«Гамлет» із «Привозу»

АНТРАКТ1

Пригадуєте хрестоматійну фразу зі старого радянського фільму «Стережись автомобіля!»: «А чи не замахнутися нам на Вільяма нашого Шекспіра?»? Таким чином режисер «народного театру» хотів наголосити на тому, що і він, і актори-аматори вже доросли до великого англійського драматурга. Нагадаю, що ставили у театрі саме «Гамлета, принца данського» — п’єсу, яка серед усіх Шекспірових творів має репутацію чи не найскладнішої, вважається своєрідним «іспитом» для режисера.

Експресіоністичний тандем Богомазова й Андруховича

І все ж серед величезної кількості тепер уже нібито «канонічних» постановок «Гамлета» здивувати глядача бодай чимось, здавалося б, просто неможливо. Хіба що режисер візьме найновіший на сьогодні переклад українською культового літератора Юрія Андруховича і змінить естетику відродження естетикою модернізму. Саме це й зробив відомий київський режисер Дмитро Богомазов, «замахнувшись» на «Гамлета» в рамках традиційного вже фестивалю сучасного мистецтва «ГОГОЛЬFEST». Разом із трупою Одеського академічного українського музично-драматичного театру імені Василька Богомазов виніс на суд столичної публіки цілком нового «Принца данського» — мовляв, саме такими є найновіші європейські тенденції.

2Передовсім, європейською є загальна стилістика постановки й, зокрема, сценографії: очевидна «задзеркальна» традиція Льюїса Керрола із його шаховою дошкою і персонажами, серед яких тільки Аліса — жива, натомість усі решта зроблені з картону. З іншого боку, легко вгадується естетика експресіоністичного театру, де навмисне наголошується на абсолютній неправдоподібності й робленості всього, що відбувається на сцені. Так, у постановці Богомазова всі другорядні персонажі костюмами і гримом схожі на ляльок. Причому в першій дії ці «ляльки» — білі, мовби фарфорові, із повільними, ба навіть маріонетковими рухами, тоді як у другій — усі білі «ляльки» стають чорними. Принагідно відзначу, що чи не половина успіху вистави робота художника, Олександра Друганова, якому вдалося зробити направду фантастичні декорації.

Гамлет-мінімаліст

Єдиний «живий», не ляльковий, персонаж — Гамлет (Яків Кучерський). Мовби на доказ своєї природності, не-театральності, принц данський, по суті, навіть костюма сценічного не має, натомість актор одягнений у цілком буденний одяг початку ХХІ століття. Відтак, зроблено акцент на внутрішньому світові персонажа — достоту, як у самого Шекспіра.

Зізнаюся, із перших секунд появи на сцені Гамлет неймовірно дратує, випадає з контексту тим, що нібито анітрохи не годиться на роль головного героя. Річ у тім, що Гамлет — звичайнісінький, без будь-яких видимих ознак душевного сум’яття й бодай мінімального вияву експресії. Навіть центральний монолог — «І от питання: бути чи не бути?» — на тлі загального спокою маріонеток втрачає своє первісне навантаження, практично пройшовши повз глядача. Однак нестача експресії — ознака не тільки Гамлета. Театральність як бурхливе вираження емоцій у постановці Дмитра Богомазова практично відсутня (натомість відсутність емоцій компенсується дорогими і яскравими декораціями й костюмами). Хоча це цілком у дусі експресіоністичного театру: щоби підкреслити неправдоподібність, слід або гранично загострити, або повністю забрати емоції. Очевидно, в цьому випадку режисер обрав другий шлях.

Повертаючись до Шекспіра

Знавці Шекспіра неодноразово наголошують на тому, що в нього ніколи не буває ані чистих трагедій, ані чистих комедій. Шекспір — це завжди синтез комічного й трагічного, саме тому його тексти були, є і будуть актуальними для всіх часів і народів. До честі Дмитра Богомазова, у своєму «Гамлеті» він точно вловив цю характерну ознаку стилістики англійського драматурга. Відтак вистава, у якій століттями дошукуються і таки знаходять найглибші сенси, із трагедії перетворюється на «ляльковий театр» із елементами фарсу.

Найбільш кардинальних змін зазнала кохана Гамлета, юна Офелія. Із меланхолійної закоханої дівчини, напрочуд ліричної і ніжної, музи численних художників, Офелія перетворюється на свого роду карикатуру — дурну ляльку, не здатну самостійно мислити. Яскравим штрихом до образу став безглуздий смішок, зовсім не властивий традиційному образові із Шекспірової трагедії. Тож природно, що Офелія анітрохи не викликає у глядача симпатії, хіба що жалісливу посмішку: мовляв, сама винна. Однак це тільки в першій дії. А от у другій дівчина цілковито перероджується: божевілля нібито оживляє колишню ляльку, і разом із Гамлетом, якого всі персонажі ще від початку вистави вважають божевільним, Офелія стає вже другою «справжньою» особою на сцені.

3І нарешті, персонажі, яких практично нереально зіпсувати після абсурдистської п’єси Тома Стоппарда «Розенкранц і Ґільденстерн мертві» (1966), а також однойменного фільму 1990-го року цього самого режисера. Здається, перегук між двома режисерами очевидний: в обох Розенкранц і Ґільденстерн — персонажі-блазні, маріонетки, існування яких цілком абсурдне. У Богомазова ці двоє однаково вдягнені, одночасно говорять і більше того — абсолютно зливаються з інтер’єром. Пам’ятаєте радянський мультик про «двох із ларця, однакових із лиця»? Отакі й Розенкранц і Гільденстерн, як на мене, просто-таки знахідка київського режисера.

Щиро кажучи, ні кульмінації, ні тим паче катарсису від богомазівського «Гамлета» ніхто не дочекався. З одного боку, чекати такого — це як переживати, що станеться в кінці роману з Анною Кареніною (всі ж бо й так наслухані про її страшну долю), з іншого, катарсису даремно було б очікувати все через ту саму естетику експресіонізму. І навіть напружений шекспірівський фінал, де всі, окрім Гораціо, трагічно вмирають, у Дмитра Богомазова стає спокійним і тихим. Фортінбрас не приходить, а смерть кожному з героїв приносить не шпага чи отрута, а тітоньки, одягнені в чорне (можливо, грецькі богині долі Мойри?).

По правді кажучи, привізши на столичний «ГОГОЛЬFEST» одеського «Гамлета», Дмитро Богомазов неабияк ризикував. По-перше – взявшись за давно знайомі й звичні для публіки тексти Вільяма Шекспіра, які досить складно було поставити по-новому; по-друге – представивши «не розбещеній» театром публіці найновіші європейські тенденції. Однак публіка – і одеська, і київська – сприйняли нового «Гамлета», а разом із ним і європейські тенденції, «на ура». А значить, нам поки що зарано ставити хрест на українських театралах та, зрештою, як і на сучасному українському театрі.

Ольга Купріян