Журнальна культура в Україні: САМВИДАВ, МАСКУЛЬТ, ГЛЯНЕЦЬ

6_1mss_big

ДУМКА

Журнали є невід’ємною частиною літературного процесу – як „товсті”, спеціалізовані, так і глянцеві, ба навіть дитячі. Згадаємо, що Григір Тютюнник дебютував на шпальтах жіночого журналу „Крестьянка”, а через літературну рубрику чоловічого журналу „Плейбой” пройшов чи не весь цвіт сучасного світового письменництва.
З іншого боку, багато журналістів, які працювали у журналах, проторували собі шлях у велику літературу. Багато варта хоч би згадка про Пантелеймона Куліша, Олеся Гончара, Василя Симоненка чи Ірен Роздобудько та Василя Кожелянка.
Своїми думками з приводу журнального світу України та його становлення сьогодні ділиться з вами відомий публіцист та критик Ігор Бондар-Терещенко.

Самвидав
На початку 1990-х років до тенденції відродження журнального руху, коли кожен із літературних регіонів України прагнув мати власний друкований речник, усі ставилися спокійно. Більше хвилювало те, що геть усі новопосталі видання зазвичай претендували на статус елітарних, не відкидаючи при цьому масової аудиторії читачів. Таку політику сповідували і львівська «Річ», і тернопільська «Сова», і вінницький «Згар», і житомирський «Косень». Згодом можливість існування в Україні масово-елітарного видання перестала цікавити широкий загал, а самі вищезгадані журнали канули у безвість.
А починалася історія «незалежної» журнальної культури в Україні, звичайно ж, із самвидаву. У колишньому вигляді він навряд чи повернеться, оскільки досвід самвидаву породив не лише інакші способи читання, але й відмінні способи письма та його візуалізації. І сьогодні вже мало кому спаде на думку видавати машинописний журнал, вклеюючи туди фото й підписуючи їх від руки, як це робилося у легендарних львівських часописах 1970-х років «Катедра» і «Євшан-зілля». Не йдеться також про ксерокопіювання, завдяки якому в Україну 1980-х потрапляв польський журнал «Відрижка», або розповсюджувався львівський часопис «Кремнюк». І вже зовсім нема мови про рукописний варіант популяризації текстів, який цілком влаштовував юних видавців харківської футуристичної газети «Трактор» на початку 1990-х років. Тож, розмінявши високочолу естетичну позицію на легковажну соціальну фронду, майже весь газетно-журнальний самвидав України минулих років припинив своє існування, не сприйнявши спокусливих можливостей комп’ютерної ери. Залишилися хіба що ті, кому від початку була байдужа проблема масової комунікації, але чиє коло читачів, що складалося з друзів і знайомих, з часом розширилося до всеукраїнського масштабу. Втім, недовгою була ейфорія несподіваної читацької слави, досягнутою перебудованими виданнями, адже протягом 1990-х років з овиду зникли такі журнали-піонери «незалежного» комп’ютерного самвидаву, як харківська «Гігієна» і тамтешній «Топос клубу «Е», київський «Робот» і миколаївський «Білий ярлик», львівське «Метро» і тернопільські «Zвірші», й лише вряди-годи виходить сьогодні донецький «Кальміюс».

Маскульт
Загалом в Україні традиційно існувало кілька різних літератур: офіційна, дисидентська, андеграундна – кожна з яких мала свою власну трибуну. Що ж до поєднання «масового» та «елітарного» жанру в одному флаконі, то тим паче варто згадати про наявність масової літератури в будь-якій розвинутій національній культурі світу, яка ніколи не заважала ні літературному пошукові, ні літературній академії. З іншого боку, що означає «масове» для України та її журнальної культури? На жаль, це аж ніяк не річ, яку можна помацати руками, а ціла система розмежувань. Тільки у такій системі ми можемо розкидатися термінами, і тільки у ній певні явища з літературного поля отримують ідеологічну оцінку. Для багатьох читачів 1990-х років представниками згаданої системи були такі журнали, як «Сучасність», «Основи» і навіть спілчанський «Дзвін», а також безперечний лідер тодішнього культурного радикалізму – газета «Слово». Можливо, через певну консолідацію журналістських сил, а не лише завдяки висвітленню одіозної національно-культурної тематики, ціле гроно різноформатних видань зуміло досягти масового успіху в читача, який ще від часів тематичної перебудови кінця 1980-х уже починав схилятися в бік української журналістики, віддаючи перевагу «Україні» перед російським «Огоньком».
Замість згаданої системи розмежувань – між «державним» і «українським», а також «народним» і «популярним» – сьогодні маємо самі лише прагнення журналами ефекту маскультури в одіозних формах. Це коли популярний текст, узятий з «низової» культури, прилаштовується до інакшої системи стосунків і починає функціонувати як елітарний. Як, наприклад, сороміцькі писання Леся Подерв’янського, видані у пристойному глянці, або глибокодумні твори В’ячеслава Медвідя, представлені тим самим глянцем як масове чтиво. Або діяльність у 1990-х роках харківського журналу «Український засів», який був явищем загрозливо елітарним, оскільки, крім національно-культурного лікнепу, публікував зразки сучасної авангардної літератури, вивівши в люди футуристичний гурт «Червона фіра» на чолі з Сергієм Жаданом. Так само варто згадати досвід такого популярно-елітного явища 1990-х, як київський журнал «Політика і культура», який віднедавна з’являється лише у віртуальному вигляді, себто в Інтернеті. Зрозуміло, що все зроблене вищезгаданими виданнями виходить за межі традиційної журналістики і стосується ширших питань гуманітарного агітпропу з маскультом. Але при цьому все воно виявляється тією «живою» літературою, яку можна просто читати і яка викликає бурхливі народні емоції та естетичні переживання.

Глянець
Натомість які почуття викликають наші сучасні глянцеві журнали? Що саме пропагують вони, скажімо, своїми історіями про зірок? Звісно, стратегією, що рекламує неробство, помножене на успіх, і дозволяє опинитися у потрібному місці у потрібний час поруч із якою-небудь Ольгою Сумською, встигнувши одночасно з нею взятися за фуршетну котлету під прицілом фотокамер, – сьогодні вже нікого не здивуєш. Локальний різновид американської мрії давно перестав бути рецептом пошуку свого місця у цьому напрочуд малоросійському середовищі. Тому бульварно-глянцеве чтиво України – за умов демократизації ринку цін на будь-які види журнальної продукції – споживають здебільшого ті, хто в цьому чтиві змальований, прославлений, згаданий і навіть злегка розкритикований. Особливу ідеологію так само нескладно визначити і зрозуміти: це або відверте відмивання закордонних грошей (адже майже всі глянцеві журнали України мають далеко не-українське начальство), або намагання відробити гроші, вкладені будь-якими рекламодавцями (адже загалом усі бульварні журнали України зазвичай не мають власних коштів для просування «української» естетики маскульту). Слід додати, що загалом естетика в українській «бульварній» імперії – поняття специфічне, будучи основане не так на випробуваному не-нашими виданнями синтезі словесного й зображувального ряду, як на монопольному обговоренні журналами «важливих» для сучасного суспільства тем. При цьому монопольність ця вкрай монолітна, тож будь-хто з редакторів цього цеху, потрапляючи в зачароване коло виробничої рутини, змушений підпорядковуватись звичним «бульварним» стереотипам.
Утім, не забуваймо, що будь-яка журнальна культура ідеології не виробляє. Вона може бути хіба що резонатором або підсилювачем, який надає ідеї форму і транслює її в маси. Не кожен з громадсько-політичних, літературних, а чи бульварних журналів здатний на таку функцію. Тим паче у нинішній Україні, де ми все ще вагаємося: «високе» – «низьке», «чисте» – «брудне». Скажімо, в решті країн Європи стабілізуючим фактором такої соціальної динаміки виступає саме масова, себто бульварна культура. Але в нашій історичній ситуації прогресу задом наперед, себто назадницького руху до «капіталізму», завжди існувала небезпека, що масова культура виступить транслятором ідей, ворожих модернізації суспільства, в якому на чільному місці ще довгий час майорітимуть бджоли з рушниками і пастиме задніх ідея легалізації УПА.

Ігор Бондар-Терещенко