Бійці невидимого фронту, або Чим займаються коректори

ЯК ЦЕ РОБИТЬСЯ

writers_block_400Для того, аби книга чи періодичне видання побачило світ, їм доводиться пройти через руки, очі та й серце дуже багатьох людей. Серед них є люди творчі, є відповідальні і є ті, кого називають просто технічним персоналом. До “Технічним персоналом” називають і коректора. Коректор – найневдячніший фах у видавничій системі. Платять копійки, робота шкідлива (як для зору, так і для нервів), а відповідальність – колосальна. У середньому за хвилину коректор опрацьовує 1 185 друкованих знаків, за 8 годин – 2,5-3 авторські аркуші (1 авторський аркуш – це 40 тисяч знаків, тобто приблизно 4 газетні сторінки А3 формату). Тож спробуйте порахувати, скільки знаків коректор перечитує за все своє життя…

“Тихо! Триває коректура!”

Коректура (від лат. сorrektura – виправлення) – процес правки граматичних і технічних помилок та недоліків у текстовому чи графічному матеріалах, підготовлених для розмноження в друкарський (чи в будь-який інший) спосіб.
На самому початку термін “коректура” мав дуже вузьке значення – відтиснення з друкарського набору, призначене для внесення виправлень. Тобто в ті часи, коли тексти для друку набиралися зі свинцевого шрифту, а не на комп’ютерах, перші відтиски (гранки) давалися на перегляд спеціально призначеному працівникові редакції або друкарні, який шукав там технічні помилки (неправильні переноси, пропущені, переставлені літери, некоректні позначки, розділові знаки тощо). Від назви цього матеріалу (коректури) й отримала назву спеціалізація – коректор. Працював він здебільшого саме в друкарні, а його робота була суто технічною.
До речі, в той час і макети періодичних видань виготовлялися вручну. Заступник редактора, якого в радянській пресі, наприклад, іменували відповідальним секретарем, підраховував за спеціальними формулами кількість слів у кожному матеріалі та площу, яку цей матеріал має зайняти на спеціально підготованій формі (за форматом видання) й зробити відповідне креслення. Гранки (перші пробні відтиски з виправленими коректором помилками) та фотографії розкладалися на цьому кресленні й саме в такому вигляді подавалися до підпису головному редакторові.
Але щоб гранки органічно вписалися в макет і співпали з кресленням відповідального секретаря, коректор повинен був простежити, щоб розташування якогось матеріалу на сторінці не нагадувало “кишку” або “чобіт” (останнє вважалося дуже серйозним прорахунком), щоб не було “кватирок” (неприродно врізаних у сторінку дрібних матеріалів), щоб текст не був надто щільно збитим чи навпаки – розтягнутим. Тобто коректорська робота була, фактично, роботою технічного редактора. Він вказував на помилки відповідального секретаря в підрахунках і спричиняв дуже неприємний процес – новий перерахунок, скорочення або дописування тексту з метою кращого розташування на сторінці, а з цього випливало нове перенабирання, нові гранки й т. д.
Чи варто пояснювати, що коректора не любили всі – від особи, наближеної до редактора, та журналістів, яким через нього “різали” матеріали, й аж до набірників, котрим додавалося роботи. Цілісінькими днями (а часто – й ночами) сліпали вони над шрифтами в набірні – друкарському цеху, суцільно просяклому свинцевими випарами, які роз’їдали очі й часто-густо призводили до тяжких хвороб легень. Однак коректор далеко від цього неприємного цеху не відходив – просто не встигав. І до хвороб легень і нервів у нього додавалися ще хвороби очей…

Коректура в комп’ютерну еру

Що ж змінилося з того часу, як у видавничу справу повноправно вступив комп’ютер? Покращилася доля абсолютно всіх – відповідального за випуск, якому вже не треба щось рахувати, вимірювати з допомогою лінійки та креслити, набірника, який більше не вдихає шкідливих випарів, у шкіру якого не в’їдаються навіки свинцеві фарби, верстальника, який легко й вправно з допомогою “інтелектуальної” техніки розкладає в потрібному форматі будь-які тексти, розтягує, стискає, обрізує та подовжує, зменшує, збільшує, як завгодно змінює шрифти…  Просто краса! І такі вислови, як “чобіт”, “кишка”, “підвал” і “кватирка” давно відійшли в історію… А що змінилося для коректора?
Певна річ, замість гранок – текст, роздрукований чотирнадцятим кеглем і на півтора пробілу, який порівняно легко виправити за допомогою того ж таки комп’ютера. Перша правка – брудніша, друга – чистіша, третя – після перегляду шефа чи автора… Усе легко, просто, швидко… А помилок і технічних недоліків у текстах чомусь з’явилося просто безліч! Коректори розслабилися від таких розкошів, кваліфікацію втратили?
Тут варто звернутися до економічного фактора. Хоча коректорові платять і не так багато, але дуже часто з метою зведення видавничого процесу до мінімальних затрат, на коректорській посаді просто заощаджують. Де ви нині знайдете штатних коректорів? Тих самих, яких у газетах радянської доби сиділо по двоє в одній кімнаті, ще й із табличкою на дверях: “Тихо! Триває коректура!” Ну, хіба що в друкарнях, де вони виконують свою технічну роль, та й там працюють у спільній кімнаті з верстальниками та дизайнерами, або й взагалі в куточку цеху, за добре відомим ще з ХІХ століття сирітським столиком із вічно ввімкнутою лампою.
У більшості випадків сьогодні коректор працює вдома, на підрядних умовах, з оплатою приблизно 50-60 гривень за авторський аркуш. Причому, знову ж таки, в більшості випадків йому віддають текст, який має бути у друці ще позавчора, й незалежно від обсягу матеріалу на прочитання залишається лише одна ніч.
Добре, якщо перед версткою робилося перше вичитування, бо найчастіше, дуже довіряючи своїм редакторам і побожно плекаючи своїх авторів, видавець вважає за достатнє перечитування самої лише верстки. І трапляється так, що автор, привчений сперечатися з редагуванням, сперечається й із коректурою, адже надто часто ці поняття взагалі плутають як видавці й автори, так і самі виконавці. Людина, якій дають на прочитання текст, не завжди чітко усвідомлює: хто вона – редактор чи коректор, оскільки це майже завжди просто філолог, абсолютно не знайомий із поняттям додрукової підготовки, найчастіше – колишній учитель-пенсіонер, якому конче потрібен додатковий заробіток. Ось він і править будь-який текст, як шкільний диктант, захоплюючись виправленням слів, тобто, фактично, стилістичною правкою, котра є парафією редактора, а друкарських, технічних похибок просто не помічає. Як же авторові не повстати проти такої коректури? Але видавця влаштовує: дешево і сердито. Почитайте оголошення працедавців у Інтернеті: їм усім потрібен виключно редактор-коректор! А, один біс – і те читання, й те читання…
Як результат, у глянцевих журналах – суцільні технічні помилки в переносах і верстці, то надто щільно збитий, то розтягнутий текст на шпальтах газет, заголовки, розірвані як попало, прийменники, залишені в кінці рядка, абсолютна плутанина з перенесенням апострофа, а вже про розділові знаки й казати нема чого.
Про переставлені літери – окрема розмова. Тут “ляпсусів” більше, ніж можна було б уявити. Наприклад, у одному російськомовному виданні (може, й не зовсім ненавмисно?!) словосполучення “образец добропорядочности” дуже крупним шрифтом надруковано “образец воропорядочности”. Можна уявити, як перепало коректорові! А в одному провінційному місті взагалі склалася анекдотична ситуація. Одна газета, прихильна до міської влади й щедро нею оплачувана, дала на першій сторінці блискучий заголовок: “Торжество бобра” (читач, напевне, здогадався, якою мала би бути перша літера другого слова). Але це ще не все! Друга газета, опозиційна до міської влади, насмілилася в розділі місцевих анекдотів цей шедевр прокоментувати, мовляв, як же боброві не торжествувати: підгриз купу дерев, перегородив річку, вода зупинилась і гниє, риба спливає догори черевом – жируй, бобре! Обох редакторів звільнили з димом і тріском, доля коректора прихильного до влади видання залишилася невідомою, а читач і досі тішиться  образом Бобра, за яким стоять усі сильні міста того…

Старі добрі традиції

Звісно, коректорські голови летять тихо й непомітно. Справді, якщо розумний комп’ютер на власний розсуд розділив слово “мультиканальний” на “мультик анальний”, а коректор не помітив, то він винний. Але повернімося до старих добрих традицій. А полягали вони ось у чому.
Традиція перша: коректур (це ще в тяжкі “свинцеві” часи!) бувало не менше чотирьох. Сьогодні – в найкращому разі робиться дві, та й ті – похапцем.
Традиція друга: коректор ніколи не сидів поміж телефонів, повз нього не сновигали туди-сюди заклопотані журналісти й не журналісти, він не змушений був постійно відриватися від читання, щоб комусь сказати “Добридень” або “Щасти”. Сьогодні читання “на коліні” – звичайна річ.
Традиція третя: читати коректуру за ніч вважалося нонсенсом, бо це дає майже нульовий результат. Адже відомо: людська увага може гранично концентруватися  тільки протягом 40 хвилин, а далі – починає розсіюватись. Отже, коректор повинен на якусь хвильку відволіктися від тексту, дати собі короткий перепочинок і на нові 40 хвилин увімкнутися в уважну, ретельну роботу. Хто так нині робить – агов!
І традиція головна, свята: правопис. Спільний для всіх, визнаний усіма правопис, про який не сперечаються “таланти” з “шанувальниками”, Інститут мовознавства НАН України й Голоскевич…

Ірина Терещенко-Костецька