«Іствікські відьми»: антижіночий та антивідьомський роман?

Джон Апдайк — вельми плідний «живий класик»: п’ятдесят із гаком книжок, колекція літературних премій, серед яких бракує хіба що Нобелівської. Його романи із серії про Кролика згадуються у кожному підручнику із американської літератури. Проте серед простих читачів більше популярні «Іствікські відьми», присвячені жіночій психології та іншій чортівні. Не подобається він лише феміністкам — кажуть, «антижіночий», та сатаністкам — бо «антивідьомський». Хоча саме феміністки якоюсь мірою і спричинилися до написання цього роману…

 

 

Апдайк — тверезомислячий, врівноважений чоловік, відомий своєю повагою до церкви. Він майже зразковий християнин — за винятком того, що розлучився з першою дружиною (втім, розлучення вважає своєю найбільшою провиною в житті й щиро кається). І звідки з’явилися відьми у творчості такого добропорядного письменника?

 

По-перше, з давнього інтересу Апдайка до магії. По-друге, з давнього бажання написати щось у жанрі «вбивства на болотах». По-третє, що найголовніше, — з давніх закидів феміністок, що Апдайк пише виключно про чоловіків, а образи жінок нівелює і обходить увагою. Насправді жіноча психологія Апдайка цікавила вже давно — включно з усіма її найтемнішими закутками (він якось навіть написав дослідження із сексуальності сучасної жінки). А безпосередню ідею трьох відьом Апдайкові подали спогади дитинства. Прототипами героїнь були три шкільні подружки Апдайка, з якими, як розказує сам класик, він ще хлопчиком зустрічався «в алфавітному порядку», почергово. Ці три створіння, згадує він, здавалися йому тоді настільки лякаючими і таємничими, що інакше ніж містичними він їх не вважав…

 

У результаті вийшла книгу про трьох провінційних жіночок постбальзаківського віку, які знищили своїх чоловіків, через що і стали відьмами — мовляв, кожна жінка і без чоловіка має достатньо сили, щоб прожити. Щоправда, феміністки в результаті так і не задовольнилися: не сподобалось їм ототожнення незалежного жіноцтва з відьмами! Бо героїні у Апдайка справді вийшли найгіршого побутового-стервозного типу — з тих, що роблять різні магічні капості недоброзичливцям і влаштовують тихі оргії із заїжджим нью-йоркським дияволом.

 

У широкої публіки роман про містичних провінціалок нібито пройшов на ура — став бестселером і потрапив у десятку найбільш популярних книжок 1984 року. Однак порівняти його успіх із легендарним «Кентавром» і трьома (на той час) книгами про Кролика було неможливо. Втім, кілька років стали вирішальними для «Іствікських відьом» — те, що було відносно посереднім для читання, виявилося геніальним для фільму. Адже Апдайкові героїні були одними з перших образів відьом модернізованих, «відьом нашого часу» — ідея на той час цілком нова. Можливо, це, а також широке поле для спецефектів, і привернуло увагу кіношників до роману. Тож по гарячих слідах, у 1987‑му, за екранізацію книги взявся австралійський режисер Джордж Міллер, відомий своєю трилогією про божевільного Макса. Розпочалися зйомки фільму у формі легкої чорної комедії — саме в цьому жанрі «Іствікські відьми» стали кінокласикою. На роль сатани Ван Горна запросили Джека Ніколсона, який геніально зіграв себе — тобто не надто буйного, але нахабного і, так би мовити, «сексуально стурбованого» диявола (прізвище Van Horn, до слова, перегукується зі сленговим horny, що означає «сексуально збуджений»). Як сказано, себе зіграв геніально — «Кращого актора» дали. Компанія відьом для Ніколсона теж підібралася неабияка: С’юзан Сарандон, Мішель Пфайфер і Шер. Останній, між іншим, запропонували стати кіношною відьмою у день її сорокаліття — ви­йшов такий собі голлівудський презент.

 

Кінострічка мала успіх, не в останню чергу, завдяки спецефектам (провінціальні чаклунки літали доволі переконливо), за які отримала премію. Окрім успіху, фільм мав «резонанс». Місцеві жителі божилися, що у маєтку, який кіношники орендували як апартаменти Ван Горна, після зйомок оселився полтергейст. А офіційні відьми з секти віккіанок влаштовували акції протесту проти Апдайка, називаючи його твір «антижіночим» і «антивідьомським».

 

Однак на цьому історія з «Іствікськими відьмами» себе не вичерпала. На межі століть фільмом зацікавився продюсер Кемерон Макінтош, в результаті чого у 2000 році в Лондоні відбулася світова прем’єра мюзиклу «Іствікські відьми». Грандіозна рекламна кампанія, вражаючі спецефекти привернули увагу публіки, і мюзикл витримав більш ніж п’ятсот показів. І був знятий з репертуару… через занепад туризму: зіграли роль події 11 вересня. Однак відьмам із провінційного Іствіка відкрилися шляхи у світ: мюзикл побував у Австралії, Японії і навіть в Росії. Так у Москві з’явився новий диявол — американський Ван Хорн, зіграний Олексієм Корнєвим (солістом «Нещасного випадку») і Дмитром Пєвцовим. Ну, не одним лише Воландом жити Москві, врешті-решт…

 

Антоніна Окініна