ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ: НА СТОРОЖІ СЛОВА

glocer_bЯК ЦЕ РОБИТЬСЯ?

Філологія має давню історію – «любителі слова» існували ще за античних часів. Та якщо мовознавство як філологічна наука сформувалась відносно безпроблемно, то погляди на літературознавство як на галузь філології часто викликали скептичні відгуки. На щастя, це не завадило розвиткові літературознавчої науки, зокрема, й у нашій країні. Провідним українським закладом, який досліджує художню творчість, є Інститут літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України, історія заснування й існування якого є яскравим відображенням самої історії української літератури в ХХ і на початку ХХІ століть.


У ДНІ ПЕРШІ

1926 року з ініціативи Наркому освіти УРСР у Харкові, який тоді був столицею України, було засновано Інститут Тараса Шевченка (з філіалом у Києві), очолити який запропонували видатному історику, досліднику Слобожанського краю та творчої спадщини Григорія Сковороди – Дмитрові Багалію.
Першочерговим завданням новоутвореного закладу було дослідити життя і творчість Кобзаря та популяризувати їх серед населення, тож працівники інституту займались саме цим. З часом з’явилися відділення (так звані кабінети) історії української літератури феодальної доби (давньої художньої творчості) та радянської літератури (сучасної творчості). Працювали в Інституті практично всі провідні на той час науковці-літературознавці: Олександр Білецький, Микола Плевако, Ієремія Айзеншток, Михайло Доленго, Василь Бойко, Володимир Коряк, Володимир Державін.
1930 року Інститут Тараса Шевченка змінив назву на Всеукраїнський науково-дослідний інститут імені Т.Г. Шевченка. Якраз тоді значно посилюється курс на активне застосування марксистсько-ленінської методології в літературознавстві. Невдовзі харківське відділення зливається з київським в одне, а з 1952 року Інститут отримав назву, яку носить і дотепер.
Найяскравіше ставлення радянської влади до українського літературознавства окреслив Олександр Білецький, коли 1946 року запевняв, що окрім нього в Україні докторів літератури є тільки два – Шамрай і Тамраченко. Невдовзі сам Білецький заступив у ролі директора Інституту літератури Павла Тичину (який перед тим змінив на цій посаді Євгена Шабліовського), проте буремний час боротьби з буржуазними націоналістами надовго перетворив очолюваний ним заклад на незмінне джерело націоналізму, постійний об’єкт для звинувачень з боку партії.
Однак найскладніший час для цього закладу, на думку Степана Крижанівського, настав із приходом на керівну роль Миколи Шамоти, який шляхом реорганізації навчальних відділів прагнув усунути від впливових рішень ліберальних дослідників, поставлених Білецьким. Це був час, коли чи не кожне дослідження української літератури наперед визначалося як націоналістичне, буржуазне та псевдоакадемічне.
У 80-ті роки Інститут, очолюваний уже Ігорем Дзеверіном, налагоджував зв’язки з діаспорою, активно займався опрацюванням новознайдених у відкритих архівах документів і матеріалів, зокрема щодо митців «Розстріляного Відродження».
Слід зазначити, що в радянський період через ідеологічні непорозуміння шлях до літературознавства заступили багатьом талановитим науковцям. Зокрема, з Інституту вигнали Василя Стуса, який уже мав на той час майже дописану дисертацію про Павла Тичину. Непрості стосунки з цим закладом складались тоді і в теперішнього академіка Івана Дзюби та й загалом у великої кількості столичної інтелігенції, так чи інакше пов’язаної з літературою.

У ДНІ НАШІ

Нині в Інституті літератури, який очолює Микола Жулинський, працюють такі відділи: давньої української літератури, класичної української літератури, української літератури ХХ століття, шевченкознавства, теорії літератури, світової літератури, слов’янських літератур, компаративістики, рукописних фондів і текстології, видань літературно-наукової спадщини. З вересня 1991 року працює Львівське відділення Інституту літератури, яким опікується Євген Нахлік, неперевершений знавець усього, що пов’язано з Пантелеймоном Кулішем.
Наразі працівники наукового закладу трудяться над створенням дванадцятитомної «Історії української літератури», завершенням «Шевченківської енциклопедії» та «Української літературної енциклопедії». Серед пріоритетних здобутків Інституту – шкільні підручники за редакцією Дмитра Наливайка, Миколи Сулими, Раїси Мовчан та інших. Окрім цього – різнотематичні монографії та посібники-довідники, видані співробітниками Інституту.
Невиправданою розкішшю серед сучасних літературознавців є наукове студіювання лише однієї теми. Тому, наприклад, Микола Сулима, окрім давньої літератури, ще цікавиться футуризмом. Тамара Гундорова аналізує не тільки теорію, але й історію художньої творчості, зокрема постатей Івана Франка, Ольги Кобилянської та постмодерністів. В тій чи інший мірі дослідженням сучасного літпроцесу займаються усі співробітники Інституту літератури – кому, як не їм, ставити естетичні вимоги та вирішувати творчу долю теперішніх майстрів слова.
До процесу аналізу сучукрліту прагнуть і деякі його творці. Зокрема, у Львівському відділенні Інституту літератури працює один із вже майже класиків із незабутньої трійці «Бу-Ба-Бу», Прокуратор одного літературного угрупування Віктор Неборак, а в Київському відділенні – поет Ігор Павлюк. Окрім цього, серед аспірантів Інституту літератури значився колись також і Патріарх «Бу-Ба-Бу» – Юрій Андрухович, який у дисертації намагався довести свою давню любов до Богдана-Ігора Антонича. А здобуту завдяки науці інформацію письменник використав у романі «Дванадцять обручів», містифікувавши біографію улюбленого поета. Загалом планується останній дванадцятий том «Історії української літератури» (за редакцією Ніли Зборовської) присвятити саме 90-тим і трохи двотисячним рокам національної художньої творчості, оскільки кількість матеріалів для наукового осягнення цього періоду вже є достатньою.
Зі здобутками науковців у ділянці сучукрліту найпростіше ознайомитись передусім за допомогою академічного часопису інституту – «Слово і Час» (скорочено – СіЧ), а найскладніше – за допомогою монографій і збірників наукових матеріалів конференцій, наклад яких зазвичай не перевищує кількості учасників цих конференцій (100-200 людей). Загалом Інститут літератури є відділом Академії наук – тож основний профіль роботи є науковий, а не популяризаційний, тому, на жаль, більшість літературознавчих надбань лишаються для внутрішнього вжитку. Хоча певна частина науковців Інституту і співпрацюють зі ЗМІ, однак це радше винятки, ніж правило. Скажімо, таким винятком є багатогранна журналістська діяльність співробітниці відділу теорії літератури Інституту – Віри Балдинюк, чий блог на літературно-культурологічні теми є одним із найпопулярніших в українській блогосфері.
Підсумовуючи сказане про Інститут, зазначимо, що наукові вимоги, поставлені цим закладом, є доволі високими, а дослідження відбивають загальний стан сучасної культури. Власне, якщо керуватися теорією про літературу як дзеркало, що відображає сучасність, то Інститут виходить якраз відображенням відображення цієї сучасності – а, отже, уникнути викривлень неможливо. Однак уже саме існування Інституту є запорукою буття українського слова, якість естетичного втілення якого й аналізують співробітники закладу. Тож свою роль – заповіданого Шевченком перебування на сторожі слова – вони виконують, а вже прийдешні покоління оцінюватимуть доцільність і майстерність виконання цієї ролі.

Максим Нестелєєв