Андерсен по-дорослому

Межа між дитячим та дорослим у літературі дуже розмита й непевна. Деякі літературознавчі дослідження стверджують, що початково Ганс Християн Андерсен писав для дорослих. Його казки були наснажені серйозними філософськими роздумами, релігійними мотивами, а подекуди навіть мали еротичний підтекст. Потім, мовляв, ці “казки” поредагували критики – і ми маємо те, що маємо тепер: Андерсена для дітей. Але де насправді межа між дорослістю та дитячістю Андерсена? Мабуть, саме про це знято доволі суперечливий фільм Ельдара Рязанова “Життя без кохання". Говорити бодай щось про Андерсена-дорослого (наприклад, про його стосунки з жінками, кар’єризм чи гомосексуальні симпатії) видається ну просто надзвичайно складним, бо в масовій свідомості він – творець дитячого, абсолютно чистого світу. Тому кіно може бути сприйняте як спроба подолати міф про безтілесного ідеального Поета-напів’янгола.

 

 

Людина, яка в зрілому віці слізно освідчується у коханні. Людина, що помирає цнотливою. Саме таким Андерсен і постає у фільмі: зрілим дітваком, який втілює у казках власний досвід – досвід юнака, що шукає можливості зреалізувати свій талант у ворожому світі; досвід талановитого й успішного автора, історії якого захоплюють королів; і зрештою, досвід літнього чоловіка, чиє життя минуло без кохання. І після всього він залишається не озлобленим і відкритим до світу. Тому на завершення фільму (а ми віримо, що й життя) Бог прощає йому всі гріхи, окрім одного: він не пізнав жінки. Власне, фільм так само можна вважати казкою – по-дитячому щирою, але однозначно дорослою. За Рязановим, шлях до успіху казкаря складався з кількох істин: поцілунку Бога, девізу „Ніколи не робити того, що роблять усі” і щирого переконання – „Я інколи вигадую, але ніколи не брешу”.

 

Рязанов зняв художню біографію. Звісно, матеріал він узяв особливо крихкий та делікатний, а отже й поводитися з ним потрібно відповідним чином. Фільм береться зруйнувати міф масової свідомості, що стосується не тільки Андерсена, а значно глобальнішого бачення Поета, Митця як такої собі безтілесної, сказати б, ідеальної істоти-напів’янгола. Непідготовлений глядач (який тільки знає, що Андерсен писав добрі дитячі казки й нічого не чув про неоднозначні факти його інтимного життя, як-от гомосексуальні симпатії) буде вражений режисеровою безтактністю. Ну, принаймні щиро (тут: приємно/прикро) здивований деякими моментами біографії літературного авторитета. Юнак Ганс, із якого в сексуальній площині такий невдаха, який навіть відвідавши повію, боїться здійснити з нею такий бажаний коїтус; літній Андерсен, що тільки й „думає про секс 24 години на добу”; та нарешті Сам Бог, який шкодує, що раб Його так і не пізнав жіночого тіла. Казкар цурається своєї матері, сестри-повії, демонструє себе невігласом у навчанні… Шкандаль? Несмак? А ще цього-таки непідготовленого глядача може добряче бахнути по голові питання: адже якщо визнати гомо- чи бісексуальність Андерсена, то за звичкою, асоціюючи персоналію з її творінням, треба визнати гріховність, неправильність, єретичність його казок? Казок, що їх читали в дитинстві нам на ніч батьки – Господи!.. Деміфологізація – справа не надто вдячна, адже обов’язково зачіпає особисте.

 

Проте якщо абстрагуватися від смаків консервативної аудиторії, питання виникнуть зовсім інші: чи можна тепер, у добу повного нехтування табу, здивувати досвідченого глядача французькими поцілунками, голим жіночим тілом чи вульгарним макіяжем акторки? Навряд. Тож професійні кінокритики скептично хитають головами: задум є, та втілено його вкрай погано. Режисерові хочеться сказати так багато після тривалого творчого мовчання, що він бере на себе відповідальність в одному фільмі (хай навіть більше ніж двогодинному) закласти все-все-все – навіть подорожі в часі та просторі… Навіщо, мовляв, Рязанов так безвідповідально кидає казкаря в датський 1940-й рік і робить Андерсена королем, що хоче захистити євреїв і навіть нашиває собі на груди жовту зірку на знак солідарності, подаючи приклад усім жителям Копенгаґена? І до чого ці ліричні відступи, питають критики?

 

Однак видається, що “Життя без кохання" – це така собі данина метра Рязанова епосі публічності, – коли хтось вирішив, ніби своїх героїв ми не просто мусимо „знати на обличчя”, а й відати, чим вони снідали сьогодні, що поробляли на дозвіллі й чи справді навідувалися до проституток. Утім, стрічку варто переглянути, якщо:
1) ви є пересічним кіноглядачем, не спокушеним особливо ні класичним, ні аванґардовим кіномистецтвом;
2) вам читали в дитинстві на ніч казки Ганса-Християна, і ні до свинопаса, ні до олов’яного солдатика, ні до гидкого каченяти ви не були байдужі;
3) вам цікаво, якого (і чи справді блакитного) кольору спідня білизна Великих Людей;
4) вам кортить дізнатися, що таке „жахливий грим” у російському кінематографі, чи справді камера посилює ефект “апельсинової кірки" на шкірі (зокрема – сідницях) і що треба відзняти, аби саме тебе назвали „слабим звєном”;
5) ви – фаховий психоаналітик і літературознавець.
Тож приємного перегляду та неоднозначності вражень, адже тільки такі можуть претендувати на істинність!

 

Валентина Кузик