Симон Петлюра: література VS політика

viewimg.phpПОСТАТЬ

Якщо ви не займаєтеся політикою, політика займеться вами. Симон Петлюра, втім, не він один, пішов у політику, наступивши на горло своїй основній діяльності (публіцистика, літературознавство). Як результат, у підручники з історії України Петлюра ввійшов як політик, котрий організував українську республіканську армію та очолив державу. Цікаво, що його політичну діяльність і сучасники, й нащадки оцінювали вельми неоднозначно. Може, тому що до уваги бралася в основному військово-стратегічна лінія політичної діяльності. І якось на другому плані лишалося те, що Петлюра був блискучим літератором, публіцистом, промовцем, який не тільки перфектно володів словом, але й чудово розумів важливість соціальної функції саме цього роду своєї діяльності. І якщо порівняти досягнення Петлюри-політика з потенціалом Петлюри-літератора, можна навіть засумніватися, в якій іпостасі він приніс би більше користі країні. В той же час, без сумніву можна сказати, що помилки працівника пера значно дешевше обійшлися б Україні, ніж результати кривавої, суперечливої і мінливої політики напівдемократа і напівдиктатора, напівпацифіста і напівагресора Симона Петлюри.

“Українці самі не знають, кого мають серед себе”
Винниченко у своєму знаменитому «Заповіті борцям за визволення» просто змішав Петлюру з відомою субстанцією: він, мовляв, жахлива посередність, до революції абсолютно нічим не відзначався, якби не брак кадрів, ми б його в Центральну Раду не взяли ніколи, і все в такому дусі… Натомість багато істориків вважають Петлюру дуже успішним політиком – якщо за універсальний критерій успіху вважати всенародну любов. Цитуємо академіка Ф. Корша: «Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Симон Петлюра – видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра – безмірно вищий за те, що про нього думають. Він – з породи вождів, людина з того тіста, що колись у давнину закладали династії, а в наш час, демократичний час, стають національними героями… Буде він вождем народу українського. Така його доля!»І у цій цитаті найбільш цікавим виглядає оте “видатний редактор”. Головнокомандувача і оратора уявляють сьогодні собі всі. Попсово-лубочний образ Петлюри навічно зрісся з військовою формою, тому про те, що в жертву Петлюрі-вождеві було принесено Петлюру-літератора, якось і не заведено замислюватися.
Якщо біографи і згадують цю сторінку в життєвому шляху Петлюри, то виключно в ролі проміжного трампліну до політики. Майже ніхто не сприймає публіцистику Петлюри як самодостатню діяльність, що не тільки заслуговує на увагу сама по собі, але й могла б стати набагато вагомішим внеском в становлення української держави та розвитку українського суспільства, ніж його подальші державотворчі потуги.

І редактор, і публіцист
І справді, літературознавчий доробок Петлюри не такий уже і великий. Але в ньому вражає те, що культурні прагнення молодого публіциста, його світоглядні обрії значно випереджали політичні реалії його Батьківщини. Активна публіцистична робота Петлюри включала співпрацю із львівськими виданнями «Літературно-науковий вісник», «Селянин», київськими часописами «Слово», «Вільна Україна», «Україна» та «Рада». Статті Петлюри були формою боротьби політично активного громадянина за соціальне і національне самоусвідомлення, а значить, і визволення свого народу.
Утім, окремо слід сказати про редакторську роботу Симона Петлюри, яку теж розкритикував свого часу Винниченко. У санкт-петербурзький період свого життя (до речі, нариси, написані ним у цей час, вийшли друком в Києві 1918 р. під назвою «Незабутні»), Петлюра редагував щомісячник «Украинская Жизнь». Це видання, розраховане передусім на українську діаспору, мало на меті також донести до неї проблеми, що поставали перед тогочасним українським суспільством. Звичайно, видання не наважувалося бути відверто опозиційним (охранка ніколи не дрімала – як би вона не називалася), проте примудрялося у цілком лояльній формі таки виконувало своє основне завдання, пробуджуючи національну свідомість у українців та розхитуючи підвалини національної зверхності у росіян. І результат не забарився – перша українська національна демонстрація відбулася тоді не в Києві, й навіть не у Львові, а саме у Санкт-Петербурзі – саме там національно свідома українська спільнота виявилася найбільш згуртованою…

“Політика через слово”
В останні роки свого життя, уже в еміграції, Симон Петлюра повернувся «до політики через слово». Значну частину його публіцистичної спадщини того періоду ми можемо знайти в часописі «Тризуб». Петлюра з головою поринув у публіцистичну діяльність, висвітлюючи недавні події в Україні та завдання еміграції. Тепер його слово набуло вагомості, світогляд еволюціонував, додалося державницького змужніння. І хтозна, що було би (знову «якби», якого не терпить історія), якби не трагедія, яка обірвала життя сорокасемирічного Петлюри…
Навіть при поверховому ознайомленні з творчим доробком Петлюри вражає те, що автору вдається бути для нас значно сучаснішим, ніж більшість теперішніх публіцистів. Не важливо, про що він писав – чи то роздумував над спадщиною Шевченка, чи нещадно критикував когось зі своїх колег. За вирами полеміки, особистих оцінок і літературної буденщини він ніколи не втрачав із поля зору основної мети своєї діяльності – збереження національної ідентичності та розвиток самобутньої української культури.
При тому дуже добро видно, що при всій своїй любові до українського Петлюра не вдавався до простої ідеалізації чи вихваляння. Його робота – критика в найкращому розумінні цього слова – виявлення проблем та показ шляхів їхнього розв’язання. Там, де Петлюра писав про розвиток народної просвіти чи про перші пагони самостійної української культури, бачимо настільки глибоке розуміння суті питання, що не виникає жодних сумнівів ані в таланті, ані в щирості цієї людини.
Ба більше: публіцистика Петлюри є прекрасними ліками від облуди історичних ярликів. Вона дозволяє побачити життя українського суспільства початку ХХ сторіччя не як нескінченну зміну політичних керівників та гучних державницьких подій, а як зародження молодого організму, що шукає шляхів до свого становлення та розвитку, але через усім відомі обставини на деякий час завмирає.

“Вразливе серце митця”
До речі, якщо ви читали офіційні документи, які вийшли з-під пера Петлюри, то, безумовно, помітили, що і тут він не збивався на суху канцелярську мову – державницька риторика Петлюри завжди щира до сліз. Там, де політики прикриваються дипломатичними формулюваннями, які можна тлумачити і так, й інакше, Петлюра наважувався відверто говорити і про свої наміри, і про почуття. Озираючись на його політичну кар’єру, бачиш, що Петлюра керувався саме «вразливим серцем митця», а не тверезим аж до цинічності політичним раціо – можливо, саме тому ми й маємо такі сумні наслідки його політичної діяльності…
Ми навряд чи дізнаємося, яка з трьох версій убивства Петлюри істинна – чи справді мстився Шварцбард за вбитих родичів (хоча суд у цій справі за 16 місяців своєї роботи знайшов понад 200 документів, які підтверджували повну відсутність антисемітизму в Петлюри і його намагання всіма силами зупинити погроми), чи це був спектакль, зрежисований ГПУ. Безперечно одне: українська політика Петлюру безжально виштовхала. А українська література з його смертю втратила цілий світ — ми й досі не маємо публіциста рівня Петлюри. Адже, як не парадоксально, його головне «діло» й полягало у слові, котрим цей блискучий ідеолог української державності вмів надихати людей. Зрештою, це слово не втратило свого звучання й до сьогодні.

Надія Діброва