Гоголь: відпочаткова подвійність душі чи зіткнення ідентичностей?

gogolПропонуємо вашій увазі культурологічний нарис Івана Лисого,  опублікований у 1 номері журналу “Сучасність” за 2010 рік.

Завершується ювілейний Гоголівський рік. Він стимулював черговий спалах незгасаючого зацікавлення спадщиною геніального письменника й оригінального мислителя. Цей рік збагатив світову, російську і нашу гоголіану новими і зрідка – як це звичайно буває – новаторськими спробами проникнення в таїну Гоголя – особистості й творця.
У потоці ювілейних досліджень, розвідок, есеїв є, звісно, такі, що не лише спонукають до власних розмірковувань, а й примушують звертатися до джерельних текстів і документів. Для мене такими текстами стали тогочасні відгуки на перші, «українські» (чи, точніше, «малоросійські», як тоді їх кваліфікували) повісті Гоголя та його тодішнє листування. Бо серед піднятих тепер дослідниками проблем мене передовсім цікавила традиційно центральна для нашого гоголезнавства проблема інтеграції Гоголя до української культури. У гоголівському дискурсі ця проблема часто трансформується у питання про драматичне двійництво (за С. Єфремовим, «двоєдушшя») Гоголя. І, як писав про це Є. Маланюк, — «на те ради немає».
У цьогорічних ювілейних публікаціях окреслилися кілька позицій: одні автори переконані, що «у Гоголя одна душа – українська» (О. Шокало) чи знаходять підстави стверджувати «незламну, вічну “українськість”» Гоголя (І. Сюндюков); більшість схильна бачити лише окремі її спалахи (робота над ранніми українськими повістями, спроби наукових студій української минувшини, зацікавлення українською пісенною спадщиною, спілкування з Ю. Б. Залеським у Парижі, задум п’єси про запорожців тощо).
У других авторів Гоголева українськість виглядає дискретною, пунктирною. Щоправда, в окремі періоди (чи принаймні в певний період) спостерігають тендування пунктиру до суцільної прямої. Тому існує і третій погляд: ранній етап творчости Гоголя схильні трактувати як український, а пізніший – як російський. Ще інші, підставно вбачаючи в Гоголі одного з фундаторів нової російської літератури, вважають, що він упродовж усього життя був людиною російської культури. Ще б пак: у дитинстві – вплив зросійщеного кибинецького двору магната Трощинського, російська училищна й особливо гімназіальна освіта, а відтак Петербург, у якому Гоголеве земляцтво в силу майже тих самих обставин було, в ліпшому разі, малоросійським у сучасному політологічному сенсі цього слова, й аж ніяк не українським. Що ж, і в такому погляді є свої резони. Але він не знімає проблему, а є лише одним зі способів її розв’язання.
Цікавлячись національно-культурною ідентифікацією та самоідентифікацією молодого Гоголя, я спочатку спробую представити той ширший – тогочасний і сучасний – контекст, в якому це питання розглядається. Здивую, мабуть, багатьох, насамперед висловлюючи припізніле задоволення тим, що такого роду питання можуть широко, а іноді й плідно обговорюватися. Але я пригадую дуже показовий епізод із радянських гоголезнавчих досліджень. У статті зі збірника «Гоголь і Україна» шевченкознавець Є. Кирилюк назвав Гоголя й Шевченка геніальними синами української землі. Начальник Головліту (тодішньої цензури) України К. Полонник послав 31 січня 1953 р. «сигнал» секретареві ЦК КПУ І. Назаренкові, в якому обурювався не тільки щойно відтвореною думкою, а й тим, що, за Кирилюком, «Україну й український народ Гоголь гаряче любив, а російський народ тільки поважав». Начальствуючий цензор інкримінує Кирилюкові замовчування «тієї істини, що Гоголь тому й великий, що він збагатив літературу всієї Росії і що милою і дорогою йому була вся Росія, а не тільки Україна, тобто частина Росії» . Так (звісно, з належними оргвисновками щодо єретиків) «закривалось» питання про ставлення Гоголя до України.
Як би не переформульовували (кажучи сучасною мовою, деконструювали) свого часу цю проблему, та обійти, обминути її рідко кому вдавалося. Навіть М. Драгоманов, у якого «Гоголь не переставав бути українцем не тільки в «Вечорах» і «Миргороді», але і у “Мертвих душах”» , повів мову про гоголівські «пориви душі української» , знаючи і про «другу душу» . М. Євшан, схильний трактувати Гоголя як «жертву „дводушности”», намагався вивести проблему з національно-культурної площини і перемкнути її у психоаналітичний ракурс. Для нього гоголівська суперечність – це конфлікт між життєвим поривом і силою таланту, з одного боку, і «категоричними імперативами», розумінням обов’язку, з іншого. Та все одно, життєве, творче, природне, несвідоме у Гоголя, вважає Євшан, — від України, тоді як виплекані ним обов’язки, місія, «сфера теорій та туманних абстракцій» пов’язані з Росією, є «всеросійськими ідеями» . Понад те, «українська душа гірко зажартувала собі з його: казала йому писати сатиру на те, що він хотів любити».
До речі, такий погляд українських дослідників знаходив неявну підтримку від тих російських авторів, які розгортали започатковану графом Ф. Толстим («Американцем») і продовжену В. Розановим думку про ворожість Гоголя всьому російському. Розанов, як відомо, був переконаний, що сміх цього «жахливого хахла» підточував Росію зсередини. Ті ж акценти ставив і Н. Бердяєв, для якого «Гоголь був митцем зла» і з цих позицій розкривав невиліковні духовні хвороби Росії. Цитовану тут роботу «Духи російської революції» Бердяєв завершує думкою: «Росії необхідно звільнитися від влади гоголівських примар» . Сьогодні цю думку реанімує знаний російський суспільствознавець А. Панарін, який, воюючи з неолібералізмом, виводить «неврастенічну регресію» російських неолібералів із гоголівської критики Росії; самому ж Гоголеві він інкримінує нездатність збалансувати погляд на Росію і росіян ззовні та зсередини (хіба не «двоєдушність»?) і подолати «інфантильну образливість» . Іншими словами, провина Гоголя в тому, що «обійняти обидві половини руського народу, північну й південну (слова із записної книжки Гоголя. – І. Л.)» — залишилося для письменника тільки добрим наміром.
Варто додати, що думка про сатиру та її український характер сформульована вперше не в українському таборі й, звісно, не Євшаном, а рецензентом першого чотиритомного видання творів М. Гоголя О. Сенковським, який не тільки в «Ревізорі» та «Мертвих душах», а й у «Шинелі» побачив саме «малоросійську сатиру» .
Зовсім недавно спробував обійти обговорювану проблему, точніше – продемонструвати її безсенсовність, київський філолог М. Назаренко. Його статтею «Скорочений рай: Україна між Гоголем і Шевченком» «Новый мир» (2009, №7) відзначив ювілей М. Гоголя. Назаренко двічі наголосив, що і в часи Гоголя, і сьогодні питання про належність геніального письменника до певної культури позбавлене сенсу. Виявляючи прихильність до концепції «спільної колиски», автор «Скороченого раю» докоряє як Гоголеві, так і Шевченкові за те, що обидва, прагнучи утвердити своє (щоправда, не зовсім тотожнє своє: перший – малоросійське, другий – українське), відмовилися від спільного – руського («давньо- чи загальноруської спадщини», «руської, спільної для нас давности» — цитує автор «Телескоп» за 1831 р.). Не зрозуміли того, що, як наполягає М. Назаренко, «навряд чи одна з половин («русского народа» — так і автора. – І. Л.) може бути старшою від іншої чи ближчою до Київської Руси» . Ось така політкоректна зрівнялівка… Але навіть її немає, бо, як зрештою виявляється, близькість України до Київської Русі – всього лише версія, прийнята в гордині малоруським («миргородським») дворянством .
У Гоголя своє — малоросійське не просто тому, що він як письменник, мовляв, гідно завершує малоросійську лінію в «загальноросійській» літературі, прокладену В. Наріжним, А. Погорєльським, В. Капністом, О. Сомовим (ця обставина давно відзначена в гоголіані). На думку Назаренка, «Гоголь завершив цілу епоху української… ні, малоросійської самосвідомости» , епоху України минулого, отже, мертвого, тоді як Шевченко започатковує і репрезентує воскресаючу, нову, живу Україну. У цих думках певною мірою відтворена позиція Ю. Луцького, обґрунтована ним у відомій праці «Між Гоголем і Шевченком» (до речі, згаданій в обговорюваній статті). Тільки Луцький більше зосереджує увагу на малоруському й українському письменстві, а не на самосвідомості спільноти. А от Назаренко чомусь не сказав ні слова про фундаторську місію Гоголя, про започаткування ним разом із Пушкіним нової російської літератури. А відтак у його тексті жодного натяку на гоголівське двійництво…
Про двійництво Гоголя в соціально-культурній, а не в національно-культурній площині веде мову А. Давидов. Адже для нього геніальний письменник — «символ російськости в її крайніх виявах» . Уся друга частина праці про душу Гоголя обґрунтовує її розчленування на «душу архаїка» і «душу модерніста», а творчий шлях Гоголя описує як дорогу від архаїки до модерну. Явних спроб ототожнити архаїчне з Малоросією, а модерне – з Великоросією Давидов не робить.
Інша російська дослідниця О. Калашникова знайшла для обговорюваної тут проблеми дуже містку, але не менш сумнівну формулу: Гоголь – «малоруський російський письменник» .Чи не перегукується ця формула певним чином із єфремовським (і повтореним багатьма) «автор українських оповідань російською мовою»?
Своєрідно обходить проблему реального Гоголевого двійництва В. Звиняцьковський, записуючи його до поляків: «Що стосується самого Гоголя, то за кров’ю і за паспортом будь-який об’єктивний біограф (якби такий якимось чудом проник до шерег гоголезнавців) визнав би його поляком» . Що ж, дочекаємося справді об’єктивного біографа…
Коли ж повести мову про реальні польські сюжети Гоголевої біографії, то не можна не відзначити, що провідний сучасний вітчизняний гоголезнавець П. Михедом схильний надавати надмірної ваги польській політичній еміграції 30-40-х років ХІХ ст. — переоцінює її як «духовну опору», «опертя» для апостольства Гоголя . Тут радше є підстави говорити (і цей сюжет не занехаяний гоголезнавцями) про вплив католицизму на «оновленські» поривання автора «Вибраних місць» і роль у цьому його польських зв’язків. Заслуговує уваги і та відома обставина, що ці зв’язки (українськомовний лист до Ю. Б. Залеського) послужили лакмусовим папірцем оприявнення затаєної українськости автора «Тараса Бульби».
Радикальніше повівся з дуальністю Гоголя Ю. Андрухович: він долає її, оголосивши письменника гермафродитом: «Недаремно Гоголь гермафродит, що любив одягатися жінкою. Не прихований гомосексуаліст, як стверджує дехто, а саме гермафродит – два в одному…»  Не коментуватиму.
П. Кралюк, який ставиться до Гоголя дуже суворо, все ж готовий визнати – нехай і умовно – перший період його творчости, період «Вечорів» і «Миргорода», українським . Тим самим у нього, як і в Ю. Луцького, дуальність Гоголя набуває часових вимірів: після періоду домінування української душі наступив час панування душі російської, навіть імперської. А от М. Рябчук вважає, що Росія для Гоголя була не імперією, а «все ще ідеальною Руссю» , тобто якраз тим спільним, яким, як здалося Назаренкові, Гоголь знехтував. Відтак повторюване й акцентоване в другій редакції «Тараса Бульби» «русское» належить читати як руське?
Шкода, між іншим, що про це вчасно не довідався Бортко і глядачі його фільму. Російський кінокритик Н. Сірівля вважає, що у другій редакції повісти «вся епічна картина була старанно вкрита імперським ідеологічним лаком», а сам її автор почував себе 1842 року «своєрідним російським Гомером» . Коли в першій редакції слово «руський» використано всього тричі й безвідносно до козаків, то в другій, каже критик, воно у тих самих козаків не сходить з уст.
Та повернемося до раннього періоду творчости Гоголя, що його не тільки П. Кралюк, а й Р. Чопик вважає українським . Нагадаємо, що започаткували цей період «Отечественные записки» публікацією «Басаврюка, або Вечора напередодні Івана Купала» у лютневому й березневому числах 1830 року. І вже у грудні того ж року в «Северных Цветах на 1831 год» з’явився схвальний відгук О. Сомова на цей анонімно опублікований твір. У вересні 1831 року побачила світ перша частина «Вечорів», а в березні 1832 – друга частина. Ще до виходу другої частини, у лютому 1832 року на обіді петербурзьких літераторів і видавців Гоголя представили як автора «Вечорів».
Прийнято вважати, що Гоголь зажив слави відразу по оприлюдненні цих книжок. Справді, читачі (насамперед, як свідчив сам автор, найперші — працівники друкарні) сприйняли «Вечори» прихильно. А фахові репрезентанти російської читацької аудиторії — критики — відгукнулися на книжку неоднозначно. Першою у вересні 1831 року двома статтями озвалася редагована М. Гречем і Ф. Булгаріним «Северная Пчела» у рубриці «Нові книжки».
Автор відгуків Ф. Булгарін (деякі гоголезнавці вважають автором цієї першої рецензії на «Вечори», підписаної криптонімом В, В. А. Ушакова, але В. Зелінський наполягав на авторстві Булгаріна) відразу наголосив зв’язок першої книжки молодого автора не тільки зі своєрідним «малоросійським» побутом (що було очевидно), а й із певною літературною традицією, яка складалася в «малоросійському» письменстві. Важливо, що йшлося не так про лінію, окреслену Літературним Товариством (так в автора), що діяло «в руслі місцевого патріотизму» і ставило за мету «зберегти в усій чистоті особливості свого наріччя і оригінальність минулого побуту» , а про нові тенденції. Якщо репрезентована І. Котляревським і П. Гулаком-Артемовським «домашня література малоросіян» надто зосереджувалась на локальних цілях, то літератори нової хвилі прагнуть «утримувати лише характерні особливості свого наріччя, ставлячи за мету розкрити народність у всьому обширі цього поняття (курсив мій. – І. Л.)… Повісті, видані Пасічником Рудим Паньком, являють нам новий, витончений плід цього ж розумного й воістину народного зусилля» (с. 9). Тут оприявнюються не тільки нові, романтичні уподобання критика, які корелюють з такими ж настановами письменника, котрі якраз спонукають його звертатися до національного коріння. Ми спостерігаємо й неготовність Ф. Булгаріна виводити «Вечори» за межі «малоросійської» літератури. Понад те, критик порівнює новітнє «малоросійське» письменство з російським (хоча й водночас говорить про «спільну російську мову» (с. 12) і констатує, що для російської літератури прикмети властиво російського національного характеру залишаються невловимими. І «ми не маємо (в російській літературі. – І. Л.) ще жодного твору, який можна було би поставити у паралель із Повістями Пасічника Рудого Панька» (с. 9).
Критик не заперечує, що «ідея національної літератури» вже існує і в російській культурі. Але, по-перше, вона постала не з питомих глибин, а виявилася наслідувальною; по-друге, вона з’явилася в літературі завдяки «ученим зусиллям». Не в останню чергу – пана Погодіна, та в нього вона обернулася провінціалізмом. Бо він «більше ненавидить чуже, ніж любить своє»(с. 10). Не сягає «випуклости національної фізіономії» і пан Загоскін.
На думку рецензента, зовсім інакшим, навіть протилежним (бо природним) чином виявляється національність у «Вечорах». Адже «дух малоросіян обіймає себе з тією міццю й силою, які можуть належати одній лише оригінальності, бо національність неможливо вигадати» (с. 11). «Малоросіяни» вже мають «свою особливу фізіономію», так досконало відтворену Гоголем. Цей же момент критик наголошує і у відгуку на друге видання «Вечорів» (Северная Пчела. — 1836. — № 26). Принагідно згадаймо думку самого Гоголя про те, що «справжня національність полягає… в самому дусі народу. Поет може бути навіть тоді національним, коли описує зовсім чужий світ, але роздивляється його очима своєї національної стихії, очима всього народу…»
Отже, і за належністю до традиції, яку Гоголь радикально трансформує, і за творенням неперевершеного мистецького образу України – своєї справжньої Батьківщини, і за виразом (а не описом збоку, зі сторони) національного характеру «малоросів», і за виявом «своєї національної стихії», «воістину народного зусилля» Булгарін відносить «Вечори» і – відповідно – їх автора до українського письменства. Інша річ, як ідентифікує себе сам молодий письменник. Він, радше, прагне увійти до російської літератури і свідомо реалізує згодом це своє прагнення не так «петербурзькими» повістями й «Ревізором», як «Мертвими душами».
Повертаючись до першої рецензії на «Вечори», треба зазначити, що претензії до їх автора у критика, звісно, є. Попри непідробну простоту оповіді, окремі місця якої «дихають поетичним натхненням» (с. 11), оповідач усе ж орієнтується на досвід російських літераторів (процитую в оригіналі: «…добрый Пасичник вытягивается перед москалями») (с. 12), від чого його описи втрачають і в повноті, й у правдивості, й у сміливості. Бракує авторові «Вечорів», на думку критика, і творчої фантазії.
Як видно, позиція Ф. Булгаріна не є суціль апологетичною. Та важливіше, що зміст його рецензії ставить під сумнів не тільки твердження М. Назаренка про те, що «в гоголівську добу питання “український письменник чи російський” зовсім не мало сенсу» . Рецензія спонукає критично поставитися до вже згаданої тут давньої тези про нерозрізнюваність дошевченківської «малоруської» і тогочасної «великоруської» літератури в межах «общерусской», тези, до якої апелює і Назаренко. Останній чомусь не помічає, що це твердження спростовується і позицією цитованого ним Н. Полєвого. Той наполягав, що Малоросія була завойована росіянами, як Шотландія та Ірландія англійцями, і що в малоросів є «тільки два головних елементи давньої Русі: віра й мова, та й ті змінив час. Усе решта не наше: фізіономія, звичаї, житло, побут, поезія (курсив мій. – І. Л.), одяг» .
Якраз видавець «Московского телеграфа» Н. А. Полєвой був черговим рецензентом Гоголівських «Вечорів». Знаний письменник, критик, натоді вже член-кореспондент Петербурзької академії наук, він почав нападати на Гоголя ще кількарядковим відгуком на «Ганца Кюхельгартена» — заслужено критичним, але нез’ясовно злим. Тепер, опонуючи апологетичній, на його думку, «Северной Пчеле» у вересневому числі свого часопису за 1831 рік, Полєвой звинуватив Гоголя у поганому використанні прекрасного народного матеріалу і навіть у невмінні жартувати (порівняйте з пушкінським «достоту весела книжка»). Головна ж інвектива Полєвого полягала у тому, що автор «Вечорів» тільки вдає з себе «малоросіянина», прагне підроблятися під «малорусизм», тоді як насправді він «москаль, та ще й горожанин» (с. 5). Ці слова стануть зрозумілішими, коли врахувати, що в тому ж тексті критик відрізняє письменників російських і малоросійських. І Булгарін, і Полєвой бачать у малоросійській літературі явище окреме, культурно емансиповане і тому очікують від її репрезентантів оригінальности, інакшости, несхожости з великоруською.
Як видно, знову постає національний (чи, може, точніше — етнічний, бо однозначного прочитання тодішніх «народність», «народний» поки немає) бік справи. Знову Гоголь двоякий: удаваний, «пристосуванський» — «малоруський», а справжній, непідробний — «великоруський» . Між іншим, діаметрально протилежно під цим кутом зору характеризував Гоголя Є. Маланюк. На його думку, той «більшу частину свого життя мусів… трагічно вдавати росіянина, патетичного патріота імперії» .
У відгуку на другу книжку «Вечорів», опублікованому 1832 року в тому ж «Московском Телеграфе»(Ч. 44, №6), Н. Полєвой був стриманішим. Він уже не відмовляв Гоголеві у дотепності й наголошував національний, малоросійський характер гумору письменника (через три роки в «Молве» В. Бєлінський категорично стверджував, що «це гумор чисто російський») (с. 44). Понад те, Полєвой оцінив як творче досягнення автора відкриття ним своєрідности, неповторности малоросійського характеру, порівнюючи персонажів «Вечорів» із «російськими людьми» (с. 13). Проте Гоголеві далі закидають брак винахідливости, фантазії та навіть глибини. А цей останній недолік вважають національно-ментальним, приписуючи його всім малоросам загалом.
Наче змагався з Полєвим у жорсткості критики «Вечорів» О. І. Сенковський («Библиотека для чтения». – 1836. – Т. 15. — №3). Але й він після низки принизливих, зухвалих закидів змушений був визнати, що оригінальна манера Гоголя «носить непідробний відбиток особливої народности думки» (с. 58).
Захищав Гоголя, його книжку – «одне з найприємніших явищ нашої словесности» (с. 7) від Полєвого (буквально – від «купи сміття «Московского Телеграфа», його «лютости озлоблення» (с. 7)) Н. Надєждін у «Телескопе» (1831, №V). Цей рецензент захоплювався не тільки чудовим змалюванням у «Вечорах» «народного українського життя», а й самим цим життям, точніше, видуманою тодішніми росіянами його буколічною версією. Та все одно життям своєрідним, інакшим, неросійським. Хоча Гоголь і перекладає «національний мотив українського наріччя (спільноти? – І. Л.) …на москальські ноти» (с. 8), цей мотив «не втрачає своєї оригінальної фізіономії», тому що «освітлений українським світлом» (с. 7) авторського світобачення.
Як видно, думка, що утверджувалася в історіографії гоголіани, ніби спочатку «Вечори» обговорювалися під кутом зору етнографічної достовірности, помилкова. Вона стосується хіба що одного з перших відгуків на Гоголеву книжку А. Царинного (Стороженка) «Думки малоросіянина після прочитання “Вечорів” та рецензій на них», вміщеного у 147 числі «Сына Отечества» за 1832 рік. Ту ж лінію частково вів молодий Куліш. Інші критики й літератори обговорювали творення Гоголем мистецької картини України й українців, осягання ним таїни українського національного (тоді говорили – народного) характеру. У їхніх текстах не йшлося про нещирість, прагматичність звернення письменника до модної «малоруської» тематики.
Поговоримо, до речі, про пристосуванство (тож несправжність) Гоголя. М. Назаренко докоряє письменникові за те, що «вже що-що, а використовувати (курсив автора. – І. Л.) інтерес до південної екзотики він навчився швидко» . Аналогічні закиди свого часу йшли не лише від Полєвого, а звучали з різних таборів. Є. Маланюк, який відносив Гоголя до гібридних явищ культури, бачив у «Вечорах» «екзотичний відскок для літературної кар’єри» , тобто спекуляцію на зацікавленні великоруської публічности «малоросійською» тематикою, і навіть звинувачував Гоголя у «хлєстаковщині». П. Кралюк у вже цитованій тут сердитій статті пояснює звернення автора «Вечорів» до української тематики тим, що вона була «модною і виграшною». Зваженішою й обґрунтованою мені здається позиція французького біографа Гоголя А. Труайя. Хоча вибір теми «Вечорів», вважає він, виник не без розрахунку, все ж «від самого початку своєї роботи над “Вечорами” ентузіазм митця перемагав розрахунки комерсанта… Почуваючи себе загубленим і самотнім в холодному й негостинному Санкт-Петербурзі, він викликав в уяві щедру землю України, що купалася в сонячному сяйві…» .
Як тут не згадати передані П. Кулішем слова Гоголя: «Я іноземець, що забрів на чужину шукати того, що знаходиться тільки в батьківщині» . Інший біограф Гоголя категорично стверджує: «Ідея домівки, батьківщини була капітальною ідеєю “Вечорів…”»  Почуття туги за батьківщиною, згубної відірваности від неї письменник відчуває і через кілька років свого звикання до столичного життя. У березні 1835 р. він пише М. Максимовичу: «Їй-богу, ми всі страшно віддалились від наших первісних елементів…» . Цю тугу Гоголь тамував не тільки заглибленням у вивчення минувшини України, не тільки дослідженням українського фольклору і безпосередньою практично-побутовою причетністю до української пісенности (Куліш називає 35 улюблених Гоголем народних пісень, які той виконував сам або з друзями ), а й гуртуванням певного товариства, в якому почувався природно.
На цьому останньому сюжеті, трохи занедбаному сьогодні гоголезнавцями, зупинимось дещо детальніше. В одному з ранніх петербурзьких листів до матері Гоголь зауважив, що в його оточенні одних тільки ніжинських ліцеїстів близько 25 осіб. Наче на підтвердження вірогідности цього Євген Гребінка писав 1834 року: «Петербург — то колонія інтелігентних українців» . Т. Пащенко розповідав про петербурзький гурток «малоросів», душею якого був М. Гоголь. Передаючи діалог письменника з А. Мокрицьким, оповідач використовує українські слова й граматичні форми, що дозволяє припустити: розмовляли українською . А. Нікітенко згадував, що навесні 1832 р. побував на вечорі у Гоголя і застав там біля десяти «малоросіян», переважно вихованців Ніжинської гімназії . П. Анненков згодом констатував, що, навіть вийшовши з цього гуртка, Гоголь зберіг прив’язаність до його учасників.  І так було не лише в Петербурзі: і в Парижі, і в Римі в оточенні Гоголя, як відомо, були не лише польські його земляки. Дослідник із Сієттла В. Гришко показує, що зиму 1836-1837 рр. Гоголь провів у Парижі в українському оточенні .
Постає питання: чи всі ці обставини засвідчують тільки вагомість для Гоголя і близьких йому людей суто «земляцьких» взаємин, а чи «малоросіяни» в устах Нікітенка означало спробу культурно-соціальної самоідентифікації гурту? Однозначної відповіді на це питання нема. Проте можна припустити, що цензор мав на оці не тільки етнічне походження Гоголевого близького оточення. Непрямим підтвердженням цьому може служити ще один епізод біографії письменника. Обговорюючи з М. Максимовичем наприкінці 1832 р. видання «Українських народних пісень», Гоголь нарікав на те, що не вдалося сконтактувати з якимось художником-«малоросом в обох сенсах» (курсив мій. – І. Л.), який тільки й міг би зробити «національну віньєтку» . Письменник знав, що художньо оформити видання в національному дусі здатен митець не тільки, скажемо по-сучасному, українського походження, а й українського світопереживання і самопочування. Цей останній критерій уже працював у міркуваннях Гоголя і його друзів, до речі, не лише українців.
Отже, українськість молодого Гоголя (коли про неї загалом можна говорити) була лише частково спонтанною, органічно винесеною із сільського дитинства, а не, як здавалося С. Єфремову, «неглибокою, інстинктивною цікавістю до свого рідного» . Така цікавість коренилася, як уже зазначалося, і в романтичному налаштуванні письменника, яке не могло бути суто спонтанним, невідрефлексованим.
Момент рефлексії, як бачимо, був присутній у самоідентифікації автора «Вечорів». І така рефлексія, є підстави припускати, супроводжувала письменника все його свідоме життя. Хоча через його замкнуту натуру («Я вважаюся загадкою для всіх…») оприявнювалася нечасто – від «нам, малоросіянам» (у листі до М. Максимовича від 20 квітня 1834 р.) і до зізнання про дві душі перед А. Смірновою-Россет, зізнання дуже драматичного й, слід вважати, дуже щирого.
Сьогодні не можна не погодитися з думкою, наприклад, П. Михеда, що Гоголь зробив дуже багато для самоідентифікації українців, справив надзвичайний вплив на становлення української національної свідомости . Схожих переконань дотримується, але трохи, здається, радикалізує позицію Гоголя американська дослідниця Е. Бояновська. На її думку, в «Тарасі Бульбі» письменник — попри виправлення, внесені до другої редакції, — зумів утілити українську національну ідею, тоді як сформулювати аналогічну ідею в російському соціокультурному просторі він так і не спромігся, хоча й прагнув цього . Бояновська ідентифікує Гоголя як українського націоналіста і російського патріота, таким чином означуючи дуальність його життєвої позиції. Можна означити її не так категорично: з одного боку, втілення національної ідеї в історичному просторі України, а з іншого – редагування 1842 року «Тараса Бульби» в імперському дусі як вияв змагання у самосвідомості Гоголя різних ціннісних домінант.
Гоголева самоідентифікація, як й ідентифікація його іншими з самого початку була неоднозначною. Бо йшлося, радше, про зіткнення різних, суперечливих ідентичностей, яке С. Єфремов кваліфікував як їх боротьбу. Це було зіткнення українського в його традиційній іпостасі, успадкованого, хоча й видозміненого, з російським, не тільки набутим, а й таким, в утвердженні якого Гоголь прагнув і брав участь.


Іван ЛИСИЙ

Журнал “Сучасність” видається за сприяння Голови Громадського руху “За Україну!” В’ячеслава Кириленка