Театр по-англійськи: коханню – ні, пиву – так

Частенько доводиться чути скептичні відгуки про те, що британці не тільки не розуміють до ладу своєї літератури, а й екранізувати її твори по-людськи не можуть. Мовляв, навіть найкращий «кіношний» Холмс був відтворений на екрані громадянином Радянського Союзу. Що вже й казати про екранізацію такої серйозної літератури, скажімо, як роман «Театр» Сомерсета Моема. “Хіба ж то “Театр”? То кіно і британці, а не “Театр”!» ─ так нерідко відгукуються глядачі про фільм «Бути Джулією» (Being Julia), знятий нещодавно за мотивами згаданого роману. На противагу, як еталон досконалості згадують продукт Ризької кіностудії – стрічку «Театр» 1978 року. Однак якщо відкинути ностальгію за Союзом, моду на ретро і розібратися, то виявляється, що британців-кіноробів надто недооцінюють.

Зміст роману «Театр» росіяни могли би переказати коротко і по суті: «В сорок пять ─ баба ягодка опять». Щоправда, в нашому випадку йдеться не про «бабу», а про Джулію Ламберт – актрису номер один у Британії. Потрапивши до категорії дам постбальзаківского віку, Джулія, яка фактично все життя віддавала кар’єрі та ідеальній репутації (зразкова акторка, зразкова дружина і майже зразкова мати), раптом усвідомлює, що непогано би побути і жінкою. Так у неї закрутився роман із юним бухгалтером (клерком, по-їхньому).

 

Але як по маслу не пішло ─ бухгалтер почав упадати за молодою акторкою, інші палкі шанувальники прими також виявилися палкими тільки на словах. До того ж син (ще вчора невинне дитятко, як думала Джулія) непомітно подорослішав і почав звинувачувати матір-лицедійку в нездоровій сімейній атмосфері. І королева англійського театру від горя почала виробляти на сцені фальшиві чудасії. Словом, тотальний абзац у житті… Далі ж роман Поема розповідає, якими способами Джулія від «абзацу» знову повертається до Олімпу, приходячи, що важливо, до таких висновків: по-перше, лише актори реальні в цьому світі, а всі інші люди ─ тільки ілюзія, а по-друге, (тримайтеся!) бокал пива з біфштексом кращі за кохання.

 

От такий наче й не супероригінальний сюжет, однак акторів і режисерів чіпляє за живе ─ тож роман екранізували щонайменше п’ять разів. Щоправда, підходи були зовсім різні. Прибалтійський («еталонний») «Театр» ─ картина майже канонічна: події розгортаються строго за книгою (хіба що викинули кілька пікантних сцен). Єдине розходження із романом ─ це модний в радянські часи при екранізації класики прийом обрамлення: на початку фільму актори розказують, кого і як будуть грати. Кінострічка навіть дещо стилізована під театр ─ театральні прийоми, іноді театральний антураж…

 

Що ж до картини «Бути Джулією», при її створенні екранізатори повелися досить незалежно, що, власне, зазвичай і спонукає наших глядачів лаяти британський фільм. До речі, хоча екранізація офіційно вважається британською, втім, “британського духу” там і не чути. Адже, виявляється, фільм знято не британською, а канадською кінокомпанією, а режисером його є людина із загадковою душею ─ угорець Істван Сабо. Головну роль зіграла американка Анет Беннінг. Та й бухгалтер (якого грає британець) постає у фільмі як янкі з жорстким, характерним акцентом. Весь із себе “британський” в кінострічці тільки Джеремі Айронс, який грає чоловіка Джулії (він відомий нам за фільмом «Лоліта» завдяки ролі вітчима). А ще більшість другорядних та епізодичних ролей виконано британцями й частину фільму знято в Лондоні (іншу частину знімали в Угорщині).

 

Кінострічка Іствана Сабо рясніє дивними «відсебеньками». Зокрема, в ній відбувається просто-таки сексуальна революція: прихильник Джулії, лорд Чарльз, який в книзі був нормальним мужиком, виявився геєм, натомість інша шанувальниця відомої акторки, лесбіянка Дороті, постає такою собі доброю пухкенькою англійською тітонькою. Однак це нюанси, в основному ж, фільм вийшов динамічним, а персонажі ─ головна героїня в першу чергу ─ схожими на живих людей. Власне, образ Джулії подається зовсім у новому ключі: це не жінка-монумент, яку можна побачити в ризькому «Театрі», а весела пані, по-молодому зухвала і винахідлива. До речі, за цю роль Анет Беннінг була номінована на Оскара.

 

Інтригує також те, що в картині є чимало епізодів, у яких ми бачимо Джулію-актрису та її колег по театру в дії. Скажімо, значно розширений епізод, де вона імпровізує просто під час прем’єри, повністю переінакшуючи зміст п’єси, аби підставити актрису-конкурентку.
На останок скажемо, що фільм цей варто дивитися скоріше до прочитання роману Сомерсета Моема, оскільки так його можна оцінити більш об’єктивно, не дратуючись змінами, які режисер упровадив у зміст. Однак якщо у вас на меті ознайомитися з класикою приємно і швидко (тобто дивитися фільм замість того, щоб читати), вам, мабуть, краще братися за ретро і переглянути радянський «Театр».

Антоніна Окініна