ПАМ’ЯТИ ІГОРЯ РИМАРУКА

bermudsky4 липня прекрасному українському поетові, громадському діячеві, багатолітньому редактору часопису «Сучасність» Ігорю Римаруку виповнилося б 52 роки.

Останні десятиліття розвитку українського літературного процесу важко, практично неможливо  уявити без цієї знакової постаті.  Чільний представник, один із фундаторів яскравого покоління вісімдесятників, Ігор до кінця своїх днів залишався вірним і обраним життєвим та творчим шляхам, і вибраним друзям.

Кожна його поетична книга ставала безумовною подією в нашій літературі і мала глибокий вплив на творчість як сучасників, так і наступників.

Пропонуємо вашій увазі серію спогадів про цього непересічного митця, опублікованих у журналі „Сучасність” (№10 за 2009 рік).

Василь Герасим’юк

*    *    *      

Дай, доле, нам високої води.

Ігор РИМАРУК

А було нам по 30 – 35, коли

розвалилась імперія. Впала не від руки.

Ми тоді половину шляху земного пройшли.

Опинилися в лісі.

Точніше, серед ріки,

що була, як гірська,

або як в Батурині Сейм –

бистра – трупами дев’яностих збивала з ніг.

А на березі – менеджер, екстрасенс, діджей,

ну а той, що хотів високої, плив, як міг,

і звертався до Того, що скрізь, а значить, і тут,

але збірки тонкі не читає – це Немовля,

що губами припухлими ссе Маріїну грудь

і тримає світила.

Все небо і вся земля

доти є, доки є ці губи й ці груди є.

Але знов зі скали зірвалась –

на весь екран,

бо як завше, габа її взєла

і знов уб’є,

але завше

Іван, Григір, Ігор – її Іван.

Зовсім інше кіно повезіть до інших столиць,

лиш не в гори і не в Батурин,

чи в Київ-Львів.

Доки сходить,

зійде благодать

на місто вбивць.

А з водою не склалося, флорентійцю наш. Ти водив.

Віктор НЕБОРАК

ТЕРНОВЕ НЕБО ІГОРЯ РИМАРУКА

1

Ігореві Римарукові йшов двадцять шостий рік, коли у київському видавництві «Молодь» побачила світ його перша книга «Висока вода» (1984). Ще майже чверть століття було йому відміряно долею. Чорнобиль, перебудовні народні рушення, проголошення незалежності України, правління двох Леонідів, Помаранчева революція, президентство Ющенка, за якого Римарук переїхав до Львова і врешті знайшов там на Личаківському кладовищі свій останній спочинок.

Я познайомився з Ігорем 1983-го року саме у Львові. Ми були учасниками фестивалю молодих поетів, які з’їхалися зі всіх республік ще непорушного Совєтського Союзу. До фестивалю допускалися просіяні через сито всіляких офіційних студій і літоб’єднань обдарування. Переважна більшість учасників мали вигляд середньостатистичних комсомольців, тобто були одягнуті в банальні костюмчики, хлопці – підстрижені, дівчата – з зібраним і скромно вкладеним волоссям. Римарук мав довге волосся, гоголівські вуса, облягаючі джинси. На світ він дивився крізь грубезні лінзи окулярів. Його худорлява постава більше асоціювалася з психоделічною рок-музикою, ніж з нудотними літературними семінарами, де пильні керівники виявляли ступінь лояльності молодих поетів до традицій соціалістичного реалізму. І вірші Римарука були не з країни повсюдних соціалістичних змагань:

КАДР

Кучугури димів на ліси намело.

Яма світла між них – як забута копальня.

Закіптюженим небом пливе НЛО –

безпритульний вінок на Івана Купала.

Уже тоді, у свої 25 років, Ігор був утаємниченим. Він знав щось таке, що надавало його небагаторядковим віршам глибини. На початку 80-х років минулого століття материкова українська поезія – та, яку друкували офіційні журнали і видавництва – переживала кризу, зумовлену її прислужницьким холуйським становищем. Бунтівників перевиховували в місцях, «не надто віддалених», або ж перетворювали в слухняних борзописців. Контраст між першим-ліпшим віршем Тараса Шевченка і тою римованою продукцією, яку пропонували україномовним читачам тодішні видання, був разючим. Створювалося враження, що українська поезія невпинно деградує і тим самим вказує на деградацію її ймовірних читачів. Честь української поезії відстоювали нечисельні самвидавчі автори, а також книжечки поетів-модерністів 20-30-х років, які встигли видати під час суспільної відлиги у 60-ті, і перші книги українських шістдесятників. Ті збірки, що їх продукували вцілілі шістдесятники у 70-ті роки, на жаль, часто свідчили про деградацію українського шістдесятництва. Це відчуття помножувалося на тлі цілком успішних російських динозаврів поезії, які збирали повні стадіони шанувальників і привселюдно читали вірші з ризикованими підтекстами.

Ігор Римарук одним з перших відчув, що повсюдно культивований в українській підрадянській літературі примітивізм приспав нюх цензурного цербера. Ігор запропонував метафоричне, насичене символами письмо, і сталося диво – ці вірші вийшли друком, а їх автора визнали і стали йому всіляко сприяти.

2

Внутрішні видавничі рецензії (без таких позитивних рецензій, написаних на замовлення видавництва, не могло бути мови про видання книг) на дебютну книгу Римарука «Висока вода» написали Іван Драч та Ірина Жиленко. Редактором книги був Василь Герасим’юк, один з лідерів покоління вісімдесятників, яке у ті роки лише формувалося. «Висока вода» вийшла без «паровозів» (обов’язкових вступних віршів з реверансами в бік радянської влади), і це був чи не перший випадок у тодішній видавничій практиці. Уважні читачі зразу помітили таку несподівану новацію і потрактували її як знак, що чергова відлига вже близько. Та знакова відсутність «паровозів» ще більш знаково доповнювалася присутністю густої поетичної мови, якої в українській поезії не чули, можливо, з часу Зерова, Антонича і молодого Бажана. Біблійні алюзії, сюрреалістичні переміщення, часові перелітання, живий і дещо жахний міфологізм – усе це і багато чого іншого явила «Висока вода»:

***

Пригадай! – ми були тут, коли

переходити водами вміли

цю ріку, і над нею цвіли

буйні стебла ранкового тіла.

Ми сліди на воді замели.

Вічні трави без нас покосили.

І шугає, мов зірка, з імли

жовте око нечистої сили.

Ніби руку, ріку відведи

і по лінії  й руху води

пригадай, що було це не з нами.

Хто ж завмер при руків’ї коси

і послав ці слова? Ніби пси,

мчать вони золотими слідами.

Тонка книжка на 70 сторінок, що легко вміщається на долоні, встановила нову планку якості в українській поезії. У літературі це явище можна назвати якісним стрибком – з’являється твір (книга, збірка), який не заперечує попередню високу традицію, а піднімає її ще на один рівень вище. І тим самим відправляє попередню традицію в історію літератури. «Висока вода» Римарука виявила те, що раніше не надто кидалося в очі: розхристаність і багатослівність чільних поетів-шістдесятників, їхнє подекуди легковажне ставлення до форми, їхню занадто акцентовану патетику, яка часом зривалася на фальцет. Наступне покоління сімдесятників було майже втрачене. Ті, кому вдалося надрукувати свої книжки, були як здеформоване відлуння шістдесятників.

«Висока вода» означила і наскрізну тему Римарука – тему неуникненної смерті. У цьому відношенні Ігор – продовжувач світоглядної традиції Євгена Плужника і французьких екзистенціалістів. Молодий поет прозрів у моторошну дійсність світу, в якому все проминає, все прямує до межі зникнення. Наступні книги Римарука – «Упродовж снігопаду» (1988), «Нічні голоси» (1991), «Діва Обида» (1998, 2002), «Бермудський трикутник» (2007) – це розвиток цієї теми, пошуки спасіння і остаточне занурення в неї в «Бермудському трикутнику».

3

У щоденному спілкуванні Ігор не був похмурою людиною. Умів слухати, міг пожартувати, часом бував саркастичним. Був знайомий з неймовірною кількістю літераторів, оскільки працював на редакторських посадах у видавництвах «Молодь», «Дніпро», редагував журнал «Сучасність», а також книги приватного видавництва «Кальварія». Моє з ним систематичне спілкування налагодилося наприкінці 80-х років, коли Ігор працював редактором у київському видавництві «Молодь». Його колегою-напарником був Василь Герасим’юк. Їхні столи були навпроти. Редакцією поезії завідувала Любов Голота. Це були золоті часи молодості, коли вірші фонтанували, і кожен з нас відчував прихід поетичної енергії такої сили, що потрібно було скликати ціле покоління для її засвоєння. З 1987-го року «Молодь» стала випускати поетичні касети дебютантів. Одна касета складалася з чотирьох книжечок, схоплених паперовою стрічкою. Так вийшли перші поетичн книги Юрія Винничука, Олександра Гриценка, Ярослава Довгана, Олега Лишеги, Ігоря Маленького, Петра Мідянки, Аттили Могильного, Костянтина Москальця, Вікторії Стах, Марії Шунь…

Я, користуючись аспірантською свободою, заходив у «Молодь» щотижня і прилучався до творення літературного процесу. Найчастіше процес творився за закритими дверима редакції. Країна тоді вчергове оголосила війну пияцтву, і молоді поети теж боролися з цим явищем – знищували алкоголь, вливаючи його у себе. У цьому було щось від бунту проти системи. Зразу ж за дверима, у кімнаті, де працювали Римарук з Герасим’юком, стояла шафка, а в тій шафці була спеціальна поличка, а на тій поличці стояла розпочата пляшка і дві-три чарочки. Ти підходив до шафки, відкривав дверцята, наливав чарочку і швиденько її споживав. Якщо раптом у двері вломлювався непрошений гість, ти був у цілковитій безпеці, бо розчахнуті двері прикривали від цікавих поглядів шафку з усім її вмістом. Ти встигав закрити шафку, так ніби повісив туди свого плаща. Просто і геніально. Після такого – з присмаком ризику – частування про поезію було говорити особливо приємно. До редакції заглядали друзі-приятелі з інших поверхів. Так я познайомився з журналістами газети «Молода гвардія» Віталієм Коцюком і Віталієм Жежерою. Коцюк одного разу нехотячи перелив чарку з горілкою на стіл Римарука. На столі лежав лист від надокучливого ветерана війни, рукопис якого лежав без відповіді у редакції поезії видавництва «Молодь». Чорнильні літери розплились. Я вперше почув, як страшно Ігор уміє матюкатися. Лист йому спустили зверху, він був зареєстрований, мав вхідний номер, і його разом з відповіддю потрібно було показати начальству. Ігор порвав листа на дрібненькі шматочки, викинув до унітазу і декілька разів спустив воду. Зникнення листа було меншою бідою, ніж наявність листа, облитого горілкою. Боротьба з режимом була ризикованою. Я трохи іронізую, та переконаний, що Ігор часто ходив краєм прірви. У 1986 році в «Молоді» вийшла книга Василя Герасим’юка «Потоки», редактором якої був Римарук. У «Потоках» важко було недобачити трагічного світовідчування нащадка воїнів УПА, хоч цієї абревіатури і не було в книзі. Ігор тішився тією книгою, як своєю власною, і був переконаний, що вони з Герасим’юком «Потоками» таки втерли носа системі.

Хлопці були уважні до нових призовників поезії. Вони були присутні на першому вечорі Бу-Ба-Бу у Київському Молодому театрі в грудні 1987 року. Герасим’юк не сприймав нашої спроби театралізувати авторські читання, хоч сам у своїй поезії створив безліч персонажів. А від персонажності до театралізації – один крок. Римарук до бубабістів ставився поблажливіше. Вочевидь, вважав, що ми корисні як осміювачі патетичних соцреалістичних тем. Мене ж, правду кажучи, цікавило інше питання: чи можу я, змінюючи стилі віршування, змінювати і самого себе? Ясна річ, я не хотів змінюватися деградуючи. А Ігор, здається, цілком змирився зі самим собою. Він знав своїх демонів і намагався співжити з ними. Танатичне у його поезії наростало. Ігор закохував у себе панну Смерть, хоч і сам себе від такого закохування застерігав. Він був ризикованим гравцем. Ставив на карту все, програвав, а потім, отримавши несподіваний бонус, вигравав більше, ніж програв перед тим. Саме тому він розізлився на Андруховича, якого від «Сучасності» висунув на здобуття Шевченківської премії. Своєю публічною відмовою від номінації Юрко зіпсував Ігореві гру. Сам Ігор, як відомо, зірвав джек-пот, лише з другої спроби і з другим виданням «Діви Обиди». Його нерви загартованого гравця того разу не підвели. Та підводило тіло, цей – за Святим Франціском Ассізьким – брат Віслюк, якого Ігор не надто доглядав.

Для мене той факт, що саме у Львові наприкінці жовтня 1997-го року Ігор зламав ногу, був промовистим і, як виявилося, пророчим. Як на мене, Ігореві після того варто було б відмовитися від деяких своїх узалежнень, чи хоча б відмовитися від них у Львові. Він був у товаристві Юрка Покальчука, Івана Лучука і багатьох інших, і товариство його не вберегло від біди. Мене з ними тоді не було, та навіть якби я був, то нічим би не зарадив. Усе залежало від Ігоря, а точніше від його небажання рятувати самого себе. Він змушений був час від часу доручати справу свого порятунку друзям, жінкам, лікарям, провидінню, всемилостивому, а може й, байдужому, як Ігор писав у «Бермудському трикутнику»  Господу, та сам себе Ігор не хотів рятувати.

4

Ігор присвячувався своїм друзям. Серед них найближчі – побратими-поети Василь Герасим’юк, Тарас Федюк, Павло Гірник. І багато віршів Ігоря присвячено друзям. Дружба для нього, напевно ж, була дієвим способом подолання щораз навальнішої теми смерті. Значна частина авторів «Сучасності» вважали себе друзями чи принаймні приятелями Римарука. Кризові 90-ті роки звели до нуля авторитет багатьох грубих журналів, що були засновані ще в соціалістичні часи. Їхні наклади катастрофічно впали, якість друку була фатальною. Не знаю, що сталося б з вісімдесятниками і дев’ятдесятниками, якби не «Сучасність», яку редагували Іван Дзюба та Ігор Римарук. Напевно, не було б ніякого українського постмодерну, і невідомо, де б Андрухович надрукував свої «Рекреації», «Московіаду» і «Перверзію», а Винничук «Ласкаво просимо у Щуроград» і «Мальву Ланду». А ще у «Сучасності» було надруковано з 1992-го року сотні інших творів, які згодом вийшли у книжковому форматі і не лише українською мовою.

Ігор намагався усіма приступними йому засобами змінити совкову літературну парадигму. Його дратувала інерційність Спілки письменників, і як редактор «Сучасності» він безжально відсіював спілчанських писак і надавав сторінки журналу найсміливішим експериментам. Урешті-решт саме він зініціював у 1997-му році створення Асоціації українських письменників, яка мала б стати альтернативою Спілці. Та лише тепер мені цілком ясно, що альтернатива Спілці – не ще якесь об’єднання чи асоціація, а незалежний письменник- професіонал, який співпрацює з незалежним видавцем-професіоналом, незалежним часописом, незалежними медіа. Та чи є такі незалежні речі в незалежній Україні? А те, що маємо, з необхідністю узалежнюється від рядка в бюджеті, а згодом і від партійної приналежності.

5

Що ж, те, що ясно тепер, ще десять років тому було в тумані ілюзій. Ігор пройшов свій шлях, намагаючись робити те, що вважав за потрібне, і уникаючи того, що вважав марнотним. Його переслідували нічні стархи, нічні голоси, і він долав свій переляк перед трансцендентним дружбою і любов’ю. Він бував у багатьох країнах, чи не перший з покоління вісімдесятників відвідав Америку. А ще у його житті були Німеччина, Іспанія, Франція, Греція, Туреччина, Єгипет… Разом з Ігорем ми відвідали собор Святої Софії в Царгороді, перетворений турками на мечеть. Це було під час письменницького круїзу кораблем «Відродження світу» в листопаді 1994 року. Ми вийшли вузьким проходом на хори, і я сказав Ігореві: «Уявляєш, як тут гарцювала турецька кіннота?» Він не уявляв – він це бачив. Здається, то був чи не єдиний раз, коли ми з ним разом опинилися в церкві. І церква була, що й казати, незвичайна. Та мандри, здається, не захоплювали його, бо Ігор здавна знав, що наше життя – це мандрівка не так у просторі, як у часі:

***

Тут не знайдете мене ви.

В найглухішому кутку

маю море я серпневе

й точну дату на квитку.

На удачу є підкова,

на рибину – рвана сіть…

Зрідка слово випадкове

їжаком прошурхотить.

Проглядає тут крізь воду

кожен камінь і молюск.

За голодну душу глоду

як умію помолюсь,

за чужу: поперла в хащу –

а витала б між олив…

От лише свою пропащу

не втолив, не відмолив.

Солодкаві, мов цукати,

і гіркіші від цикут –

ви лишіть мене шукати:

я недовго буду тут.

Знову я втечу, панове,

і в тамтешній темноті

небо матиму тернове

й точну дату на хресті.

Марія МАТІОС

ДОБРОВІЛЬНИЙ   ПРОГРАМІСТ   СМЕРТІ

…Ігор сидить, обома руками опираючись на стіл. Його масивні окуляри з подвійними лінзами похмуро переломлюють щедрі липневі промені, що пробиваються крізь шиби у кав’ярні-напівпідвалі під приміщенням видавництва „Дніпро”, де Римарук працює головним редактором. Я хлебчу каву за кавою, не відчуваючи її смаку. Ігор (Ігор!!!!) кави не торкається. Він читає. З нами ще є хтось третій, але я, слово честі, не пам’ятаю хто. Ми зустрілися випадково на Володимирській – і я (чого не роблю ніколи ні до, ні після!) віддаю Римарукові тридцять сторінок комп’ютерного тексту… Ми сидимо доти, доки Римар не перегортає останню сторінку і каже, нарешті підсуваючи до себе давно схололе болітце кави: „Даю у наступний номер „Сучасності”. Одинадцяте число „Сучасності” 2002 року відкриває перша частина моєї „Солодкої Дарусі” (тоді ще під назвою „Трояка ружа”), отієї, що Ігор читав у закуреній кав’ярні на Володимирській. Згодом він мене і квапитиме – і не дуже, щоб я давала продовження. Та легко сказати… з того часу я ніколи більше наперед не виношу на суд Божий недописану, навіть не так – недодуману! – річ, якою на той час була моя Даруся. Вона писалася так, як, мабуть, розвивалося життя справжньої Дарусі: довго і важко. Отож друга частина побачила світ у ч.5, а третя – в ч.11 за 2003 рік. У мене зосталися Ігореві правки від руки: їх там набирається не більше десятка. І рукописна передмова Римарука до першого видання Дарусі книжкою 2004 року… Але не тільки за це я вважаю Римарука ймовірним батьком „Солодкої Дарусі”.

Майже містична історія Дарусі почалася раніше, коли ми з Ігорем опинилися в короткому списку висуванців на Шевченківську премії 2002 року. Він – зі своєю „Дівою Обидою”, я – з „Нацією” і „Життям коротким”… Скільки разів відтоді я дякувала Богові, що того разу мені не дісталася ця премія!.. А так, дізнавшись у день остаточного засідання Шевченківського Комітету в середині лютого, що Ігор став лауреатом, а мої книжки не набрали жодного (!) голосу, я увечері телефоном привітала Ігоря (на що він на мій подив сказав, що з колег за нього порадів лише Герасим’юк), а за два дні сіла в потяг „Київ – Тернопіль” і зупинилася в санаторії ”Медобори”, що в селі Конопківка Теребовлянського району. Я їхала просто так, без певного наміру, без сюжету і навіть думки про те, що зможу написати бодай рядок бодай про щось. Але саме в Конопківці за неповних десять днів були написані оті перші три десятки сторінок Дарусі.

…Я не знаю, із скількома жінками Ігор дружив. Знаю, що Ігоря жінки любили. Без міри і до шаленства. І він їх умів любити також. Але про дружбу Римарука з жінками я не поінформована. Та мої багатолітні стосунки з ним – це саме те, що в наш прагматичний час дедалі частіше втрачає свою барву. Бо це була та дружба, яка не знає слів клятви. Це якесь сестринсько-братське відчуття і мовчання, лють і жалість, тримання секрету, лиш тобі відомого, і лиш тобі довіреного.

..Ігор телефонує з Києва в Чернівці і каже, що Неборак проводить його авторський вечір у Львівському музеї етнографії – і я сідаю в  потяг до Львова. То було справді файно і по-справжньому. Хоч часи дуже сутужні, гіперінфляція не мала виміру, люди втрачали віру і терпіння. А ми з ним летимо Івановим (Бойка) автомобілем зі Львова у Жовкву і власними руками завантажуємо „свіженьку” книжку одесита Тараса Федюка  (ще в очі того Федюка не бачила, а він уже „депресував” – „Мені недовго жити, Наталі”), щоб відправити потім в Одесу. А далі, вантажені „Сучасністю” і Федюком, летимо червоним авто на Чернівці, а назустріч – суцільні весільні кортежі. Ігор похмуро дивиться з-під окулярів: „Співай коломийок, Марічко”. І я цілу дорогу видобуваю з пам’яті навіть те, чого, здавалося, й не знала ніколи… Телефоную йому в Київ: „Ігоре, я видаю книжку Віри Китайгородської „Сонце вночі”. Передам потягом вірші. Напиши, будь ласка, передмову. Бо ми ж провінція. А вірші – супер, а ти – цілий Римарук”. „Ну, ти й хитра бестія”, – бурчить у відповідь. Але до вранішнього поїзда за віршами не запізнюється. Передмову на кілька абзаців пише блискучу. Всім гарно. Малослівно. Але надійно. …Аж якогось року на Іллі – 2 серпня – на татове подвір’я в Розтоки заїжджає автомобіль. Глип: Римарук і компанія. І ми святкуємо день народження моєї мами якось не по-розтіцьки. Ігор (Ігор!) ходить з моїм татом стодолами і клунями – Римарук „ревізує” татову господарку. І тато мій таки впустив сльозу, коли я сказала, що Ігор подякував цьому світові: „Такий був дивний чоловік: письменник, а мене про мої верстати розпитував, та все нахвалював, що у нас навіть у хліві ідеальний порядок”.

…Він міг прийти до мене в кабінет на Прорізній і просто мовчки пити каву. Я знала, що йому погано. Тоді я балагурила. Але він цього не любив. Він любив лиш мій спів. А було, що могла йому „вичитувати”, не дуже добираючи слова, моралізувати, зрештою, сваритися. Він також мовчки слухав, пив каву і припечатував: „Ну, ти й мама Тереза”. Він завжди щось казав мені таке, що могла зрозуміти лиш я. Але я ніколи не зловживала його довірою. Бо загалом Ігор був надзвичайно „зашнурованою” в собі людиною. Але коли відкривався, то лиш наодинці, добре знаючи, що за двері жодне його слово не вийде.

…Він умів бути нестерпним. Колючим. В’їдливим. І непоступливим за жодних обставин. Я в цьому пересвідчилася в той час, коли Ігор працював членом Шевченківського Комітету. Бездоганне чуття слова, філігранна редакторська майстерність, енциклопедичність знань таки вивищувала його над багатьма нами.

…В останні роки важко було не бачити, як з Ігоря витікає життя. А він не мав жодного наміру за нього боротися. Подеколи думаю, що Римарук сам запрограмував собі такий короткий вік. І почалося це після смерті батьків. Це я знаю точно.

Ігор умів чорно жартувати. Чорно пожартував він і минулої осені. По дорозі на святкування 600-річчя Чернівців, о 9.30 ранку зателефонував Тарас Федюк: ”Марічко, треба місце на Личаківському кладовищі”. У серпні – Василь Кожелянко (Ігор про його смерть дізнався також від мене, а згодом з Ларисою Андрієвською вони зателефонували мені в поїзд по дорозі з Москви до Києва, щоб домовитися про спогади про Василя… Чи могла я тоді подумати, що не мине й трьох тижнів)… У вересні – Юрко Покальчук… Рута Вітер. Так холодно, мабуть, буває на Північному полюсі, як у той лагідний осінній день було в нашій машині… І шість годин поспіль я не випустила телефон від вуха. Перший дзвінок був мерові Львова. До честі, Андрій Садовий віддзвонив через 20 хвилин після моєї есемес на його мобільний.

А я згадала, як бився Іван Михайлович Дзюба із київською мерією у день смерті Миколи Вінграновського. І як згодом Кабмін так і не відшкодував його родині кошти на поховання…

І якщо по правді, то і В’ячеслав Кириленко, і Володимир Яворівський одразу відгукнулися на мої дзвінки з проханням бодай про мінімальну фінансову допомогу родині Ігоря. Безпосереднє місце на Личаківці вибирав Роман Лубківський з Ігорем Гургулою. І ще багато людей так чи інакше сприяли родині в ті чорні дні.

…Я не знаю, чи є у світі справедливість. І не знаю, чи смерть є вищою справедливістю. Бо, якщо подумати, то саме життя – цілковитий абсурд. Може, Римарук знав це, а може, знав щось інше. Але тепер, коли читаєш його жахкі вірші останнього року життя, розумієш, що саме його смерть була неуникна. І саме тоді…

…Я летіла машиною із Чернівців до Львова на похорон Ігоря крізь якийсь несамовитий дощ, не встигаючи до зазначеної години… Та навіть зараз, клянуся, готова заприсягтися, що мертвий, він ніби вхопив мою руку, що лягла на його обличчя, так, ніби хотів розверзнути уста і про щось мені ще сказати. Кажуть, що перед смертю він хотів поговорити з трьома людьми. Але жоден із нас трьох не був про це повідомлений нічиїм голосом. Проте в той день, коли він віддавав усі свої борги цьому світові, я лежала удома напівпритомна і впродовж усього дня повторювала чоловікові: „Сьогодні щось у світі сталося страшне. Аби лише ніхто не вмер” – і весь день із жахом дивилася на телефон, чекаючи і боячись одночасно дзвінка ізвідкись.

Його смерть для багатьох з нас, тих, хто не присягався йому ні в дружбі, ні у вірності, ні у любові, а просто був твердим його товаришем, стала якимсь жахливим спектаклем і гомеричним реготом над нами, такими в той час благополучними і здоровими. Бо ховали Ігоря Римарука 6 жовтня – у день народження Тараса Федюка і день прем’єри вистави за моєю книжкою „Майже ніколи не навпаки” у Львівському театрі імені Леся Курбаса. Ні те, ні інше ніхто не міг би скасувати чи перенести. Ото він і зібрав нас на Личаківці усіх одночасно, серйозних і смішних, тверезих і мовчазних, щоб востаннє блиснути на нас грубими лінзами, під якими так і пощезло не виказане. Що він запрограмував іще і на коли?!

…Я й до сьогодні б’юся над думкою: то була остання насмішка Ігоря над нами, чи то була вже вища мудрість Божественної сили, яка сама знає, що, коли й кому краще робити і знати…

Володимир ГАРБУЗ

ТЕ, ЩО НЕ ЗАБУВАЄТЬСЯ…

1979 рік кінця ХХ ст.  – брежнєвський період. Епоха так званого розвинутого соціалізму, міфічного комунізму, кремлівського маразму. Але так само цей період можна  назвати прихованим, замаскованим антирадянським процесом формування нових думок, епохою формування мовчазного спротиву та духовної опозиції.

Мислячі, самобутні люди шукали виходу із враженої ідеологічним  паралічем ситуації. Не берусь досліджувати дебютну творчість поетів того часу з якими мене, молодого початківця-маляра, звела доля.

Усі вони, юнаки, щойно із-за шкільної парти, отримуючи університетську освіту, маючи рідкісні поетичні здібності і Божий дар, шукали контактів із людьми поза своїм колом, шукали однодумців.

Ігор Римарук. Зустріч відбулася у моїй майстерні на Повітрофлотському  проспекті, яку друзі-поети назвали «Кабачок». Я працював тоді в одному із будівельних управлінь Київміськбуду-2 художникам-оформлювачем: писав велемовні ідейні гасла, малював плакати до техніки безпеки на будмайданчиках, портрети ударників і передовиків виробництва. Майстерня розташовувалась у нежилому двоповерховому будинку. Порожня  вхідна кімната була захаращена різноманітними крикливими, комуністичними гаслами, написаними на червоній матерії і на дерев’яних перилах. Мої друзі- художники Віктор Соловйов, Іван Бренюк, Василь Корчинський, Олег Коспа, Василь Хльорко і я  чекали на зустріч з двома  молодими поетами. Як нам стало відомо,  сама Ліна Василівна Костенко добре відгукувалася про цих хлопців. Особливо про Ігоря Римарука, назвавши його поетичне бачення чимось новим у сучасній українській поезії.  Я, зустрічаючи молодих поетів, якось ніяковів-виправдовувався, що це ідеологічне сміття перешкоджає пройти до кімнати зі стільцями і столом. Хлопці спершу здалися справді рафіновано-інтелігентними людьми. Пригадую, на моє вибачення про незручність, Ігор зауважив, вказуючи  на одне із гасел- закликів чергової переможної п’ятирічки:

– Не переймайся, друже.

Декілька пляшок вина вишикувались на столі серед банок із фарбою і пензлями.  Я почав виставляти  склянки, а Віктор Соловйов, колишній моряк-рибалка, який марив ще морем, якому снилися морські краєвиди, і він, просинаючись, малював їх  на папері, лагодив чайник. Ігор тоді мені здався напрочуд скромним і неговірким. У в ньому, мені здалося, було щось від дитини. Незаймано – чисте, ще неголене обличчя, довге волосся, довгі витончені пальці, як у піаніста чи скрипаля. Ми почали обмінюватися думками. Після перших склянок портвейну стали говіркішими, Віктор Соловйов, розслабившись, по радіоприймачу почав шукати радіостанцію «Свобода». Антирадянські, іронічні думки, які тоді висловлювались, єднали нас. Ми були потрібні один одному. Нам було цікаво з молодими інтелектуалами. Їм, сподіваюсь, також.

Вечоріло. Уже майже світанок. Розслабившись, хлопці, спочатку  Василь, а, потім Ігор, читали свої вірші.  Зі щілин у підлозі виглядали щури, які давно перестали нас лякатися і охоче брали з  рук цукор.

Кожний із нас ніс свій хрест. Можна довго міркувати про те,  на яких перехрестях об’єднала нас доля. Але я хочу зупинитися  на останніх кроках, які він щосили намагався зробити, щоб продовжувати своє життя, перетворившись із колись молодого, романтичного дитинно-мрійливого юнака на змужнілого, побитого і поламаного долею філософа-поета, який у назві останньої поетичної збірки «Сльоза богородиці» окреслив свій пройдений шлях.

Наші шляхи з Ігорем Римаруком особливо близько зійшлися 2007 -2008рр., уже у зрілому життєвому і творчому періоді. Іноді долі митців чимось подібні одна до одної. Часто поети, художники самі визначають свій останній шлях . У моїй студії, яка слугувала  часом і за помешкання ,  іноді зупинялися друзі-колеги. Так вийшло, що з відомих причин чергова муза покликала Ігоря жити до міста Лева. Приїжджаючи до Києва, щоб поладнати свої редакторські та творчі справи, Ігор на тиждень-другий зупинявся в моїй мистецькій робітні, де серед картин сільських краєвидів його поетична думка знаходила спокій і часто вечори перетворювались на щиру, по-домашньому одверту розмову.

Одного разу Ігор прочитав мені щойно написаний вірш-діалог про свою покійну маму. У мене спиною поповзли «мурахи». Тоді я зрозумів, що поет на підсвідомому рівні, а можливо і свідомо, відчував, що скоро піде з життя. До його смерті залишалося менше року.

Повертаючись до студії з гамірного центру Києва на лівий берег, на дах дев’ятого поверху, Ігор втомлено сідав у крісло, яке ставив біля великого столу. Знаючи, що я зрідка вживаю спиртне, він іноді діставав з кишені «чекушку» і запрошував до діалогу. Пам’ятаю, розмовляли про місію Ісуса Христа, долю справжнього митця, життєві спокуси і непокори долі, успіхи і невдачі, молодість і старість…

Ігор сидів у кріслі, а я лежав  у розкладному кріслі, яке слугувало мені за ліжко, уже починав дрімати. Ліжко для гостей знаходилося на другому поверсі, на який потрібно було підніматися крутими східцями. Ігор починав також дрімати сидячи, злегка похропуючи. Це мене дратувало, і я його розбудив, попросивши йти відпочивати на своє ліжко. Він швидко встав, мовчки повільно підійшов до східців, тримаючись за поручень, став підніматися. Жартома я сказав: «Піднімайся ближче до Бога». Спостерігав, як тяжко було Ігореві, з яким зусиллям він переставляє ноги. Потім з розмови я дізнався, що після кількох операцій, металеві штиці в тазо-стегновому суглобі, як кріплення, залишалися до останніх днів не вийнятими. Згадуючи Ігореве сходження,  ми жартували: «на свою Голгофу».

У мене виникла ідея намалювати картину – «Шлях на Голгофу». Я вибачився перед Ігорем, що за стільки років знайомства  не спромігся написати його портрет.

Одного вечора сказав Ігорю,  що уже дозрів для того, аби намалювати його портрет. Як часто буває у художників, якоїсь миті мене просвітлило Ігореве сходження на другий поверх, підказало ідею нової великої триметрової картини. У мене з’явилось бажання намалювати величну картину сходження Ісуса на Голгофу. Через декілька днів велике полотно зайняло всю студію. Під час роботи над картиною, у мене  підсвідомо головний персонаж композиції виходив схожим на Ігоря. Свої спостереження за  поетом, його внутрішньо-душевні, фізичні страждання, хотілося передати не просто реалістично, а в безмежному космічному просторі. Чоловік ніс на своїх плечах не просто хрест, а намагався втримати небо і сонце. Мені хотілося, щоб було чути внутрішній голос плачу не просто Богородиці, а плачу кожного із нас.  Картина була готова до чергового приїзду поета зі Львова. Ігорова постава на декілька хвилин завмерла перед полотном. Він мовчки сів у крісло, дістав «чекушку»  поставив на стіл.

–  Старий,  –  звернувся  до мене, – скажу тобі щиро і була б моя воля  тільки б за цю одну твою картину нагородив би тебе найвищою нагородою.

І взагалі, якби були у мене кошти, я викупив би у тебе багато картин…

За мить запитав: як ти хочеш назвати цю картину?

– «Шлях на Голгофу». – відповів я. Ігор розлив у дві склянки горілку, подивився мені в очі. Я прочитав у його очах і біль, і смуток, і безвихідь.

–        Володимире, назви картину «Сльози Богородиці».

Тепер, коли Ігоря уже немає, я  зрозумів, що картина було створена у присутності і співавторстві Великого Поета.

Залишалося близько двох місяців до кінця його земного шляху. На своє 50-річчя він не поїхав до Львова. Я приготував свою фірмову холостяцьку страву: відварену картоплю, почеревину і насмажив шкварок. Прийшли друзі: художники Левко Воєдило, Василь Корчинський, Олесь Соловей і, безумовно, ігорів найліпший друг поет Василь Герасим’юк. Щоб не  було задушно ми накрили стіл на даху, просто неба. Сиділи. Вітали Ігоря з  50-річчям. Ігор був убраний, як ювіляр, у білу одіж, яку завжди возив із собою у валізі на всілякі творчі зустрічі. Випили по чарці, другій, третій… Говорили про все. Звичайно ж і про жінок. Задзвонив мобільний, Ігор, розмовляючи, намацав телефон, і під наші жарти й регіт підніс його до вуха і сказав.

–        Слухаю.

Враз вираз його обличчя змінився, він дав знак, аби ми замовкли. Промовив тихо до нас: Ліна Василівна.

Усі тоді замовкли, зрозумівши, яка Велика жінка вітає. Ігор розмовляв по телефону хвилин п’ять. Не знаю, про що вони конкретно говорили, але точно здогадуюсь, що Ліна Василівна бажала  Ігореві здоров’я і довгого творчого життя…

…Він приходив вечорами, доставав із валізи купу рукописів, вичитував. Інколи вставав рано, на світанку, коли краще працювалося.  Поспішав вичитати черговий рукопис, щоб з друзями-художниками поїхати на мистецький пленер, який влаштовували на Вінниччині в селі Поташне, де народився наш товариш, дуже близький друг Ігоря  – Прокіп Колісник.

… Майстерня наша і спальня  була у сільській школі. Харчувалися ми в дитячому садочку. Вранці вставали зі сходом сонця і йшли малювати краєвиди. Іноді Ігор ходив з нами, інколи сам йшов милуватися природою, а інколи в сусідній бар… Ігор був щедрою людиною. Часто він своїми благородними жестами приємно дивував людей. Якось, у Києві, він дізнався., що я буду малювати вродливу дівчину  –  музу і модель. Я попросив його, аби він трішки припізнився.   За деякий час Ігор прийшов з великим букетом троянд.

– Це твоїй музі,  –  і вручив дівчині квіти. Від щастя вона була на сьомому небі. Якось, у селі Поташня він пішов до магазину і закупив всі дитячі іграшки –  цілих дві валізи. Прийшов до дитячого садочка і кожному з дітей вручив по іграшці.

Цей чоловік, на ім’я Ігор Римарук,  нагадав мені життєве кредо Великого Сковороди, – самітника, одинака, який не жадав від життя нічого матеріального, лиш однієї валізи з думками:

«Світ ловив мене, та не впіймав».

До кінця земної Ігорової місії залишалося  два тижні…

Микола ЧУБУК

«СВЯТО ВІРИТИ В ТЕ, ЩО РОБИШ»

То була весна далекого 1978-го… До Товариства зв’язків з українцями за кордоном я перейшов з газети «Київська правда» на працю у редакційно-видавничому відділі, який невдовзі й очолив. Тоді ж Ігор Римарук проходив переддипломну практику в газеті «Вісті з України», яку видавало Товариство, а після закінчення університету сюди ж і отримав направлення. Важко сказати, якого саме дня ми познайомилися і заприятелювали, Можливо, на загальних зборах колективу (а вони, до речі, відбувалися майже щотижня. Таке там було ґобі). В залі я облюбував собі самісінький куточок, де, нудьгуючи, мав змогу щось почитати. Римарук приходив з блокнотом, у якому постійно малював портрети у профіль такого собі молодика, схожого на Христа. Ці місця закріпилися за нами на роки, а дружба до останніх днів його бентежного життя…

Кожного ранку у нас була о 9 год. 30 хв. традиційна кава у гастрономі на розі вулиць Пушкінської і Свердлова (нині Прорізна). Там же ми зазвичай зустрічалися із численними авторами, куди вони, знаючи наш розпорядок дня, і приїжджали з усієї України. Так було тоді, так, до речі, продовжилося й під час роботи в журналі «Сучасність», якому ми віддали добрий шмат свого життя. Та це окрема розмова. Підписуючи мені кожну свою нову книжку, Іван Дзюба починав так: «Побратимові по галері…». Очевидно, такі дарчі надписи мав також Ігор Римарук, бо у нас була одна, хоч і невеличка, але команда. Її не можна уявити також без нашого незмінного художника Анатолія Зайця, якого, на жаль, теж уже немає…

Хочу тут зазначити одну характерну особливість творчості Ігоря. Він був високопрофесійний журналіст. У «Вістях з України» його статті заповнювали півномера. Мені доводилося бачити, як він перед написанням якогось матеріалу складав його план-схему. А потім сідав і писав просто на машинку. Чого ніколи не практикував з поезією, яку писав завжди від руки, навіть хай і на коробках з-під «Camel».

Минав час. Ігор, аби сповна займатися головною справою свого життя, перейшов працювати редактором відділу поезії у видавництво «Молодь». І хоч бачились ми вже не щоранку, але контактували постійно. Час від часу зустрічалися за філіжанкою кави. А щороку 4 липня — день народження Ігоря Римарука — ми традиційно вибиралися на облюбоване нашим товаришем озеро в урочищі Чорторий, що знаходиться десь в кілометрах п’яти від мосту через Дніпро праворуч траси Троєщина —  Київ. Відкрив нам цей казковий заповідник дикої природи поет Микола Воробйов, у якого тут були сховані сітка, решето, чоботи для двох. Отже, двоє брали сітку чи решето і тягнули їх понад берегом, третій ішов ним і гупав ногами, дрючком колошматив очерет. За якихось півгодини було повне відро в’юнів. Юшкою опікувався Микола, а ми з Ігорем заготовляли сушняк для багаття. Поверталися з Чортория ми вже затемно. Трохи втомлені, але надзвичайно щасливі.

Останніми роками цю традицію було порушено. Ігор не виявляв особливого бажання, у мене, зайнятого своєю дачею, також бракувало часу. А ще ми були по вінця завантажені журналом, видавати який ставало все важче й важче. За шістнадцять з половиною років ми дев’ять разів переїжджали з офіса в офіс, завжди при цьому щось втрачаючи. У нас ніколи не було проблеми з авторами. Ігор похмуро жартував, що ми, нічого не замовляючи, можемо два роки видавати часопис із запасів, і показував правицею на стіл, стільці і шафу, завалені рукописами. Понад десять років «Сучасність» виходила на місяць-два раніше графіка. І про неї складали легенди. Мовляв, редакція завалена долярами і тому ми такі удатні. Ми ніколи не спростовували ці міфи. Це було марно, як дмухати на кип’яток. Ми мали мізерні зарплати й змушені були деінде підробляти для свого виживання, а для журналу шукати спонсорів. Кинути його й піти у глибокі води не мали морального права. «Сучасність» упевнено виконувала провідну роль в літературно-мистецькому й духовному житті України. Тому зрадити часопис — це означало зрадити самому собі. Цю аксіому глибоко розумів Римарук. Це його, як творчу особистість, гнітило і ми повсякчас перебували у полі високої напруги.

… Ігор Римарук виростав у родині сільських інтелігентів: мати — вчителька, батько — вчитель, директор школи. Вдома панувала спокійна,  доброзичлива атмосфера. До Ігоря ставилися з великою любов’ю і повагою, делікатно плекаючи й підтримуючи в ньому поетичний талант. Я це відзначив, неодноразово буваючи у нього вдома в селі на Хмельниччині. Там же ми ховали удвох трагічно і рано померлого його батька Миколу Яковича — дуже мудру, чуйну людину, талановитого педагога і вмілого директора школи, яка, навіть  скрутні часи, під його керівництвом перебувала  без особливих втрат. Ігор дуже гордився батьком, який також відповідав йому взаємністю. У них у селі був великий сад, а в кінці городу, що виходив на широку леваду, то взагалі ріс і плодоносив великий горіховий гай. Восени вся веранда була встелена товстим шаром горіхів, тож вечорами ми виходили під будинок посидіти й погомоніти на лавочці, наступаючи на ці круглі хрумтливі кулі. Ігор мріяв про те, що батьки вийдуть на пенсію й переїдуть на дачу, яку почали будувати на Київщині. Вже й землю взяв, з батьком та його родичем і приятелем звели будинок. Наступного року мали його закінчити. Але раптово смерть Миколи Яковича, а потім і матері  все перекреслили. І саду не судилося вирости й розквітнути. Ігор вже ніколи не приїжджав на ту землю.

Останніми роками поет просто жив в обвалі. Після двох розлучень він одружився на львів’янці Лесі, яку називав Леською. Спочатку знімали квартиру в Києві. Ціни за помешкання росли, а гроші на банківському рахунку танули. Настрій був гнітючий. Цим же гнітючим настроєм була просякнута і його поезія. Якось ми весь день просиділи у квартирі, яку він винаймав на масиві Радужний. Ігор читав свої вірші. Їх було багато і вистачило б на кілька збірок поезії. За його життя побачила світ у видавництві «Дніпро» тільки одна – «Бермудський трикутник». Символічна назва. Він був тричі одружений. І не можу сказати, що мав від того велику втіху. Як справжній поет спочатку закохувався до нестями і все робив для того, щоб жінки були щасливі. Але потім приходили будні…

У Києві Римарук утратив усе: квартиру, прописку… Перебрався до Львова, хоч здебільшого продовжував перебувати у Києві. Вмирали близькі друзі… Нового колективу «Сучасності» він не сприйняв, як не сприйняли там і його. І він говорив мені, що допрацює до нового року і піде з часопису. Не дожив.

Ігор Римарук був Великим Поетом, винятковою творчою індивідуальністю. Нинішню кризу він відчув як кризу духу. Втратив смак до життя. І, збайдужівши, засумував. І життя розминулося з ним.

Олександр СМИК

Кременець – Тернопіль

РИМАРУК У КОЛІ САМОТНІХ МУЗ

Вони і досі стоять поруч у стародавній шафі – ці два весільні келихи. Келих радості й келих смутку. Чомусь за весільним звичаєм не розбиті на щастя – нині вони просто до безмежності пусті…

Місце свого негучного весілля з Лесею Ігор обирав сам. У Будинку творчості з бурхливою назвою «Потік Ірва», що розташувався на надспокійному Затишші у Кременці, йому добре писалося.  Можливо думав, що буде добре житися… Не знаю чому, але те, чого хотів він, важко було заперечити. Просто щирій людині завжди щиро йдуть назустріч.

Його чекали тут завжди. З першої яви на Затишші, коли він вималювався у своєму предовгому чорному пальті й широчезному чорному капелюсі, виснажені цікавістю сусіди одразу охрестили його – «наш рабе». Ким був насправді, у провінційному Кременці, певно, не знають і досі. Ходив повільно, говорив і жив – тихо. У Римаруковому розмірі. Тут він ніколи й нічого не планував. Ішов куди душа забажає: в галасливі кав’ярні до незнайомих йому людей, чи до сповідей Миколаївського собору, чи розчинявся у глухих стінах Богоявленського монастиря. На початках він просив, щоб окрім його не було ніяких «гостей», згодом звикся і став відкритішим. Коли людину просто люблять і нічого від нього не хочуть – вона це відчуває. Всі слова і події для Ігоря мали значення. В кожній речі на Затишші знаходив для себе особливий зміст і  символіку. Бувало, всядеться на гамак під музичним деревом і: «Я Байда, байдикую в гамаку, а не на отаманському гаку…». Ця легкість і точність, Римарукових поетичних фраз мене іноді заворожувала і я запропонував нотувати йому рукописну книгу, книгу віршів, які писались у Кременці. Вона так і лежить на своєму місці. На жаль, не дописана…

Після смерті Юрія Покальчука приїхав сам не свій. Повторював як мантру: «Після Покаля – я наступний». Гнівався, що «Сучасність» перетворюють в книгу спогадів. Він жив часописом. Вся відповідальність була на ньому. Навіть більшу частину так званого відпочинку завжди проводив у правках чи вичитці. А ще болючіше сприймав усі зміни в журналі. Щоб відволіктись, говорив про усякі життєві речі й тут найкраще він розумівся з Олею, вона замінила йому і сестру, і маму. Останнім часом давались взнаки його хвороби, і певно саме тому, як ніколи, для  Ігоря був необхідний її життєвий заряд нестримної галицької енергії. Відверто кажучи, я ніколи не чув, щоб Ігор сміявся і радів життю так, як у нас. На футболках будинку написано: «Музи чекають на вас, підхід індивідуальний» – це його дуже тішило. Він завжди повертався з міста з квітами і навіть в останні приїзд, певно відчуваючи наперед, хотів подарувати їй вишиту мамою ікону , яку завжди возив з собою. Вона його відмовила і переконала в тому, що ікона його збереже. Останній запис на відео, коли він читав власні вірші зробила теж вона. Цей запис я передав у Львові Лесі. Перед від’їздом до Львова  Ігор майже всю ніч палив багаття і спалював в ньому листи і папери, йому ніхто не заважав. Горіти і згорати – справа для поетів інтимна.

«Тепер він вільний»,  – згодом вимовить, як видихне, на прощальній тиші, Тарас Федюк. Тепер він вільний… Не знаю… Можливо…