«Вій» без Вія

Задовго до винайдення кінематографічних жанрів «трилер» та «фільм жахів» Микола Гоголь, великий російський (чи то український – вдаватися до дискусій з цього приводу не буду) письменник написав твір, що здатен переплюнути всі новочасні жахастики за моторошністю і напругою дії. Але от що цікаво: виявляється, ми вже настільки просоталися цією закордонною «жуйкою», що навіть власну класику тепер для нас інтерпретують, спираючись на закони американських жахіть.

Режисер Олег Фесенко вирішив провести транспозицію Гоголевого «Вія», кардинально змінивши хронотоп: дію фільму «Відьма», який вийшов на екрани у 2006 році, було перенесено у наш час і в… Америку. Автоматично зник увесь колорит, якому не в останню чергу завдячувала особливою принадністю повість. Натомість фільм пропонує сумнівної якості змалювання побуту закордонної провінції. Боюся, що у глядача, який насправді живе в якомусь такому Кастлвілі, де розгортаються події «Відьми», перегляд стрічки може викликати хіба що скептичну посмішку. Схоже посміхаємося ми, коли дивимося, як у американських бойовиках до сьогодні наших міліціонерів одягають у форму зразку Другої світової.

Як і варто було очікувати, філософа Хоми Брута у фільмі глядач також не зустріне. Замість нього відьму (дочку місцевого шерифа) мусить відспівувати журналіст-приблуда, якого через трагічний збіг обставин прийняли за священика.

Якщо хтось сподівається побачити дорослу інтерпретацію сцени «знайомства» відьми та її вбивці (у книжці панночка вилізла верхи на Хому і скакала, допоки той не перебрав ініціативу на себе та не відгамселив як слід мучительку), розчарую: ніхто ні на кому не скакав, журналіст тихо-мирно задушив та втопив дівчину. Щоправда, з метою самооборони.

От із цього моменту і починаються справжні муки заблукалого писаки. У відповідності до сюжету Гоголя, журналіста знаходить батько вбитої, переконує залишитися в місті та, на передсмертне прохання дівчини, відчитати три нічні меси біля тіла. Єдиний момент: Хома Брут – спудей семінарії, він має уявлення, як це робиться. На відміну від пересічного американського журналіста. Тож на допомогу бідоласі сценаристи послали персонажа, який мусить нести хоч би якусь іскру знань. Ним виявився паралізований мешканець Кастлвіля, брат загиблого кілька років тому священика. Паралельно було віднайдено і головний ідеологічний стрижень «Відьми». Бо й справді, у Гоголя все надто примітивно: ну, замучує до смерті семінарист панночку, а та мстить йому – теж мордує до смерті. А де мораль? Очевидно, режисер вирішив додати позиченому сюжету повчального навантаження. У результаті журналіст змушений відшукати в собі віру – звісно, в нагороду за це йому залишать життя (куди ж без гепі-енду?).

Утім, навіть до стандартного американського жахастику російська стрічка явно недотягує. Зовсім не страшно – кров у жилах не холоне, коліна не трусяться… Що вже й казати – в Гоголя ночі, проведені Хомою в церкві біля панноччиного гробу, виглядали значно переконливіше: «Вихорь поднялся по церкви, попадали на землю иконы, полетели сверху вниз разбитые стекла окошек. Двери сорвались с петлей, и несметная сила чудовищ влетела в божью церковь. Страшный шум от крыл и от царапанья когтей наполнил всю церковь. Все летало и носилось, ища повсюду философа»… Саменька дочка шерифа виглядає значно лагідніше, аніж тьма-тьмуща нечисті на чолі з Вієм.

Так само псують враження надмірно пафосні, затягнуті діалоги, відверто слабка гра акторів і комічна абсурдність окремих сцен, яка, певно, за задумом мала би переводити сприйняття в іншу, більш високу площину. Проте, втративши філософа, стрічка втратила також і здатність до філософствування.

До речі, ніде в титрах не зазначено, що фільм знято за мотивами повісті Миколи Гоголя. Хтозна, може, цим творці стрічки хотіли підкреслити оригінальність свого «шедевру». Мовляв, будь-які збіги є випадковими…

Віта Левицька