Важко бути вічно молодим

КІНОМАНІЯ  ДЛЯ КНИГОЇДІВ1263048022_kinopoisk.ru-dorian-gray-1015033

Роман Оскара Вайлда “Портрет Доріана Грея” витримав уже близько тридцяти екранізацій і ще, певно, витримає не одну. А 2009 року цей список поповнився. Маловідомий режисер Олівер Паркер, як основний англійський спеціаліст по Вайлду (він екранізував дві п’єси письменника), вирішив опанувати й прозу великого майстра парадоксів.

Якщо пам’ятаєте сюжет книги, то можете його сміливо забути, лишивши в пам’яті тільки імена персонажів. І навіть не згадуйте при цьому ні про естетичний, ні про філософський зміст твору. Відкиньте це все, лишіть містику й доуявіть не дуже дорогі спецефекти з оживленням портрету – так виглядає нова екранізація роману славетного письменника, базована на дебютному сценарії Тобі Фінлея. Тому власне претензій до режисера мінімум, більшість запитань до сценариста, й основна їх частина буде починатись із “Навіщо?”.
Фільм відкривається епізодом кривавого й таємничого вбивства художника, автора портрету Доріана Грея. Як зав’язка – непогано, але навіщо було починати так неоригінально, за типовою трилерною схемою? Адже роман – зовсім про інше, це роздуми про мистецтво й етику, а не історія маніяка вікторіанської доби. Часові рамки оповіді, 5abe0a765b9eміж іншим, у фільмі були розширені аж до початку Першої світової війни (про це можна здогадатися за тим, що Доріану Грею пропонують іти на фронт, щоб убивати своїми дотепними фразами якомога більше німців) – чого немає в книзі. Та й візуалізація Англії ХІХ століття рясніє невідповідностями тогочасним культурним реаліям, які помітні навіть непрофесійному історику. До прикладу, впадає в око надто вільне поводження світських дам із молодим спокусником. Хоча кіномитців, вочевидь, приваблювала ідея перенесення декадансу як культурного явища на екран у всій його повноті – тож акцент зроблено на еротичних епізодах, екзотичних інтер’єрах та темній гамі костюмів персонажів.
Хоча найскладніше в екранізації – уникнути саме декадентської спокуси візуалізації зла й показати весь шлях морального падіння головного героя. У цьому якраз і проявилась найбільша невідповідність кінопродукту й книги. Якщо Оскар Вайльд не зловживає надмірними описами розпусти та гріхів Доріана Грея, то у фільмі їх аж надміру багато – від сексуальних до наркотичних експериментів, – і це dorian_gray07призводить до перенасичення сценами жорстокості. Для письменника важливішим було показати свого персонажа як збірний образ, у якому кожен зміг би розпізнати й свої негативні риси (зокрема, одвічне прагнення людини лишатись молодою без урахування наслідків такої мрії). Режисер же цю ідею сприйняв як можливість застерегти від нерозважливих бажань молоду аудиторію, що звикла й до гірших неподобств на екрані. Ідея похвальна, проте втілення її – суперечливе й винятково провокативне, передусім у сміливості поводження з класикою.
Найпомітніше це відобразилося у невиправдано вульгарному осучасненні теми гомосексуальних стосунків у тогочасній Англії. Вайлд, засуджений за звинуваченнями в содомії, витончено означив свої почуття як “кохання, що не осмілюється назвати своє ім’я”. Натомість у кіноекранізації натяк грубший – після поцілунку з художником grey3Безілом Голвордом Доріан заходиться розстібати свої вікторіанські штани. Маємо подякувати оператору за те, що після цього камера змінює ракурс і переключається на інші події… Зрештою, якби письменник хотів загострити на цьому увагу, то у творі лишилися б хоч якісь натяки.
Деякі перегравання із літературним матеріалом є й при відтворенні самого чарівного портрету, який символізує старіння й відмирання (хоча у фільмі й це показано напрочуд буквально). Сценарист і тут не втримався – тож у фільмі картина частково оживає, плаче, шкірить зуби і навіть пронизливо сичить. Тішить хіба що відсутність втечі образу з портрета, аби полякати мешканців замку, хоч сценарист у фіналі й поривається це зробити.
Змінюється й контекст життя та смерті акторки Сібіл Вейн, коханої Доріана Грея. Вона, покликана втілити трагічну непоєднуваність мистецтва і дійсності, є першою жертвою самозакоханого красеня. Причому з драматичних пристрастей роману наявні тільки вигадана сцена в ліжку й уривчасто-незрозуміле розлучення, а акторські здібності пані Вейн лишаються поза кадром. Складається враження, що цей образ присутній у фільмі тільки для того, аби догодити справжнім прихильникам Уайльда – щоб бува не образились через відсутність цілої сюжетної лінії. Чи не єдиним продовженням цієї романної ситуації є кіновтілення помсти брата акторки Джима, смерть якого лишається на совісті англійського метрополітену. Власне, якраз причини смертей персонажів відмінні від літературного оригіналу, хоча це абсолютно dorian-grayнічим не виправдано. Хіба що при перегляді фільму глядач, знайомий із книгою, буде подивований такою сценаристською інтерпретацією.
Але найбільше шкода лорда Генрі – мало того, що його позбавили практично всіх пікантних і гедоністичних афоризмів, так ще й зробили доброю людиною, яка опосередковано рятує світ, а безпосередньо – свою доньку Агату (зваблену Доріаном) від вічно молодого морального чудовиська. І навіть провина лорда Генрі в тому, що з простого привабливого юнака постав монстр, у фільмі дещо заретушована.
Два творці Грея (художник і лорд) якраз найбільше й страждають від творіння своїх рук. Тож і основний конфлікт екранізації можна визначити як конфлікт автора й твору, а конкретніше – сценариста й письменника. І тут уже не втримаюсь від остаточного поетичного присуду:
Про що Оскар Вайлд читачу не сказав,
Те Олівер Паркер у фільмі відзняв.
Глядач хай вирішує – варто чи ні
Жаліти про згаяний час у кіні.

Максим Нестелєєв