Пересопницьке Євангеліє: від Мазепи й Шевченка до президентів України

БІОГРАФІЯ КНИГИ

Мініатюра «Євангеліст Іоанн з Прохором»

Мініатюра «Євангеліст Іоанн з Прохором»

Пересопницьке Євангеліє – один із перших українських перекладів Святого письма – воістину дивна пам’ятка української культури. Створена на Волині в середині ХVІ ст., вона стала національним раритетом. Незважаючи на драматичність нашої історії, Пересопницьке Євангеліє зберігалося, трепетно передавалася з покоління в покоління. Його тримав у своїх руках Іван Мазепа, торкався його й Тарас Шевченко. Іноді Євангеліє «зникало», навіть вивозилося з України, але потім дивним чином поверталося. Зрештою, у час створення нашої держави саме ця книга стала національною святинею, на якій присягають Президенти України. Чи випадково це? Напевно, ні.

Історія створення

Інформацію про те, коли, де й чому було створене Пересопницьке Євангеліє, знаходимо на останній сторінці книги. З приміток дізнаємося, що робота над книгою почалася 15 серпня 1556 р., а завершилася 29 серпня 1561 р. – відповідно, в серпні 2011 р. в Україні відзначатимуть 450-річчя з часу написання Пересопницького Євангелія. Цю книгу замовила й фінансувала княгиня Настасья (Анастасія) Юріївна Жеславська (Заславська), що походила з роду литовських князів Гольшанських. Оселившись на українсько-білоруському Поліссі, нащадки Гольшанських прийняли місцеві звичаї, сповідували православ’я і, посприявши появі Пересопницького Євангелія, зробили значний внесок в українську культуру.
У 1556 р. помер чоловік Настасьї – князь Кузьма Іванович. Існує припущення, що княгиня-вдова вирішила піти в монастир і в чернецтві отримала ім’я Параскева (під цим іменем вона фігурує в Пересопницькому Євангелії). Схоже, смерть чоловіка стала поштовхом не лише до відмови княгині від мирського життя, але й до виділення коштів на створення й оздоблення Євангелія (тоді такий вчинок вважався богоугодною справою). Символічно, що Жеславська померла в той самий рік, коли було завершене переписування Євангелія. Хочеться вірити, що перед кончиною вона побачила цей шедевр рукописного мистецтва.
Перший рік роботи над Євангелієм тривав, як зазначено в самій пам’ятці, «в Двірці, монастирі Жеславському, при церкві святої та живоначальної Трійці». З невідомих причин у 1557 р. переписування цієї пам’ятки було перенесене до Пересопницького монастиря Різдва Богородиці, який знаходиться на відстані близько 100 кілометрів від Двірця. Чому так сталося, можна лише гадати – можливо, в Пересопниці були кращі умови для роботи над книгою.
Зараз Пересопниця – це село в Рівненській області, а за часів Київської Русі це було досить заможне місто, яке відігравало помітну роль у політичних подіях середини ХІІ ст. З часом місто занепало, однак монастир продовжував існувати. Саме тут було завершене написання знаменитого Євангелія.

Хто писав Пересопницьке Євангеліє?

Відомі також імена тих, хто працював над Пересопницьким Євангелієм: укладача, архімандрита Григорія, та писаря, Михайла Василієвича. Враховуючи, що пам’ятки середньовічної культури переважно були колективними й анонімними, цей факт видається дещо незвичним. Можливо, намагання «авторизуватися» було виявом нових ренесансних тенденцій, які вплинули на творців Євангелія. Дослідники твердять також, що над книгою працював ще один писар, ім’я якого не дійшло до наших днів.
Післямова до Євангелія, писана Михайлом Василієвичем, представляє архімандрита Григорія як своєрідного «керівника проекту». Тут же він зображується глибоко віруючою та благочестивою людиною: він «не любив тлінних золота й срібла, а мав велику любов до божественного писання».
Себе писар Михайло Василієвич характеризував таким чином: «Многогрішний слуга, або раб божій Михайло Василієвич, син протопопа саноцкого». Він отримав хорошу на той час освіту – адже його батько займав високе церковне становище і, без сумніву, мав потурбуватися про грамотність своїх дітей.
Загалом вимальовується така картина. Керівництво роботою здійснював архімандрит Григорій. Ним написані сумарії, глоси та чотири підсумкові записи в кінці кожного Євангелія, а також додаткові вкази на полях. Григорій займався перекладом пам’ятки на українську книжну мову. В цій справі йому міг допомагати Михайло Василієвич. Останньому належить написання основного тексту, текстів у рамках-заставках, післямови, записи на початку та в кінці пам’ятки.

Переклад і оформлення

Книга складається з 482 пергаментних аркушів розміром 380-240 мм. Вага її становить 9 кілограмів 300 грам. Пергамент, що вироблявся зі шкіри молоденьких телят, коштував дорого – в той час для написання книг використовувався більш дешевий папір, проте Настасья Жеславська свідомо пішла на те, щоб створити коштовну книгу.
До складу тексту увійшли: Наука читання, яка відкривається

Сторінка з орнаментальним оздобленням

Сторінка з орнаментальним оздобленням

передмовою; чотири Євангелія, кожному з яких передують покажчик глав та передмова, подані також післямова й місяцеслов. Текст пам’ятки поділений на глави, кожна з яких починається з сумарія (короткого змісту викладу наступної глави), вписаного в рамку. У книзі постійно зустрічаємо глоси – українські лексичні відповідники до слів оригіналу. Вони виділені рамочкою та розміщені безпосередньо в тексті, іноді на полях рукопису. За змістом Пересопницький рукопис – тетраєвангеліє (чотири канонічні Євангелія). Він схожий на православні Євангелія, які призначалися для церковного вжитку.
Пересопницьке Євангеліє було написане давньоукраїнською книжною мовою. Це один із перших відомих нам перекладів такого типу. В роботі книгою використовувалися старослов’янські, грецькі, польські та чеські тексти Євангелія. Сам переклад не є однаково досконалим. Можна простежити тенденцію «шліфування» майстерності перекладачів у ході роботи над текстом. Так, передмова до Євангелія, котра належить Теофілакту Болгарському, перекладена не дуже вдало. Тут фактично збережений старослов’янський текст. Близькими до старослов’янської першооснови лишилися перші два Євангелія – від Матвія та Марка. Ближче до народної мови перекладено Євангеліє від Іоана й, особливо, Євангеліє від Луки.
Художнє оформлення книги багате та ошатне. Пам’ятку прикрашають чотири майстерно намальовані мініатюри євангелістів, виконані різнобарвними фарбами на золотому суцільному тлі. Під кожною мініатюрою розміщено текст в орнаментальній рамці – коротка анотація з відомостями про євангеліста й вказівкою, скільки в даному Євангелії глав, зачал, стихів. Всі мініатюри прикрашені рамками з рослинним орнаментом. Такі ж рамки оздоблюють початок тексту кожного Євангелія.
Дослідники вбачають у оформленні Пересопницького Євангелія як ренесансні впливи, так і вміле поєднання західноєвропейських та місцевих традицій. Очевидно, художнє оформлення книги належало кільком майстрам, оскільки малюнки стилістично різняться між собою. Євангеліє мало дорогу оправу, щоправда, вона кілька разів мінялася.

Мандрівки Священної книги

Цікавою є доля пам’ятки. Після написання Євангеліє тривалий час зберігалося в Пересопницькому монастирі, однак 1630 р. монастир припинив своє існування. Його власник, князь Миколай Чорторийський, який дотримувався католицького віросповідання, звернувся до короля Сигізмунда ІІІ з проханням передати обитель Клеванській єзуїтській колегії. Король відразу видав грамоту, згідно з якою монастир разом із майном та земельними угіддями переходив у володіння єзуїтів. Імовірно, до рук останніх і потрапило Пересопницьке Євангеліє.
На якийсь час ця пам’ятка загадково зникає, щоб з’явитися на початку ХVІІІ ст., але вже в Центральній Україні. Річ у тім, що під час Хмельниччини клеванські єзуїти були розгромлені й пограбовані козацькими військами. Зрештою, Євангеліє опинилося в руках гетьмана Івана Мазепи. У 1701 р. він подарував цю книгу Переяславському кафедральному собору, який був споруджений на кошти гетьмана.
Майже сто років Євангеліє зберігалося в соборі, а потім опинилося в бібліотеці Переяславської духовної семінарії. Тут його в 1837 р. виявив археограф Осип Бодянський. Десь наприкінці 1845 р., перебуваючи в Переяславі, з Пересопницьким Євангелієм мав змогу ознайомитися Тарас Шевченко. Судячи з усього, пам’ятка справила на нього враження і він залишив про неї запис у своїх археографічних нотатках.
У 60-х рр. ХІХ ст. семінарію з Переяслава перенесли до Полтави. Туди ж помандрувало й Пересопницьке Євангеліє. Проте тут йому недовго

Пам'ятний знак на честь Євангелія у селі Пересопниця

Пам'ятний знак на честь Євангелія у селі Пересопниця

довелося бути. У 1873 р. книгу передали графові Д. Толстому й вона опинилася в Петербурзі. Потім Євангеліє потрапило до великого князя Петра Георгійовича, принца Ольденбурзького. Лише через шість років після його смерті, в 1887 р., книга при сприянні вдови покійного повернулася знову до бібліотеки Полтавської духовної семінарії.
У Полтаві Пересопницьке Євангеліє пережило революційні події 1917-1918 рр., громадянську війну, різноманітні пролеткультівські експерименти радянської влади, зберігаючись у фондах Полтавського історико-краєзнавчого музею. Під час Другої світової війни книгу евакуювали до Уфи. У повоєнні роки пам’ятка повернулася в Україну – щоправда, не до Полтави, а до Києва. Спочатку зберігалася у фондах музею-заповідника Києво-Печерської лаври, а 24 грудня 1948 р. за ініціативою професора Київського університету книгу передали в Центральну наукову бібліотеку (зараз – Національна бібліотека України ім. В.І.Вернадського), присвоївши їй інвентарний номер 15552. Там пам’ятка зберігається понині.
Під час інавгурації Президента України в грудні 1991 р. Пересопницьке Євангеліє було вперше використане як символ державності. Ця історія має певні елементи «містичності». Ще в часи перебудови, починаючи з 1989 р., на Рівненщині почали урочисто вшановувати Пересопницьке Євангеліє. У селі Пересопниця був установлений спеціальний знак. Одним із ініціаторів цих вшанувань був багаторічний голова Спілки письменників Рівненської області Євген Шморгун. Сам він походив із сусіднього з Пересопницею села, тому для нього вшанування Пересопницького Євангелія було своєрідним виявом «місцевого патріотизму». У 1990 р. він загітував приїхати в Пересопницю директора Інституту літератури М. Жулинського й довго йому розповідав про цю пам’ятку української писемності. А через кілька років, коли виникло питання про інавгурацію Президента незалежної України, деякі депутати Верховної Ради висловили думку, що під час церемонії поряд із Конституцією має знаходитися якийсь сакральний текст. Вони порадилися із Жулинським – і він запропонував Пересопницьке Євангеліє, натякнувши, що обраний Президент із Рівненщини. Так, здавалося б, «випадково» ця книга потрапила на президентську інавгурацію.
Пересопницьке Євангеліє дійсно є символом України. І справа не лише в тому, що це один із перших сакральних текстів, перекладених українською мовою. Його фундаторка походила з Полісся, писалося воно на Волині. Мандрувала ця книга з Заходу на Схід, опинившись у Полтаві, Києві. Причетними до неї виявилися важливі персони нашої національної історії. Тому те, що на цій «першокнизі» приймають присягу президенти України, видається цілком закономірним.

Петро Кралюк