Амалія Різніч: муза пушкіна та Павича

Чим ця жінка заслужила ласку жити в рядках поезії та прози двох митців, які належать різним епохам та стилям? Жінка, яка не вражала ані розумом, ані талантом; яка померла молодою; яка попри слов’янське прізвище була чужинкою для Пушкіна і для Павича, й не вміла розмовляти ані російською, ані сербською?..

 

Відповідь проста. Амалії Різніч пощастило із чоловіком. Саме завдяки негоціанту Івану (Йовану) Різнічу, який привіз красуню до Одеси, Амалія стала центром світського життя та об’єктом поклоніння й оспівування багатьох поетів – не лише Олександр Пушкін упав жертвою її прекрасних очей у той час… І саме завдяки тому, що негоціант був за національністю сербом, про його дружину згадав один із найхимерніших письменників ХХ століття Милорад Павич. Цей постмодерніст, слідуючи канонам «нелінійної прози», у кожному тексті поруч із пошуком гіпертекстуальної форми шукає також сербів, створюючи колекцію незвичайних, пристрасних, дивакуватих, фантастичних своїх співвітчизників. Напівнімкеня-напівіталійка Амалія Різніч потрапила до вишуканого товариства Павичевих героїв завдяки чоловікові-сербу. У романі «Пейзаж, намальований чаєм», є вставна новелетка, що оповідає про Амалію та Пушкіна, а на додачу жінка займає своє місце в генеалогічному дереві головних персонажів.

 

Генеалогія самої музи – досить туманна. Не відома навіть точна дата її народження. Роком народження Амалії Ріпп вказують 1803, а щодо батьківщини – думки розходяться. Знайомий Різнічів, професор П. Стречкович згадував, що вона була італійка-напівнімкеня, з невеликою домішкою єврейської крові. Інший мемуарист, К. Зеленецький, повідомляв: «Усі були переконані, що пані Різніч родом із Генуї. Виявляється, одначе, що вона була донькою одного венського банкіра на прізвище Ріпп».

 

Милорад Павич, користуючись таким розходженням відомостей, фантазує у своєму романі на тему родичів красуні: «Серед предків прекрасної Амалії найбільш відомим був граф Христофор Нако… Де би він не вдарив палицею на своїх землях, всюди знаходив золоті кубки зі скарбниці Аттіли».

 

Хтозна, чи насправді наділили предки Амалію таким неймовірним багатством, проте на красу для неї вони точно не поскупилися. За описами тих же мемуаристів, пані Різніч була неймовірно вродлива: «Особливо привабливі були її полум’яні очі, шия дивовижної форми та білизни, і чорна коса, більше двох аршинів завдовжки». До нашого часу не збереглося жодного портрету музи, окрім невеличких замальовок Пушкіна.

 

Амалія взяла шлюб із сербським негоціантом в 1822 році. Йован Різніч, якого занесли в Одесу торгові справи на початку двадцятих років, захоплювався оперою настільки сильно, що навіть відкрив театр. Директорська ложа була чимось на кшталт філіалу домашнього салону Різнічів. Подейкували, що саме тут познайомився з Амалією Олександр Пушкін. Відлуння тих зустрічей у опері потрапило до знаменитого роману в віршах «Євгеній Онєгін», називаючи її молодою негоціанткою, оточеною натовпом рабів.

 

Дійсно, натовп “рабів” біля чарівною жінки був велелюдним. До когорти вірних залицяльників зараховували князя Яблоновського, поета В. Туманського, польського шляхтича І. Собаньського… Пізніше негоціант Різніч згадував, що за Амалією упадав і сам Пушкін. Навряд чи Амалія відповідала йому взаємністю – про нерозділені почуття свідчить низка поезій, наповнених гіркотою ревнощів. Утім, красуня навряд чи прагнула позбутися відданого кавалера, тож, можливо, час від часу робила якісь знаки прихильності (підтвердження цього – так само у віршах, які розписують полум’яність «лобзань» музи).

 

Пліткарі мали власну теорію щодо поведінки кокетки. Мовляв, у домі негоціанта численні залицяльники частенько розважалися грою у віст, програвали круглі суми, залізали у борги під відсотки, а позичати були змушені в самого Різніча… Тож дружина-красуня, за якою ходили натовпи закоханих, була сиром у мишоловці спритного ділка.

 

Сяяти вродою в Одесі Амалії Різніч судилося недовго. Жінка була тяжко хвора на сухоти. На початку 1824 року, після народження дитини, стан Амалії різко погіршився, і в травні негоціант відправив дружину до Італії, щоб зміна клімату допомогла їй поліпшити здоров’я.

 

Милорад Павич бачить іншу причину від’їзду прекрасної Амалії: «Багатий чоловік кинув її на поталу долі, примусивши помирати в злигоднях на вулицях Трієсту. І все через те, що застав її з кучерявим молодиком, який носив перстень на великому пальці та мав ім’я Олександр Пушкін».

 

Навряд чи це дійсно було так – є свідчення, що ще взимку Пушкін припинив бачитися з Різніч. Утім, від’їзд музи дійсно викликав цілий шквал емоцій серед її залицяльників. Собанський кинувся за нею, їхав аж до Вени – там вони розсталися. Шляхтичу Яблонському, подейкують, пощастило більше. Він добився взаємності, про що Йовану одразу доніс його вірний лакей. Але багатий негоціант насправді не виганяв на вулицю свою хвору дружину, а підтримував її до самої кончини. Померла Амалія у неповних 23 роки в Неаполі, через рік після від’їзду із Одеси.

 

Першим на цю сумну подію відгукнувся В. Туманський. Він написав сонет, підзаголовком до якого поставив – «Посвячується О. С. Пушкіну». У вірші Туманський обурювався із нетривкості любові колишніх кавалерів. А й справді: непостійний Пушкін на той час уже палав пристрастю до іншої.

 

Амалія помстилася зрадливому закоханому. Вона почала з’являтися у його віршах – Пушкін писав про неї протягом не мало, не багато, семи років! Тепер красуня була вже не «молодой негоцианткой», а «мучительной тенью»… Нав’язливі спогади про Амалію Різніч переслідували Пушкіна в 1829 році, незадовго до одруження. Ольга Павлищева, сестра поета, говорила йому: «Твоя Різніч поїхала в чужі краї, а потім померла. Відповідно, любов твоя – кохання до привиду, любов до мрії»…

 

То, може, Амалія Різніч володіла чимось більшим, окрім багатого чоловіка та вроди, – якоюсь дивовижною здатністю підкоряти серця?

 

Віта Левицька