керівного бюро. Кіно ж змальовує докладну картину тоталітарного майбутнього. Тільки от Бержеронів бунт полягає в тому, що він намагається, захопивши телецентр, транслювати цілу добу мистецтво в прямому ефірі, показуючи унікальне замість звично-шаблонного. Як не дивно – але світ від того не змінився, посередності перемогли геніїв. У фільмі Гаррісон вбиває себе в прямому ефірі, а його батьки в урівняльних обручах, споглядаючи це по телевізору, навіть не помічають трагізму ситуації, сприймаючи її за спектакль. „І хто або що після цього може врятувати світ?” – риторично запитує Воннегут. Кіно залишає це питання відкритим.

 

„Мати Темрява” (1996)

Говард У. Кемпбел-Молодший, якого грає Нік Нолті, видатний німецький драматург американського походження, стає найпопулярнішим радіопропагандистом нацизму і водночас працює як агент США. Закручена інтрига руйнує кохання в образі „держави двох” і долі людей. Сучасне головного персонажа, що перебуває у в’язниці за злочини перед людством, змальовано у невибагливих чорно-білих тонах, минуле – у повному кольорі. Натяк на самогубство завершує книгу, реальне самознищення завершує фільм. Песимізм письменника наповнює кожен кадр фільму, яскраво відбито його і в очах сумного перехожого, що мимохідь споглядає драму Говарда. Невипадково цього перехожого зіграв сам Курт Воннегут.

 

„Сніданок для чемпіонів” (1999)

Це кіно Воннегут доволі лаконічно охарактеризував як видовище, котре „боляче бачити”, хоча й доклав руку до цього безпосередньо і він сам. Письменнику дісталась невеличка роль телевізійного продюсера, який знімає рекламу за участю свого ж персонажа, – вибрик однозначно у стилі Воннегута. Але в романі він викинув колінце ще оригінальніше – до свого п’ятдесятиліття звільнив усіх дійових осіб. На жаль, режисер перетворив кіно на з’ясування сімейних стосунків та показав примирення батьків і дітей – примирення божевільних батьків та сина-гомосексуаліста. А родзинкою кіновитвору стали експерименти із зображенням процесу психічного розладу головного героя Двейна Гувера, якого зіграв у нетиповому для себе стилі Брюс Вілліс.

 

Смерть чи кіножиття?

В одному зі своїх численних інтерв’ю Курт Воннегут порівняв письменників із канарками у шахті. Раніше у складних підземних умовах цих пташок спеціально брали з собою, адже вони перші помирали за наявності в шахті шкідливих речовин. Чим корисна мертва канарка – вона рятує своєю смертю інших. Чим корисний мертвий письменник – він продовжує застерігати людство, попереджаючи про майбутню небезпеку. У якомусь трафамальдорському сенсі Воннегут залишає маленькі сподівання, що смерть – це всього лише один із багатьох негативних моментів нашого життя, але аж ніяк не кінець. Напевно, тому письменник, скоріше за все, трохи більше, ніж рік тому, полетів із чужої йому планети Земля на планету рідну. І смерть тут абсолютно ні до чого. Такі справи.

 

Максим Нестелєєв