Зелена Фея, або Муза на дні склянки

Про смаки, як то кажуть, не сперечаються. Тим більше при виборі муз. Один западає на Лауру, інший на Дульцінею, третій на Свєтку з 10-Б. Омар Хайям свого часу шукав істину в вині. А закордонні символісти і декаденти  ХІХ століття пішли й того далі. Вони створили такий собі романтичний симбіоз алкоголю і жіночої чарівності ─ Зелену Фею, а інакше ─ Музу, що живе у склянці абсенту.

 

Звідки ростуть зелені крила

 

Про лікувальну користь полину нашим пращурам було відомо ще за царя-Косаря. Наприклад, за Античних часів вважали, що ця травичка рятує від пияцтва та сифілісу. Мало хто тоді міг би подумати, що в далекому майбутньому додавання полину до спирту призведе до виникнення абсенту. А це, в свою чергу, усіляко сприятиме “розмноженню” хронічних алкоголіків і, як наслідок, сифілітиків.

 

Зелена Фея в тому вигляді, в якому надихала символістів, з’явилася 1792 року в Швейцарії і швидко полонила серця і шлунки любителів жорсткого сп’яніння. Абсент спершу був вкрай популярним напоєм французької армії, а після того надійно ввійшов у побут французької─таки  буржуазії. Далі естафету перейняли інтелектуали, художники і поети, не кажучи вже про журналістів і літераторів, для яких абсент став просто-таки професійним напоєм, а абсентоманія ─ професійним захопленням.

 

Так, повільно, але впевнено “Зелена Муза” цілком серйозно перетворилася на «джерело натхнення». На одній карикатурі ХІХ століття на цю тему є такий напис: «Неймовірно! Я випив уже чотири абсенти, але не написав жодного катрена… Гарсон! Абсент!»
Навіть метр Флобер не заперечував значення абсенту в літературному житті і написав якось таке: «Бути драматургом ─ не мистецтво, а професійний трюк… Ось він. Насамперед випийте кілька склянок абсенту, а потім говоріть про будь-яку п’єсу: «Непогано, але треба скоротити», або «Гри, гри не вистачає».

 

Щоправда, навіть тоді вже існувала твереза думка про те, що Зелена Фея ─ порятунок для бездарності, але загибель для справжнього генія. Підтвердити цю тезу дуже легко. Для  прикладу можна взяти “батька” декадентів і символістів Шарля Бодлера. Талановитий був чолов’яга, але міцно “сів” на опій та абсент ─ і в сорок шість років алкоголь та сифіліс таки зігнали його в могилу. Читаючи «Квіти зла», важко не помітити, що ця книга часто-густо скидається на наркоманські марення. І не дивно ─ абсент вважається речовиною, що призводить до плутанини у свідомості, викликає манію переслідування, призводить до страхітливих галюцинацій і, взагалі, безповоротно травмує психіку.

 

Геній у склянці

Втім, травму психіки вважали трагедією хіба благочестиві родичі “постраждалого”.  Для декадентів же вона вважалася перевагою і навіть ознакою геніальності. Тож декаденти й символісти і не прагнули утримувати свідомість ясною, а навпаки намагалися усіляко стерти межі між реальністю і снами, мареннями, галюцинаціями… Сон наяву ─ ось чого хотіли досягти французькі літератори того часу. І алкогольне (чи то наркотичне) сп’яніння ідеально відповідало цим вимогам. А що вже й казати про абсент, який з цієї точки зору просто унікальний, оскільки він одночасно є депресантом (через вміст спирту) і збудником нервової системи (через наявність у полині конвульсивної отрути ─ туйону). Один із дослідників напою так підсумовував це дивне поєднання: «Абсент породжує високоякісний абсурд художнього штибу, а інші напої ─ лише ниці балачки». Певно, ця особливість і зробила абсент не черговим пійлом, а Зеленоокою Феєю, як любили його називати письменники-декаденти.

 

Однією з найвідоміших жертв цього напою (і, до речі, його популяризатором) був Оскар Уайльд. Сучасники розповідали, що він пив надзвичайно багато абсенту, який «дарував письменнику його видіння і хтивість». Очевидно, Оскар запав на Зелену Фею  виключно через свою схильність до дендизму, адже в ті часи жовто-зелений колір (колір абсенту) вважався ультрамодним і вишуканим. «В абсенту – чудовий колір, зелений. Склянка абсенту  дуже поетична. Яка різниця між ним і заходом сонця?» ─ це слова автора «Портрету Доріана Грея». Щоправда, письменник зізнавався, що ніяк не міг призвичаїтися до полинового напою, але мусив, бо «абсент дуже підходив для його стилю». Напівмертвий від сп’яніння, затиснутий в міцних обіймах Зеленої Феї, Оскар Уайльд нерідко сидів в дешевих кафе і спостерігав, як крізь підлогу проростають дивовижної краси тюльпани, лілеї й троянди… Щоправда, Оскар був єдиним, хто це бачив.

 

Мода на залежність

Загалом, серед літераторів кінця ХІХ століття тих, які впали у “зелену прірву”, було хоч греблю гати. Невідомі поети, “дешеві” журналісти і драматурги не тільки надихалися Зеленоокою Феєю, але й присвячували їй свої, зазвичай, не дуже геніальні, творіння. Все це скидалося на хворобливу моду.

 

Серед абсентоманів-літераторів  варто згадати Поля Верлена ─ власне, саме завдяки його згубній звичці «зелене питво» перетворилося на богемний культ. Як і більшість його колег, Верлен вживав абсент денно і нощно, після чого то писав вишукані вірші, то впадав у вкрай істеричний стан (намагався підпалити дружину, нападав на матір з ножем і стріляв з револьвера у свого коханця Рембо, який теж, між іншим, зловживав абсентом). Проте скільки б Верлен не звинувачував Зелену Фею у всіх своїх гріхах, а покинути її він не зміг. Абсентоманія Верлена здобула таку славу, що деякі закордонні письменники навмисно приїжджали до Франції, аби на власні очі побачити, як пиячить видатний поет. А  під кінець свого життя, викладаючи французьку в Англії, Верлен чи не щоденно після уроків забігав до бару хильнути абсенту, після чого зазвичай вже не міг добратися додому самотужки.

 

Серед тогочасних абсентоманів вирізняється також Альфред Жаррі. Пізніше сюрреалісти визнали його своїм попередником, який нібито передбачив сюрреалізм…в абсенті. По докладному ознайомленні з біографією цього драматурга складається враження, що Жаррі сам був творінням абсенту. Цей ексцентричний карлик із пофарбованим в зелений колір волоссям  просто “конячими” дозами пив ефір, абсент і спирт, а нудило його…від води. Їздив на велосипеді наввипередки з поїздами, постійно носив із собою два револьвери та карабін і на прохання перехожих “дати вогника”  відкривав справжній вогонь. Ось хто перетворив своє життя на декадентське мистецтво…

 

Враховуючи серйозну шкоду, що її завдавав абсент здоров’ю, в першій половині ХХ століття більшість західних країн заборонили його вживання. Однак навіть це не змогло остаточно витіснити зелене питво із життя  богеми. Згадати хоча б Ернеста Хемінгуея, який вважав абсент чи не найкращим напоєм.

 

Власне, наші сучасники так само полюбляють креативно використовувати властивості Зеленої Феї. Наприклад, веселу штуку утнули видавці британського журналу “Селект”, започаткувавши постійну рубрику «Друзі абсенту». Людей запрошують випити «зеленого зілля», а потім ─ в ході того, як бідолашні розпадаються на запчастини ─ записують їхню божевільну балаканину…

 

Як і личить справжній музі, Зеленоока Фея пройшла крізь віки, і надихає й досі …

 

Антоніна Окініна