СХІДНИЙ ДИВАН ВОЛОДИМИРА ДАНИЛЕНКА

Пропонуємо вашій увазі матеріал із 7-го номера журналу “Сучасність” за 2009 рік

remziВолодимир Даниленко. Газелі бідного Ремзі: Любовні послання мудрого й правовірного кримського хана Хаджи Селіма Герая І своїм сорока жінкам із країни гяурів. – Львів: Літ. агенція „Піраміда”, 2008. – 488 с.
Серед прозірливих думок Юрія Шереха, котрі принагідно зблискують у його критиці, десь трапляється й така: українська література, будучи органічною частиною Сходу, досі не осмислила свою причетність до східної культури, не зробила це предметом уважної рефлексії. Відтворюю це судження довільно, певна річ, але суть його тут збережена. Справді, про зв’язки з Європою, Заходом чимало писалося й дискутувалося, та й зараз ця тема є популярною, ба навіть модною. Натомість про Схід, якщо йшлося, то здебільшого на рівні емоцій та інтуїції. Тому-то й нашумілий свого часу “азіатський ренесанс” Хвильового – гасло не зовсім притомне, радше підігнане під певного роду кон’юнктуру, коли більшовицька влада, обпікшись на пророцтвах світової революції в Європі, повернула свій прихильний погляд на Азію. Нині маємо нагоду повернутися до теми Сходу. Принаймні до цього спонукає новий роман Володимира Даниленка, в якому українські реалії органічно переплелися зі світоглядно-філософською поетикою Сходу. І в цьому нічого дивного немає, бо ж автор не вдається до далеких азійських країв, йому цілком вистачає тієї екзотики, яка ось тут, на відстані простягнутої руки, народжена традицією кримсько-татарської цивілізації, що од віків була поруч з нашим світом – не лише межувала з ним, а й тісно взаємодіяла (певна річ, не надто лагідно, але в конфліктах також реалізуються взаємозв’язки!). Тим паче, що в сучасних умовах ареали колись антагоністичних цивілізацій опинилися у складі єдиної держави, ім’я якій – Україна.
Насамперед роман Даниленка – це жива, динамічна проза. Такої в нас назагал не густо. Бо вкраїнські романісти або впадають у нарцисичний монологізм, коли в постаті протагоніста надто виразно вгадується біографічний досвід та характер автора, або ж наздогад порпаються у сутінках підсвідомості своїх героїв, не вельми переймаючись при цьому увагою читача. Не дивина, що й читачеві легко знуджується така лектура. Інакше – з романом Даниленка. Він цілком читабельний, ба більше, втягує читача легкістю та дотепністю оповіді. Це саме той випадок, коли читання стає приємним, причому не так через реалістичність деталей, які кожен легко може зідентифікувати, як через управність самого письма, авторського стилю, що вміє, як у добрій музиці, задавати різні тональності й ритми, доречно їх чергуючи між собою. І це при тому, що у вибудовуванні сюжетної інтриги автор не завжди послідовний та переконливий, йому таки бракує цієї майстерності.
„Газелі…” витримані в форматі сатиричного роману. Тематично він тяжіє до недавньої доби президенства Леоніда Кучми. Утім, однозначно стверджувати, що ця доба лишилася лише в споминах, не наважимося, адже вона й досі відлунює в численних реаліях наського життя. Звідси й немеркнуча актуальність теми, хоча, за великим рахунком, роман дещо запізнився з появою на світ і був би, як видається, більш затребуваним кілька років тому. Втім, може, й правда, як кажуть мудрі люди, що роман, як добре вино, має вистоятися, визріти. У кожному разі, проблеми, які Даниленко, порушує, аж ніяк не застаріли, тому-то читач легко ідентифікує себе якщо вже не з героями твору, то з описаними тут ситуаціями.
Можна визнати кілька пластів цієї проблематики. На поверхні, звісно, незугарний український політикум, адже дія головно відбувається в середовищі політичної еліти держави, що й дає авторові блискучий привід з неї покпити. Державна челядь на чолі з президентом Сариханом виглядає або не зовсім притомною, або керується примітивними в засаді інтересами, відтак і назвати її елітою язик не повертається. Навіть придворні інтриги зазвичай не набувають високого польоту й обмежуються дрібними скандалами та штовханиною, аби „ближче стати коло самих”. Має рацію В. Даниленко, коли стверджує, що влада найбільше притягує людей з найгіршими якостями: „Політика – це вибір між поганим і дуже поганим”. Утім, він іде далі й пропонує своєрідну типологію чиновників, що складається з чотирьох категорій, – хом’яків, жуків, благородних та випадкових чиновників (див. розділ 22). А вже серія знайомств та зустрічей головного героя роману Ремзі з представниками владного олімпу держави Гюлістану цілком знакова: із окремих комічних та абсурдних історій вона перетворюється на чудову пародію всієї владної піраміди.
Проте автор не обмежується коридорами влади. Вдала конструкція роману (вона експлікує мотив подорожі, який дозволяє героєві багато переміщуватися у просторі, опинятися серед різних соціальних груп та середовищ) справляє, що у творі маємо своєрідний образ усього суспільства – ясна річ, образ комічний, що відповідає законам жанру. Він будується на обігруванні слоганів та стеротипів сучасної масової культури. І в цьому сенсі об’єкт критики аж ніяк не обмежується українськими реаліями, бо подібне засилля масової культури стало явищем ґлобального масштабу, а „цинізм удосконалюється разом з прогресом”. Однак правда й те, що країни з печаттю сірості й провінційності, на зразок тієї, котрою править Сарихан, заражені цим вірусом найбільше: їхні правителі, ніби діти блискучими брязкальцями, бавляться здобутками сучасної цивілізації – шикарними автами чи мобільними телефонами (зрештою, саму владу вони трактують так само егоїстично!), рівночасно засвідчуючи таки пересічний рівень культурних потреб, що зводиться до алкоголю, гулянок та сексу. За портретами Сарихана та його поплічників легко вгадуються тіні класичних сатиричних персонажів нашої словесності, як-от Квітчин пан Халявський чи старосвітські батюшки Нечуя-Левицького. Що вже тоді говорити про підданих – недотепкуватих спецслужбістів Пришибея і Гопкала, студенток-провінціалок на взір вагітної Стецючки, вуличної шльондри Таї з Окружної (котра, зрештою, робить карколомну кар’єру завдяки відомо яким зв’язкам із політиками), акторів опозиційного театру або й викладачок університету, в якому за всіма правилами східної деспотії ректорує Конхвета-Задунайський, винагороджуючи лише своїх коханок? Словесна полова, якою вони приправляють свої негідні учинки, не тільки бавить, а й осмучує, бо надто добре в’їлася нам у тяму. І в цьому читач, поза сумнівом, упізнає не лише політиків учорашнього дня, а й нинішніх, ніби з телеекрана знятих, достойників державного бомонду, з усіма їхніми незнищенними обіцянками-цяцянками, котрі й не думають сходитися з реальними діями.
Ще глибший проблемний шар, у який цілить автор, – це наша національна ментальність, що забезпечує невмирущість актуальних хиб та провалів. На сторінках роману знайдемо розважливі думки та рефлексії про типові ознаки нашої ментальності – безнадійне мрійництво, національне самоприниження, непрактичність, нездатність до раціональної організації життя… Словом, ніби й нічого нового, а все ж – у романному тексті такі ескапади виглядають цілком органічно, прив’язані до відповідних епізодів. Чи то йдеться про безтямне святкування протягом мало не цілого року, чи згадується про звичай спізнюватися (особливо прославлений за часів нині сущого президента), чи осмішується принцип влади як макітри з варениками, вміст якої вряди-годи перетрушують. Наприкінці роману – як матеріалізація сну героя, а також своєрідна квінтесенція оповіді – наводиться мудра легенда про долю народів, серед яких українці виявляються чи не найбільш безталанними, м’яко кажучи. Бо коли Бог покликав різні народи вибрати собі характери й звички, українці зголосилися останніми: вони не почули архангельської сурми, бо … сварилися. Та навіть виблагавши прощення, не покаялись. Навіть Бог не може до пуття їх зрозуміти, тому й обнадіює, і оскаржує водночас, видаючи такий вердикт: „Я дам вам найкращу мову […], якою я розмовляю з ангелами, але ви такі пришелепуваті, що навіть цьому найдорожчому дарунку не зможете скласти ціни і будете мучити свої язики і язики своїх дітей та онуків чужими мовами й соромитись свого і любити все чуже, і за це зневажатимуть вас у всьому світі”.
Зацитований фрагмент – один з тих, в яких виразно проступає , що за паволокою сміху Даниленкові йдеться не тільки про пародію на чиновницький клан періоду Кучми, хоча у змісті роману ця тема заявлена найбільш рельєфно та викликає найбільше кпинів. Факт, що прогнила атмосфера інтриг та глупоти в романі змодельована дотепно, зі знанням справи. Автор досягає виразного ефекту, зображуючи порожняву, яку прикриває нарочито поважна жестикуляція. Тут гротесковість картини незаперечна. Як, скажімо, в монологах президента, котрий, відповідаючи на закиди опонентів, зізнається, що в бізнесі він зовсім не мастак, хіба що трохи приторговує національними інтересами. Або – в зображенні всієї чиновницько-бюрократичної системи, яку об’єднують лише хижацькі інстинкти та страх перед володарем. Чи в абсурдних ситуаціях місії російських спецслужб на Північному полюсі, коли вони „програмують” світові катастрофи. Інша річ, що Даниленко не обмежується кпинами, його цікавить ще й друга, невидима сторона сміху, коли він апелює до наших моральних переконань. „На дні глибокого сміху, – розважає його герой Ремзі, підсумовуючи оповідь про пригоди в загадковій країні Гулістані, – завжди лишається трохи гіркоти, яка і є правдою життя”.
Нарешті, час сказати про чудову містифікацію, яка виявилася в цьому випадку потрійно виграшною. Головним героєм роману є хан Хаджи Селім Герай І, чудовним образом реанімований у сучасній Україні. Цей кримсько-татарський владця був реальним історичним персонажем на межі XVII-XVIII століть, себто в пору занепаду його держави. Серед сучасників він здобув визнання тим, що мав виняткове політичне чуття, умів майстерно вести дворові інтриги, що й забезпечило йому тривалу владу, незважаючи на той факт, що ханську посаду неодноразово втрачав. До всього, кримський правитель лишив по собі гарні ліричні вірші і став відомим в ісламському світі як поет Ремзі. Такі виняткові властивості історичної персони мали знадобитись сучасній українській владі, яка, за розпорядженням президента (Сарихана) та за посередництвом чаклунки Рози Шовкалюк нібито воскрешає Ремзі, аби він порятував немудрого очільника держави від неминучої поразки.
Ця містична подія й стає засновком розвитку сюжету роману. Далі починається захоплива й нерідко непередбачувана в наслідках мандрівка героя. Він починає свою другу кар’єру як агент служби безпеки, виконує різні доручення, суть яких зводиться до розвідки та творення позитивного іміджу володареві. До слова, низка анекдотичних ситуацій такого плану може послужити вступним уроком студентам PR-менеджменту якого-небудь поплавсько-лузерного університету! Затим наш герой дослужується до важливого чиновника-спічрайтера, складаючи офіційні промови для керівників уряду. Правда, він мусить засвоїти собі ідіотично просту істину: тексти не повинні бути надто розумними, щоб не прогнівити начальства! У них „має бути трохи східних лестощів, трохи примітивного гумору. Та як тільки у твоєму спічі відчують проблиски інтелекту, тебе відразу випруть”. І врешті, Ремзі опиняється серед опозиційних діячів, мандруючи країною акурат перед занепадом режиму Сарихана, та разом з незгідними наражаючись на жорсткий спротив влади. Уся ця кількарічна місія-мандрівка не минає безслідно: Ремзі набуває цінного досвіду, вивчаючи країну та ментальність її мешканців, постійно зіставляючи побачене із власним досвідом, що винесений ним із попереднього життя.
По-перше, містифікація Ремзі дозволила авторові дистанціюватися від предмету зображення, подивитися на вкраїнське суспільство нібито відстороненим поглядом героя з цілком відмінного від нашого культурно-цивілізаційного поля. Тут він може дати волю своїй фантазії й насолодитися уявним зіштовхуванням епох та цивілізацій, від якого неминуче виникає відчуття дезорієнтації, шоку та абсурдності сьогочасного побуту (а цього авторові-сатирику й треба!). Певна річ, це добре бавить читача, коли він спостерігає, як реанімований Ремзі знайомиться з благами нашої цивізації – від мобільного телефону („вуха Ібліса”) та авта („залізної кибитки”) починаючи й унітазом завершуючи. Далі – більше. Бо Даниленко, до слова, добре підготовлений до такого прийому, себто обізнаний не тільки з татарською мовою, а й з типовим ісламським світоглядом, що визначив орієнтальну екзотику. Він уміло експлуатує різноманітні анекдотичні ситуації, що виникають при зустрічі різних культур та уявлень. Нас можуть заскочити окремі висновки Ремзі. Він, скажімо, спостерігає, що, попри офіційне визнання християнства, мешканці Гулістану немалою мірою лишаються чи то язичниками, чи то недовірками. Ремзі вражає, що вони ані на гріш не шанують владу, ведуть безвідповідальне життя, мають багато жінок (майже, як його земляки, проте неофіційно, до того ж, егоїстично використовують цих жінок), безугавно пиячать та ледарюють, симулюючи роботу. Його шокує не лише безлад в ешелоні влади, а й інертність самого суспільства, що не може розпізнати та усунути таку владу. Утім, останнє формулювання, мабуть, не зовсім коректне, бо хан керується старосвітськими уявленнями про те, що добробут та спокій у країні має забезпечити правитель, на те він і помазаник Божий. Цікаво спостерігати, як герой роману міркує та оцінює свою ситуацію, адже він постійно змушений балансувати поміж владою та народом. Спершу – як таємний радник („дестур”) президента, а наприкіні твору – у складі трупи опозиційного мандрованого театру.
По-друге, містифікація , певно, підказала ідею ориґінальної структури твору. Автор обґрунтував у цей спосіб сакральне число сорок, бо саме стільки розділів містить його роман. Це низка уявних послань до коханої жінки чи наложниці хана, а їхнє число, власне, збігається з чотирма десятками. Розділи роману названо газелями, та й завершується кожен із них віршованою газеллю. Ба більше, акцентуючи розтиражовані в нашому сприйнятті еротичні мотиви східної поезії, Володимир Даниленко бавиться в блискучу стилізацію, котра має на меті не лише розсмішити читача, а й підкреслити орієнтальний колорит на різних рівнях смислу – від характерних порівнянь та метафор до базових світоглядних уявлень. Як справді видатний коханець, Ремзі чудово пам’ятає приваби кожної своєї жінки, причому згадує не лише фізичні риси, а й характер та звички. Чи не виклик для письменника – створити сорок жіночих мікросильветок, аби жодного разу не повторитися? Та нехай, в оповіді Ремзі трактування жінки справді виглядає переконливо й замалим не ідеально. Аж кортить купитися на цю авторську провокацію, уявляючи собі ідеалізований Схід, де панують чари кохання та взаємної відкритості. Просто тобі мало не продовження серіалу про Роксолану!
Не знаю, чи потрапив автор виміряти властиву дозу еротики в романі. Її насправді тут немало, в різних епізодах та варіаціях, і вона, поза сумнівом, приверне увагу читача, якщо такий розрахунок закладався Даниленком. У сучасній белетристиці тільки останній лінивець не експлуатує еротичних сцен. Важливо, що еротика не стає самодостатньою, вона править за добру обгортку до сатирично-анекдотичних сюжетів книги. Прийоми масової літератури в цьому випадку наяву, проте чи випадає це закидати письменникові, який робить їх об’єктом непересічної, талановитої гри?
І по-третє, вимисел Ремзі як головного героя та заразом оповідача роману дозволив на тонку, грайливу стилізацію орієнтальної поетики, яка вирізняє роман та надає йому характерності. Читача не надмірно обтяжує спотикання на татарських словах, яке, головним чином, обмежується першими розділами. У романі є щось більше – дух Сходу, який автор творить то через уживання відповідної лексики та образності, то через наслідування знаменитої орієнтальної риторики, яка переважно спантеличує й підкупляє співрозмовців Рамзі, вихованих в умовах казенного слововживання й, загалом кажучи, зневажання багатих ресурсів рідної мови. У цьому сенсі орієнталістика Даниленка, вкладена в уста Ремзі, добре віддзеркалює власну мовленнєву убогість персонажів, що репрезентують загадкову для хана країну гяурів.
Відтак напрошується парадоксальний, з першого погляду, висновок, що справжнім героєм роману, попри всю екстраваґантність цього персонажа, є не хан Хаджи Селім Герай І, а мова, котру автор так майстерно інструментує. Окрім згадої вище орієнтальної стилізації, маємо тут не менш прикметні мовні партії – чи то Сарихана та його слуг із добре вгадуваним суржиком, чи то галичан із влучними діалектно-простомовними зворотами. З одного боку, мовленнєва почварність українських чиновників у романі В. Даниленка недвозначно вказує на їхню моральну вбогість та нікчемність. З іншого ж, довільне поєднання в романі мовних партій та стилістичних ефектів може бути підставою для оптимізму, адже, попри повний безрух та корупцію в системі влади, щось таки діється в цій країні, й це багатообіцяюче діяння проявляється саме через мовлення персонажів, котре не тільки їх чудово індивідуалізує, а й указує на ферментацію якоїсь, ще ближче непізнаваної, але перспективої спільноти. Може, таким чином народжується відчуття нації?
Хто раніше читав новели Володимира Даниленка, той пригадує собі, як любить він стилістичні ефекти і як часами подібне експериментування блискуче вдається письменнику. У „Газелях бідного Ремзі” також ця ознака проявилася на повну силу. Це роман повноформатний, причому повний формат забезпечує йому саме мова, стиль. Адже автор не зануджує читача побутовими описами чи психоаналітичними самокопирсаннями героїв, він дуже охоче віддає їм слово, наповнюючи романний простір діалогами й монологами й тим самим роблячи оповідь відкритим наративом. Звідси враження живого письма, котре робить акт читання справжньою приємністю.
Даниленко – справний обсерватор. Він уміє, не розтікаючись мислію по древу, дати образ, уміє створити ощадливий у засобах і виразний настроєво опис, потрапить вигадати дотепні фантасмагорії та гротескові ситуації, що засвідчують абсурдність світу, в якому живуть чи, точніше сказати, вегетують персонажі роману. Іноді такі ситуації виглядають публіцистично-плакатними, коли автор педалює й нанизує пародійні засоби. Ось він, скажімо, формулює українську національну мрію устами Дригала: нещастя усіх сусідів стає заповітним бажанням героя, і ця жовчна маячня розтягується на цілих півтори сторінки. Але здебільшого письменник уміє приборкати анекдотичні ефекти, вкладаючи їх у рамці оповіді та підпорядковуючи цілісному задумові.
Таким видається східний диван, що вийшов з-під пера Володимира Даниленка. Чи пам’ятає наш невтаємничений читач ще оте давнє значення цього слова: диван як збірка поезій, як світ вишуканої орієнтальної лірики? Симптоматично, що поштовхом до написання роману слугувала інша диванна історія. Кілька літ тому розгорівся політичний скандал довкола таємно записаних під диваном президента його довірливих розмов, котрі раптом стали широко оприлюднені й украй зіпсували його імідж, оприявнивши справжню, а не удавану риторику всенародного обранця. Проте обидві історії сходяться в одному: вони доводять, як багато важить слово, як воно здатне змінювати людську істоту, та й характер суспільних відносин узагалі. Просто-таки на наших очах, як це сталося в часи Помаранчевої революції в передзим’ї 2004 року. Чи як це вкотре стається в умовному форматі роману Володимира Даниленка.
І коли ви досі сумніваєтеся в тому, чи Схід – справді тонка річ, то „Газелі бідного Ремзі” – відповідна для вас лектура. Бо Схід, як виявляється, глибоко сидить у нас самих, тільки що ми зазвичай цього не помічаємо або не хочемо завважувати.

Ярослав Поліщук – літературознавець, літературний критик. Доктор філологічних наук. Викладач Ягелонського університету. Живе і працює в Кракові.

Журнал “Сучасність” видається за сприяння Голови Громадського руху “За Україну!” В’ячеслава Кириленка