Віза для літератури, або Що не пускає українців за кордон

zakordonЗазвичай сніданок – це не надто продуктивна в інтелектуальному плані пора. Поки ранкова кава не прожене сон, про щось розумне годі й думати. Проте видавці, культуртрегери, письменники й перекладачі вирішили зруйнувати цей міф. І для дискусійного сніданку, який відбувся на цьогорічному Форумі видавців, взяли вельми дражливу тему: «Що потрібно українській літературі, аби бути успішною за кордоном». «Закордон» представляли російський письменник Дмітрій Кузьмін, головний редактор газети «Кніжноє обозреніє» Алєксандр Гаврілов (Росія), перекладачка Рита Кіндлерова (Чехія), з української сторони проблеми української перекладної і не тільки літератури розглядали критик Микола Рябчук, письменники Світлана Пиркало та Сергій Жадан, видавець Завен Баблоян та куратор літературних проектів Ігор Сід.

Щоб розставити акценти, Сергій Жадан поділив обговорення наболілої проблеми на етапи, а оскільки це сніданок, то «на перше» – підтримка української літератури на державному та приватному рівні, «на друге» – проблеми перекладу. І, врешті, на десерт – можливості презентації літератури за кордоном.
Зважаючи на камерну ситуацію в нашій літературі зараз, коли навіть в Україні вона існує фактично для обраних, неважко здогадатися, чому в інших країнах її просто немає. Кому потрібне українське художнє слово за кордоном, якщо воно не потрібне нам? Нам – це державі, меценатам, спонсорам, врешті, й письменникам, які зараз не надто про себе заявляють. Окрім того, є ще багато непотрібного нашій країні – і якісна преса з літературною критикою, як не сумно, сюди також, виявляється, входять. Як зазначив Микола Рябчук, в щоденній пресі рідко коли знайдеш літературні рецензії. Натомість, згадаймо світові приклади – та ж «New York Times» чи будь-яка інша газета поряд із матеріалами на економічну чи політичну тематику вміщує літературні рецензії. А що доводиться часто читати на форзацах іноземних книг замість анотацій? Звісно, уривки критичних матеріалів. З тих-таки газет. Звідки світова література може дізнатися про здобутки української, якщо навіть власні критики її ігнорують, а преса просто пропускає повз вуха? Лише тоді, коли ситуація зміниться кардинально, тоді, можливо, як справедливо зазначив в одному зі своїх матеріалів Антон Санченко, «наші письменники позбудуться приємного обов’язку строчити рецензії одне на одного, бо більше нікому». 1
Врешті, промоція. Тобто її відсутність. Популяризувати українську книжку в інших країнах не хочуть навіть наші власні посольства. Яскравий приклад цього навела Ріта Кіндлерова. Вона просила представників українського консулату привозити до Чехії книжки українською для перекладу, так, як це робить російське посольство. У нашому закордонному відомстві так пройнялись цією проблемою, що аж забули про неї. Так само, як державні гроші забувають дорогу до видавництв. За словами Миколи Рябчука, в Україні існують програми підтримки соціально значущих видань. Але діють вони абсолютно непрозоро і очікувати якогось результату не випадає.
А взагалі, щоб популяризувати себе на іноземному ринку, треба не лише знати собі ціну, але й пропонувати «смачний» продукт. Це те, що має бути цікаво іноземному читачеві, і воно не обов’язково збігається з тим, що люблять українці. Наприклад, Рита Кіндлерова зазначила, що не завжди смаки українських письменників, які контактують із нею і надсилають твори для перекладу, відповідають її вподобанням. А вже чеський читач мусить вірити Кіндлеровій – адже вона сама обирає книжки для перекладу. Дмітрій Кузьмін, наводячи приклад такого продукту, зазначив, що молоді українські письменники відриваються від радянського контексту і починають інтегруватись у Європу. В Росії такого нема, і, відповідно, цю «фішку» варто використати. Але українська література ще не готова захопити важливі форпости російського ринку. Бо наразі вона надто елітарна. Починати популяризацію варто таки з масової книжки і масового для неї читача. Зараз в Україні – ні того, ні іншого. Втім, масовість – палиця з двома кінцями, адже при згадці цього слова в поєднанні з Росією виникають одні донцово-марінінські асоціації. І про це сказав Завен Баблоян: «Через масивність російського ринку там є певний диктат жанрових шарів. Мейнстрім купують більше». Тому нам або треба вписуватись у цю течію, або ж намагатись відвоювати власну частинку російського ринку. Як? 2Перш за все, якісними перекладами. Про цю проблему також не варто забувати. Бо якщо для Росії ми більш-менш цікавий літературний феномен і вартуємо перекладів уже бодай тому, що є сусідами і там знають про існування нашої літератури, то хіба в інших країнах ми маємо право вимагати цього? Це зсередини бачимо, що хай не гігантськими темпами, але все ж українська книжкова полиця поволі наповнюється новими виданнями. Але чи видно це ззовні? Як зазначали учасники круглого столу, немає єдиної організації, котра би могла надати повну інформацію про те, які книжки видаються, як перекладачам можна зв’язатись з авторами, якою взагалі є українська література. Тобто перекладач, котрий хоче популяризувати нашу літературу, фактично купує кота в мішку. Він сам читає, сам на свій смак визначає, що варто перекласти, а що ні, сам шукає телефони-мейли письменників і сам пропонує видавництвам переклади. А тепер скажіть, чи багато таких ентузіастів знайдеться? І після всього цього складається враження, що переклади не потрібні не те, що загалу, ба, навіть самим письменникам.
Світлана Пиркало заторкнула ще один важливий аспект – наш літературний егоїзм: чому мають перекладати нашу, по суті кишенькову на фоні великих літератур світу прозу-поезію-публіцистику, якщо ми не робимо цього з такими ж маленькими літературами? Чи хтось зобов’язаний це робити? Певно, що ні. Послуга за послугу, і ніяк інакше.
Дискусійний сніданок поволі перетікав у песимістичний полуденок. Держава не дає грошей, письменники ховаються від перекладачів, літературі бракує масовості, читач випадає з контексту. Проте чомусь думають про це лише на таких-от дискусійних сніданках, цю проблему піднімають лише на Форумах видавців, і з кожним роком не змінюється рівно нічого, крім, можливо, запрошених учасників. Адже і переклади, і популяризація літератури, і державна підтримка – це давня болячка українського літературного світу, яка ризикує стати хронічною, якщо ще досі такою не стала. Тому розмови, розмовами, а треба діяти. І, можливо, колись на вітринах французьких книжкових крамниць чи американської букіністики (хай би як утопічно це не звучало), або, що цілком реально, на чільних місцях в російських книгарнях «засвітяться» українські книжки. Що для цього треба зробити – вже сказано, справа за втіленням у життя всіх цих порад.

Лілія Хомишинець