Літературні скарби вікторіанського Альбіону

«Особистості, а не принципи керують епохами», – стверджував Оскар Вайльд. Вікторіанську добу вигадала й витворила огрядна пані в чорному бомбазині, якій завдячуємо правилами чайного етикету, смачними булочками «сконами», різдвяними листівкам.., а також, певною мірою, й «вікторіанськими романами». Цю пані звали королева Вікторія. З її приходом розпочалася епоха фантастичної впевненості британців у завтрашньому дні, що тривала шістдесят чотири роки аж до початку ХХ століття. Утім, її відлуння й досі, здається, помітне в літературному, ба навіть більше – у телевізійному – світі.

 

«Вікторіанський роман» – книга про життя «старої доброї Англії», про побут, мрії й пристрасті жителів туманного Альбіону. Батьківщина «джентльменів» і «леді» вимагала від своїх вікторіанських чад поваги до моралі й любові до порядку, методичного розрахунку й неодмінної пунктуальності. Чи не скрупульозність була запорукою повсякчасного успіху сера Шерлока Холмса? Чи не методичність, послідовність та ощадливість дали змогу Форсайтам накопичити свої капітали?.. О, так! А прагнення дотримуватися правил етикету досить дошкульно змальовано Льюїсом Керролом у казці про Алісу в Дивокраї.

 

Монарші попередники королеви Вікторії, здається, зробили все, щоб втратити авторитет у очах своїх підданих. Але Вікторія повернула королівській родині споконвічну взірцевість. Вона щиро кохала свого чоловіка Альберта, разом з яким мала дев’ять дітей і тридцять чотири онуки. Коли 1861 р. чоловік помер, Вікторія носила жалобу сорок років до кінця свого життя. Так патріархальні цінності стали одним з китів, на якому трималася вікторіанська епоха. Родинні обіди за великим столом; чоловіки, що обговорюють справи своєї контори за келихом віскі й дорогими сигарами; дружини, котрі займаються виключно домашнім господарством, – тогочасна «англійська мрія».

 

Однак заможний англієць, який прагнув своїм, хоча б показним, життям заслужити медаль за доброчесність, нерідко був здатен лише на фарисейське пуританство й надмірний снобізм, що не могло залишитися поза увагою всевидющого письменницького ока. Содомську облудливість британської аристократії змалював Оскар Уайльд у романі «Портрет Доріана Грея». Натомість Вільям Теккерей чи не з кожного свого твору робив буквально підручник з англійського снобізму, а в романі «Ярмарок Суєти» продемонстрував, який цинізм, аморальність і жорстокість здатне виплекати вельмишановне вікторіанське товариство. Ці книжки й по сьогодні не втратили своєї актуальності й читаються так, буцімто написані у 80–90-х рр. минулого століття.

 

У той час діккенсівська Англія вікторіанської епохи занурена в стихію народної казки. З «Різдвяних оповідань» Чарльза Діккенса навіть виснували нове поняття – «різдвяна філософія», згідно з якою Добро завжди перемагає Зло, а надії та мрії справджуються. Хто з нас не пригадує скнару Скруджа, на прикладі якого автор засуджує грошолюбів? Кому не хотілося б прийти на допомогу бідному батьку та його доньці, котрі покладають так багато сподівань на прийдешнє Різдво… Життєва правда, овіяна духом романтизму; точність у змалюванні вуличок, майданів та набережних Лондона, назви яких і досі залишаються незмінними; перемога маленької порядної людини над немилосердними обставинами – це світ Чарльза Діккенса, реаліста, урбаніста і казкаря. Чи не від «Різдвяних оповідань» із традиційним гепі-ендом походять сучасні легкі новорічні історійки на кшталт «Зів’ялих квітів» Ірен Роздобудько? А згадайте, скільки різдвяних та новорічних історій показують у період зимових свят? Гадаєте, вони не мали в літературі попередників?! Помиляєтеся, першим був усе-таки Чарльз Діккенс.

 

Жіночий світ також не лишився поза увагою вікторіанських письменників, а точніше, письменниць. Сестри Бронте виросли в родині провінційного бідного пастора, з дитинства зазнали бідності й важкої праці. Саме тому таким правдивим видається сучасному читачеві значною мірою автобіографічний роман Шарлотти Бронте «Джейн Ейр». Історія англійської «царівни», маленької сироти, котра попри людську жорстокість зберігає внутрішню свободу й милосердя, своїм життям проповідуючи відданість, незалежність і всепрощення. Героїня Бронте – це протест проти вікторіанського догмату, згідно з яким жінка тільки й має покликання що до готування пудингів, в’язання шкарпеток, гри на піаніно й гаптування. Звісно, читачам полюбився такий тип героїні, а тому в літературному й серіальному просторах маємо так багато історій про Попелюшок… Схоже, саме історії у стилі сестер Бронте лягли в основу того жанру, який зараз називаємо «жіночим романом». От тільки значно «цікавішою» стала любовна лінія…

Що ж, вікторіанська й наша з вами атомна (чи то постіндустріальна?) епохи – зрозуміло – різняться між собою, однак чи можна те саме казати про літератури обох епох? Адже попри те, що романи ХХІ ст. помітно зменшилися в обсязі, а їхні персонажі одяглися в сучасний модний одяг, у них не так складно впізнати злегка модифікованих або, як сказав би ще один «пророк» ХІХ ст. Чарльз Дарвін, «пристосованих» до нових умов баронетів і баронес, прислужників і гувернанток епохи королеви Вікторії.

Юлія Морозюк