Синя Борода: реальність, страшніша за казку

Барон Жиль де Ре – прототип Синьої Бороди

Барон Жиль де Ре – прототип Синьої Бороди

ЛІТЕРАТУРНИЙ ПЕРСОНАЖ

Хто не знає страхітливої історії Шарля Перро під назвою «Синя Борода»? Казка, що написана для дітей, могла б стати непоганим сценарієм для фільму жахів. Дивно, що продюсери голлівудських жахастиків досі не взялися за  цю легенду, – фільм вийшов би у кращих традиціях містичного жанру. Тим більше, що зайвих коштів на рекламу витрачати не довелося б – достатньо зазначити в титрах: „знято на підставі реальних подій”. От тільки ці слова були б „напівправдою”. Так, прототип Синьої Бороди існував насправді. Але питання про те, чи був він кровожерливим убивцею, чи ні, відкрите досі.

Між правдою та вигадкою

Для початку давайте пригадаємо казковий сюжет. Жив собі неймовірно заможний чоловік. Він мав „прекрасні будинки у місті та селі, золотий та срібний посуд, …позолочені карети” а ще – синю бороду, яка „надавала йому настільки потворного та страшного вигляду, що не було дівчини чи жінки, яка б не кинулася тікати, побачивши його”. Втім, це не заважало Синій Бороді бути декілька разів одруженим – причому ніхто не знав, куди поділися його колишні дружини. Одного разу загадковому бороданю захотілося знову взяти шлюб. Після недовгих залицянь на його багатство звабилася сусідська дівчина. Молоді побралися і жити б їм довго й щасливо у замку Синьої Бороди – але нова господиня вирішила дізнатися, по-перше, куди поділись попередні дружини, а по-друге, що знаходиться в маленькій кімнатці у підвалі. За відсутності чоловіка вона потрапила до злощасної кімнатки… і знайшла там ріки крові та понівечені тіла своїх попередниць. Ще трохи, і вона розділила б їхню долю – якби до замку випадково не завітали її брати і не прокололи кровожерливого чоловіка шпагами.
Цю казку, як і багато інших, записав з народних вуст Шарль Перро. Але вона відрізняється від „русалоньок” та „попелюшок” тим, що її головний герой має реального прототипа. Власне, те, що Синя Борода – це Жиль де Лаваль, барон де Ре, один з найбільших землевласників Бретані, васал короля Карла VII, маршал Франції, соратник Жанни д’Арк, – факт загальновизнаний. Спокою дослідникам не дає інше питання – чи дійсно Жиль де Ре здійснив моторошні злочини, за які його було спалено на вогнищі та перетворено у народній свідомості на страшного Синю Бороду?

Маршал, маг, товариш Жанни д’Арк

2Барон де Ре народився в замку Машекуль 1404 року в аристократичній родині. Отримав чудове виховання, вивчив багато мов, відрізнявся гострим розумом. Любив книги, колекціонував древні пам’ятки. У 23 роки Жиль вступив до війська та приєднався до бойових дій Столітньої війни між Англією та Францією, воював пліч-о-пліч з Жанною д’Арк і був єдиним, хто намагався врятувати орлеанську діву, навіть зібрав військо для її визволення, але запізнився на декілька годин: Жанну стратили. В двадцятип’ятирічному віці за численні військові здобутки був удостоєний звання маршала Франції. Однак незабаром серед військових почали з’являтися плітки про надзвичайно жорстоке ставлення барона до ворогів та схильність до різноманітних збочень.
1433 року Жиль пішов у відставку й оселився у замку Тіффож, в Бретані. Тут і почалося найцікавіше. Жиль де Ре раптом захопився окультизмом, некромантією, спіритизмом ті іншими надприродними „науками” (справедливості заради треба зазначити, що зараз багато хто списує незвичайне захоплення маршала на його прагнення вийти за рамки тогочасної науки та розширити власні обрії). Не шкодуючи коштів на дивне „хобі” (від діда баронові у спадок дісталися неймовірні багатства), де Ре зібрав у своєму замку найвідоміших алхіміків, магів, чорнокнижників Франції та щедро фінансував їхні експерименти. Користуючись таким марнотратством, алхіміки розтягували свої „досліди” на роки, маги час від часу викликали „духів”, аби довести „працедавцю”, що трудяться недарма. Зберігся навіть задокументований договір між Жилем де Ре та сатаною, підписаний кров’ю барона – схоже, запрошені спеціалісти добряче попрацювали над його свідомістю.
Однак окультні науки на той час були задоволенням не з дешевих – раптом барон почав закладати та навіть продавати свої землі, загруз у боргах. Потроху перед Жилем почали зачинятися двері, знайомі стали відмовляти йому у кредитах та вимагати повернення старих позик. Загострився конфлікт із єпископом де Мальтруа, який уже давно називав замок де Ре „гніздом диявола”. Тож одного разу, скориставшись зіпсованими стосунками барона з більшістю оточення, єпископ у своїй проповіді оголосив: йому стало відомо про „мерзенні злочини барона проти малолітніх дітей”, зокрема, звинуватив його у зникненні 10-річного хлопчика. Це звинувачення спричинило ланцюгову реакцію: випливли одразу дев’ять подібних інцидентів, які трапилися на території володінь барона.

Стратити не можна помилувати

Не минуло й кількох днів, як інквізиційний трибунал висунув Жилю де Ре звинувачення, до якого входило 47 пунктів, серед яких – людські жертвоприношення домашньому демону, чаклунство та використання чаклунської символіки й багато іншого. Окрім усього, згадувалося у документі й про „таємну кімнату” у підвалі, в якій були намальовані магічні знаки та відбувалися жертвоприношення (звідси, певно, й образ підвалу, в якому Синя Борода тримав тіла убитих дружин).
Спочатку барон відкидав усі звинувачення, пізніше зізнався – у захопленні магією та вивченні алхімії, але не у вбивствах дітей. Однак широко відомі інквізиторські методи проведення допитів призвели до того, що приблизно за місяць де Ре визнав себе винним у всіх пунктах звинувачення. Паралельно було допитано більш, ніж 100 свідків у цій справі, і вбитих бароном дітей з 9 стало… 800.
Жиля де Ре спалили на вогнищі 26 жовтня 1440 року. А 1992 року французьким Сенатом був створений трибунал, який довів… невинність барона й реабілітував його. Однак вердикт судової комісії вважається незаконним, тому що переглядати справи ХV століття трибунал не мав права. Більшість дослідників до реабілітації Жиля де Ре ставиться скептично.

Бородатий чи безбородий?

Як би там не було, а диму без вогню не буває. Тож незважаючи на те, чи BORODAнаводив барон страху на сучасників лише своїм незвичайним захопленням, а чи дійсно вчинив страшні злочини – в народній свідомості він перетворився на кровожерливого Синю Бороду. До речі, про походження цього імені теж ведуться суперечки. Одні дослідники стверджують, що прізвисько пішло від того, що борода барона де Ре була настільки чорна, що відливала синім, інші ж навпаки доводять, що „синіми бородами” в той час називали чоловіків начисто поголених – аж до „синьої шкіри”.
У французькому фольклорі імена Жиль де Ре та Синя Борода є синонімами. Однак Шарль Перро задокументував лише друге – Синю Бороду – і з тих пір цей персонаж став незмінним героєм багатьох готичних та окультних романів, повістей та новел містичної тематики. З кінця ХІХ сторіччя, коли документи у справі барона стали більш-менш доступними, Синя Борода з мага та чаклуна перетворився на збоченця та серійного вбивцю.
Пізніше до образу Синьої Бороди зверталися Моріс Метерлінк (п’єса „Аріана і Синя Борода, або марне визволення”), Анатоль Франс (новела „Сім дружин Синьої Бороди), Ніколай Гумільов, чеський письменник Бела Балаш та інші. Бородань є також персонажем декількох фільмів та навіть опери. Кожен автор, беручись за опрацювання образу Синьої Бороди, щоразу  намагається розкрити або хоча б пояснити його таємницю. Але незважаючи на те, серйозними чи іронічними є ці спроби, вони незмінно викликають в уяві моторошні асоціації.

Віка Тищук