Мить як зброя проти часу

kseniiУ 7 номері журналу “Сучасність” за 2009 рік опублікований критичний відгук Костянтина Москальця про творчість Оксани Максимчук. Пропонуємо його вашій увазі.

Максимчук О. Ксенії. – Львів: ЛА «ПІРАМІДА», 2005. – 204 с., іл..
Максимчук О. Лови: Поезії/Передм. К. Москальця. – К.: Смолоскип, 2008. – 104 с. – (Лауреати «Смолоскипа»).

Ми знаємо, що є ринок – і є люди не від ринку цього. Ми стали досвідченими читачами, яких не варто плутати зі «споживачами» або там «користувачами» літератури. Як і колись (колись у минулому? колись у майбутньому?) стосунки з книгою перестають бути стосунками з товаром, поступаючись місцем новому, а отже, біля джерел – споконвічному – розумінню, може, любовному ставленню до тексту. «Ксенії» і «Лови», дві поетичні збірки Оксани Максимчук, зразки стриманого самим собою письма, повертають нас до часу творчості, одвіку відстороненого від зв’язків з громадськістю, від мас і від медій. Западає особлива тиша, притаманна феноменологічному баченню вродливих актів свідомості, красивих ерґонів, добре темперованих енерґей. Назад, до самих речей, вперед, до самих віршів.

Ось і прийшла. Живиця жовта
рідким пахучим бурштином
мені прикрасила рамена й коси /…/
Я забуду згодом
той ранок, і чіпкий туман над озером,
що у волоссі в мене сяяв, наче
ознака святості.
Хай час мені пробачить
цей сон додому.
Я не звикла бачити
рай, що невтрачений іще.
(«Ось і прийшла. Живиця жовта…», «Ксенії», с. 102)

«Сон додому» як позачасова стежка, як таємний переступ, скоєний сам із себе супроти загальноприйнятого, приводить до первісної свідомості начала, до вступу в незвичні своєю рідністю праземлі раю. Ще невтрачений рай – це непочатий час, повня, з якої все розпочинається. Щемкий рефрен упізнавання – «ось і прийшла» – означає: ось і повернулась, ось я і є, ось я і є собою. Такі стани передданого, вродженого буття і знання-впізнавання межують зі святістю. Не виключено, що святість – найстрогіша назва для опису буття посеред того, що дуже приблизно названо «становленням». Вірш, який діється з нами, пам’ятає про неминучість повернення у відторгненість – «я забуду згодом» – у переписану в зворотному напрямку стежку, що впадатиме до тимчасового тіла, де не буде нічого від безсмертної самості – окрім погляду, змушеного дивитися в «прорізи очей».
Цей пильний, стривожений погляд природженого сущому буття незмигно супроводжуватиме нас протягом усіх «Ксеній» як сам зір, нікому зокрема неналежний, або, іншими словами, як неторканна, неемпірична зірка, щоби промовити насамкінець те, про що декому говорять і видимі зорі:

У світі бути і не бути світом,
в котрому сам ти не що інше як
тривожний погляд ззовні – це єдина
можливість бути самовитим свідком.
(«Хтось попід вікнами моїми ходить…», «Ксенії», с. 197)

Погляд – промовистий, погляд – як зміст літери тіла, кинутої, ніби знак серед знаків прочитуваної осені, де відлітає журавлиний клинопис, куди прибувають рої ангелів, несучи дивні новини «аж із тих світів». Цей двоєдиний рух бентежить, мов поклик до відльоту з землі, на якій вже сталися всі історії – або ж як заклик розпочати все спочатку, тобто – з кінця:

Власне тіло також може стати літерою
в ці великі будні, в ці нестерпні дні.
А пташині тексти все летять за вітром.
Так летіти хочеться і мені.

А пташині тексти проти вітру хрестиком
вишивають небо. Залишився сам
цей смітник історій з витертими фресками,
цей забутий часом передчасний храм.
(«Паперові квіти у волоссі. Літо…», «Ксенії», с. 99)

Поезія Максимчук – співуча і філософічна заразом, вона нерозривно пов’язана як з духом музики, що породжує трагедію, так і з ароматами платонівських бенкетів, на яких прекрасне є мудрим – і навпаки. Ця перевитонченість думки і виплекана шляхетність почуттів не може не викликати майже побожного остраху: надто тендітно точений кришталь, надто філігранна робота. При всій цій тонкості вірші Максимчук майже цілковито вільні від манірності і маньєризму, їхня вишуканість проста, як простою є вишуканість білого обруса з кількома яблуками на ньому. Такий Сезанн вражає тим більше, що «Ксенії» – перша поетична збірка Оксани Максимчук. Зазвичай досконалій простоті поети вчаться роками – і не завжди опановують це вчення; а тут вона явлена сповна й одразу, як тихий дар, як власне гостинці (саме так у перекладі з давньогрецької, що нею чудово володіє поетеса, звучить назва книги «Ксенії»).
Гостинці – це те, що приносять з собою гості. Вони на трохи з’являються в наших краях, вони розповідають про звідане і про те, що має статися, вони – зникають, завжди ще рідні і повсякчас уже чужі. У віршах Максимчук чимало цих наставань гостей, повернень і навернень, що, як сполохи буття, освітлюють марноту марнот становлення; і ми, ті хто завжди залишався вдома, завмираємо, приголомшені неусвідомлюваною досі красою марноти. Сині гори, які видно «з того місця на товстім дивані, де ми так мало сиділи разом», ваблять видіннями інших світів – водночас відлякуючи, як нагадування про неминучу колись розлуку, а що вірш і без того написаний з розлуки, то вона подвоюється, ця екзистенційна розлука з батьком, так само, як подвоюється однокоренева батьківщина, і цей його дар, твоє тіло, і майбутня втрата його подвоюється: «Те, що не відібрати навіть часові, не стосується дару тіл». Така трагічна оптика зменшувальних скелець, котрі продовжуєш шліфувати, Спіноза навспак.
Це тільки здавалося («Погляд із заходу»), це були всього-на-всього ілюзії самодостатності: «все, що можна відчувати і знати є або тут, або вже ніде» – але якраз вони, невловимі, незатримувані гості, виявилися устократ коштовнішими буттєвинками, аніж наявне. Виткані з тієї ж матерії, що й реальне, ілюзії та спогади стають відчутними, мов дотик. Постаті з міфів і релігій, літературні персонажі, містичні візії, філософські концепти та інші сни смертних істот наділяються онтологічним статусом, вони – є і є тому, що вони дорогі; ось чому Офелія в інтерпретації Максимчук може виявляти вище співчуття Шекспірові:

І плакав він, король благої ліри,
бо ми усе ж пробудемо живішими
за того, хто нас сотворив колись.
(«Сміх Офелії», «Ксенії», с. 131)

Подеколи вірші Максимчук мають структуру притчі. Хотілося сказати: кафкіанської притчі, однак це було б ризикованим наближенням, бодай тому, що в її поезії взагалі доволі тяжко простежити літературні впливи, а якщо вони й озиваються, переважно в найраніших віршах, то майже завжди в докорінно трансформованому вигляді – як от у випадку зі щойно згаданим «Сміхом Офелії» або численними алюзіями з античної літератури. Тому краще сказати, що ці притчеподібні поезії породжені тим самим міфотворчим джерелом високого модернізму, що й притчі Кафки. «Вогкий ворс бруківки на незнайомих вулицях під…», «Волосся часу знову відросло…», «Тут вікна всі обличчями до сходу…» та багато інших поезій (і навіть окремих образів) нагадують фрагменти ширших нарацій, клапті по-своєму сакральних оповідей, які власне через оцю свою сакральність не можуть бути повідомлені повністю, щоб не стати легкою здобиччю профана й дилетанта. Водночас вони нагадують витвори платонівського анамнезису, гранично зосереджене вдивляння-пригадування побаченого в світі ідей і наполегливі спроби виповісти умоглядні видива не зовсім придатною для такого застосування, бо ж побудованою на видимостях поцейбічного світу, мовою:

Віддалік, ген за отим
висохлим мандариновим деревом,
сидить нерухомий. Язик йому, кажуть,
посивів від часу та
невимовлених слів. Може, всох,
як гілки обраного ним дерева…
(«Віддалік, ген за отим…», «Ксенії», с. 151)

Створюючи отакі зримі й суґестивні картини, Максимчук як міфотворець, поміж тим, нікого не навертає у віру своїх видінь. Вони засадничо недидактичні, нічому не вчать, легкі й ніжні імпресії інтроверсії, ретельні констатації фантазмів, аподиктичні артефакти. Єдине, що важить – створювана емоція, неспростовна вірогідність образу і майже завжди – віртуозно вибудуваний звукопис, медитативні мантри рефренів, що докладно відтворюють рух невагомої пари з вуст у небі свідомості:

Наче тіні від зміїв повітряних – їхні сумніви.
Ковзають і зникають.
Ковзають і зникають.
(«Віддалік, ген за отим…», «Ксенії», с. 151)

maksymchuk1 Часом міф любить ховатися під маскою буденного і звичайного, настільки звичайного, що його не зауважують, як суще, не розрізняють як власне міф, чого останньому, може, й треба – не виключено, задля самозбереження в повністю розчаклованій епосі. Неможливо двічі увійти в міф одним і тим самим чином, насамперед тому, що ми ніколи не залишаємося сталими собою:

І двічі увійти в єдину мить,
собою залишаючись, я впевнена,
можливо тільки в пам’яті. Окремо
беруться до уваги божевільні й ті,

котрих за божевілля мінус хаос,
зовемо геніями, чи святими.
Бо хто ж іще вогонь нестиме
на власних спинах, щоби нас

немов метеликів нічних, вести,
освітлюючи те, що стане шляхом…
(«Неначе в потязі, що вищить швидкість…», «Ксенії», с. 181)

По-гельдерлінівському сформульоване чи то питання, чи констатація змушує пильніше придивитися до цитованого вірша, в якому спочатку йшлося про щось таке на позір звичне й нуднувате, як львівська негода: про ляпаси дощу, про чужих собак і катастрофічну незатишність вогкого дня, схожого на інші, схожого на лист без зворотної адреси. Лист, який не передбачає відповіді – місткий символ остаточного розриву коду комунікації, безпритульний спам на адресу колишньої єдності. Розрив чи не завжди є непередбаченим збоєм, уриванням безперешкодного було плину. («Плин – річ зрозуміла, особливо древнім», – нагадує Оксана Максимчук). Розрив – це бездоріжжя, забуття людиною якоїсь ґрунтовної істини, необхідної для орієнтації і подальшої ходи в напрямку до себе, до дедалі повнішого і певнішого збування в людському. Забування замість збування, бездомність замість мешкання, блукання манівцями сущого – о, ми добре пам’ятаємо ці тривожні гайдеґерівські мотиви, близькі також – хоч і перебрані в інші поняттєві шати – Стусові. Отже, мить, коли ти є собою, перебуваючи в сталому зв’язку (сказати б, шлюбі) з богами, вітчизною і шляхом – неповторна, відтворювана щойно в пам’яті. Але поетеса вносить корективи до відомого гераклітівського топосу, беручи до уваги закономірності непередбачуваних, тих, «котрих за божевілля мінус хаос, / зовемо геніями, чи святими». Якраз їхній спів усуває розрив і відчуження, заново усталюючи зв’язок зі світом.
«Спів – не бажання, а прагнення осягнути, він є буття і цим буттям лише й конституюється, визначаючи свою стилістику через автора, що не є творцем, а співтворцем. Бо через нього, імперсонального автора, виявляється естетика світу. А світ забороняє митцеві бути собою в іншому, не космічно-буттєвому масштабі. /…/ бо ми – малі співці, що мають Геніальні Орфеївські обов’язки перед усесвітом – естетизувати його – теж не своєю волею, а кривою самоволею природи самості. Світ схиляється до нас, ждучи від нас Орфеївського співу і повіривши в нас», – писав Стус в одному з найгарніших своїх листів (В. Стус, лист до дружини, 5-9.02.1975). Якраз на геніїв та святих у вірші Максимчук покладено «Геніальні Орфеївські обов’язки» зцілення обірваного шляху мови, адже шлях стає шляхом тільки тоді, коли його прокладають, мова є собою вповні тільки тоді, коли нею складають вірші, а спів істинно є співом доти, доки звучить. Проте, цей сполох спогаду про належне одразу згасає, переходячи в щемкий фінал:

Темніло. Сумно не було лиш птахові,
котрий з богинею вже вуркотів на ти.

Таким чином, на тлі тотального смутку й відчуження людини, за відсутності геніїв і святих, можливість продовжувати інтимну, на «ти», розмову з богами або той-таки спів, залишається реальною тільки для природи (йдеться про голубів, що заховалися від дощу у згинах кам’яної каріатиди). Як і більшість образів «Ксеній», цей – навдивовижу місткий, бо ж голуб, як ми пам’ятаємо, є символом Святого Духа, а кам’яна богиня – богинею поганською, архаїчною, однією з представниць тих «древніх», що розуміли значення плину. Ось де причаївся новітній міф – «між кам’яних грудей богині»! Однак ця непримітна присутність богів серед нас є відкритою лише для очей поета, і тільки завдяки проказуванню вірша він відкриває зір і нам.
Повернення бачення сакрального в повсякденному означає повернення до архетипних джерел людської самості, поринання в трансцендентні й животворні води молитов, співу, віршування, у повідання притч і казок, з яких, хтозна, може постануть новітні релігії. Саме одну з таких казок розповідає поетеса Василеві Стусу, зустрічаючись із ним у наполегливо повторюваному «тут» містичної візії. Це «тут» є миттю автентичності, що містить у собі ввесь час, а отже, є єдиною надійною противагою – чи парою – часові:

Тут посидьмо. Я вчусь повідати тихо.
В нашій казці уже не розтане ніколи сніг.
Ти на тисячі літ у долонях Його, та крига
найповільніше кресне на тих, хто воскреслий за всіх.
(«Пам’яті Василя Стуса», «Ксенії», с. 179)

Останній рядок – алюзія до гебрайської притчі про мучеників, які протягом свого життя зазнають стільки холоду, що потім навіть Бог не може відігріти їх протягом тисячі років, дарма, що тримає в Своїх долонях. Мабуть, Він теж тоді звертається до них на «ти». «Через Ти людина стає Я», – писав Мартін Бубер. Через людину Бог – стається. Той, хто приходить із за-буття, щоб послухати казку, роказану вустами дівчини-дитини, започатковує нові стосунки між живими і світом богів та героїв. Я – притомнішає, щоб, розірвавши одного разу мережу примарних ідентифікацій і стосунків, вийти назустріч самому собі і зустрітися не з відчуженою об’єктивацією дзеркального «Воно», а з апріорно даною готовністю бути собою виключно в космічно-буттєвому масштабі. Бажанням заздалегідь «розбити дзеркало, що в тебе з часом перетворилося б» та поширити сакральний простір миті задля перемоги над профанним і профанізуючим часом пронизані всі «Ксенії» – надзвичайно зрілий дебют. Нам залишається тільки прислухатися до цього бажання, бо подеколи те, до чого уважно прислухаєшся, запам’ятовується. Тобто стає і є.
Для тих, хто з захватом відкрив – і більше не хоче закривати – «Ксенії», наступна збірка Оксани Максимчук видасться разюче інакшою. «Лови» блискучі й холодні, як холодний лід діамантів, читаючи їх, майже фізично відчуваєш скляне шурхотіння ретельно огранених кристалів, з головою занурюєшся у шквал ювелірних розкошів, у рідкісну можливість пересипати коштовності з долоні в долоню, милуючись ряхтінням мініатюрних сполохів і мікровибухами заломленого світла слів. Невідомо, як це чиниться але радісний шок від зустрічі з неможливістю адекватно інтерпретувати дощенту герметичні і водночас відкриті навстіж, як квітка, поезії Максимчук, з надлишком перекриває будь-які гносеологічні та літературознавчі потуги, топлячи їх у давно забутій насолоді інтимної зустрічі з непізнаваним. Цим віршам не закинеш браку логіки, радше навпаки: вони страхітливо викшталтувані і майже маніакально послідовні, вони – досконалі судження, і нам залишається тільки визнати їхню слушність, саме тому, що ми ніколи не довідаємось їхніх засновків! Найпевніше, що то – спогади і мрії, як і в кожного поета, але цим «кожність» і вичерпується, бо ж сказано:

а на дні лежить спогад
до котрого не підпускаєш
нікого
(«ти не острів», «Лови», с. 58)

Перебираючи ружанця речей-у-собі, не без подиву довідуєшся про таємничі властивості коштовностей, наприклад, про їхню здатність розм’якати, «наче м’ясо» і бути солоними на смак. Ось чому непідпускання, ось чому крига, здогадуєшся, адже повінь, створена талими діамантами, може легко перерости в потоп жадання, врятуватися від якого можна тільки одним чином: випивши його до дна. «Апорія жадання» – один з кращих зразків віртуозного письма Максимчук, заснованого на точному багатстві внутрішніх і зовнішніх рим, підживлюваного ледь потамованою пристрастю до анафори та до блукань ехолалійними лабіринтами. Її письмо якраз і зваблює непізнаваністю, може, невловимістю власних засновків (зрештою, ніхто не боронить відчитати назву книжки як імператив: «ловѝ»). Ніколи достеменно невідомо, що саме мала на увазі поетеса, починаючи складну в’язь способів, де низхідні наказові перетинаються з висхідними прохальними, створюючи синтез негативного дозволу або дозволеної заборони: «не хочеш, можеш не пити зовсім». Не хочеш мати справу з непізнаваним – можеш не читати цих віршів, але зваба обіцяє насолоду, вихід зі спраги раціонального, тому «пий, бо замерзнуть джерела». Джерела поезій, апорій і жадань – єдині, це відкриття породжує захват, поважна мова стриманої поради перетворюється на екстатичний шепіт любовної насолоди, в намагання встигнути за тим, що відкрилося під час блискавичного осяяння екстазу, назвати – задихано, якомога швидше, по черзі, отже, плутано, зі спазматично солодким заплітанням язика, – найхарактерніші риси огрому візії:

Спаситель не прибуде ніколи, швидший той, хто на черепасі.
Панцир її вкритий літерами, черепаха мудра.
Зупиняє найбільші світила, розсуває мури.
Жує листочок беззубим ротом, риє проходи в часі.
(«Апорія жадання», «Лови», с. 35)

Залишаючись наскрізь модерним, письмо Оксани Максимчук випромінює світло традиції, але не в банальному розумінні передання звичних, завчених сюжетів та штивних ритуальних поз; її письмо нерозривно пов’язане з першочасом, емануючи з першоджерел поетичного мовлення (яке там, у глибинах, виявляється і сакральним, і чуттєвим). На цей феномен звернула увагу також Юлія Стахівська, один з перших критиків «Ловів»: «…такий герой діє у сакральному дочассі, домі мови, у внутрішньому колі споглядання: вагітний Наркіс і вагітне його відображенням озеро. В Оксани Максимчук традиція, культурний background проглядає крізь кожен текст, на скелет міфу вкотре одягнено інші ошатні форми, зв’язок не порушено». Можна тільки здогадуватись, яким буде подальший шлях письма Оксани Максимчук, однак уже тепер ясно, що він і надалі сам визначатиме себе, приваблюючи все нових і нових шанувальників геніальних орфеївських обов’язків.

Костянтин Москалець

Журнал “Сучасність” видається за сприяння Голови Громадського руху “За Україну!” В’ячеслава Кириленка