За лаштунками шевченкового «Кобзаря»: контрафакт, промоція, чорний піар

kobzarБІОГРАФІЯ КНИГИ

Якби хтось задумав створити рейтинг найвідоміших книг України, у ньому, без сумніву, перед вів би «Кобзар» Тараса Шевченка. Як і годиться такій славетній книзі, він має безліч перевидань, до наших днів стає центром творчих зусиль багатьох видавців та художників, а для письменників лишається невичерпним джерелом літературних алюзій.
Але при уважному погляді на історію цієї видатної книжки просто подив бере – настільки сучасними виглядають її пригоди. Починаючи від боротьби за авторські права і закінчуючи промо-кампанією із застосуванням PR-технологій.

Контрафакт

Пригоди «Кобзаря» почалися 8 лютого 1843 року за допомогою поважного торговця із Петербурга Івана Лисенкова. Притому він за це ще й заплатив – півтори тисячі рублів сріблом. Саме такою була вартість угоди, укладеної між Тарасом Шевченком та книгопродавцем і видавцем Лисенковим. Полягала вона у переданні «в вечное и потомственное владение» прав на перевидання творів, надрукованих в «Кобзарі» 1840 року, та поеми «Гайдамаки» (поема вийшла окремим виданням у 1841 році – наклад майже повністю викупив той же Лисенков).
Угода спочатку принесла вигоду обом сторонам. Поет зміг у 1843 році здійснити свою мрію – поїхати в Україну. А Лисенков уже наступного року видав «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» – передрук «Кобзаря» (з незначними змінами), зброшурований із поемою. Продавав він їх у власній книгарні та через підписку. Очевидно, попит на книгу був, адже незабаром Лисенков зайнявся другим виданням книги. Аж раптом – розпорядження про заборону продавати книгу, і навіть більше – наказ про вилучення!
Шевченко після повернення із заслання заходився клопотатися щодо зняття заборони – дозволу видати нову, доповнену версію «Кобзаря», нехай навіть із правками цензури. Але що ж робити, коли права на видання низки творів автору вже не належать? І Шевченко з Лисенковим укладають ще одну угоду. Книготорговець дозволяє поету один раз надрукувати продані твори на користь автора, але при цьому назавжди отримує у власність увесь доробок!
Таким чином з’явився на світ «Кобзар» 1860 року. Видання було здійснене за участі мецената – цього разу допоміг Платон Симиренко, відомий власник цукрових заводів, із яким Шевченко познайомився під час своєї останньої подорожі Україною в 1859 році.
Очевидно, угоду між Лисенковим та Шевченком не було укладено належним чином із погляду юриспруденції. Через кілька років після смерті поета права на видання творів знову було продано. Цього разу сторонами були: з одного боку – довірена особа родичів Шевченка, а з іншого – петербурзький видавець Д. Кожанчиков. Результатом стала з’ява «Кобзаря» 1867 року. Обурений Лисенков подав у суд – стверджував, що конкурентне видання є контрафактним. Але справу так і не виграв…

Промоутер
Усе життя бився над місією видання Шевченкових творів редактор Хведір Вовк. Його робота розпочалася 1870 року, коли він отримав завдання упорядкувати повне зібрання «Кобзаря» – з усіма текстами, навіть тими, що були заборонені цензурою. Робота полягала в опрацюванні вже виданих збірок і тих віршів, які ходили в рукописних списках. Редактор побоявся подати свій набуток до управління цензури і вирішив діяти приватним чином. Він особисто віддав рукопис підготовленого ним «Кобзаря» цензору Пузиревському і незабаром отримав чітку відповідь: проект цензури не пройде.
Попри явну невдачу Хведір Вовк не відмовився від своєї справи. За кілька років він вирушив до Петербурга, де звіряв зібрані ним тексти із автографами автора і намагався знайти спосіб видати книгу в столиці. Задум знову провалився.
Наступних двадцять п’ять років редактор тинявся по закордонах у вимушеній еміграції через свою діяльність – і продовжував працювати над справою, яка його полонила. Він доклав зусиль до празького видання «Кобзаря» 1879 року (книга була хитро підготовлена – мала два томи, перший із яких складався із дозволених царською цензурою текстів, а другий – із заборонених). Згодом було видання малого «Кобзарика» у Женеві. Записи в щоденнику, який вів Хведір Вовк, свідчать, що він брав безпосередню участь і в женевському виданні 1886 року.
Згодом Вовку вдалося приїхати в Україну – ненадовго, лише на рік. Повернувшись, він зайнявся… нелегальним продажем празького «Кобзаря» і «Кобзарика». Здійснювалося це у книгарні Ільницького біля Золотих воріт ось яким чином: якщо покупець мав рекомендацію, його проводили в другу кімнату, де був тільки один примірник забороненої книги. Склад знаходився в іншому місці, аби запобігти конфіскації всього запасу. Звісно, це була гра з вогнем. Після чергових переслідувань Хведір Вовк залишив батьківщину на значно довший час. Але й далі дбав про зібрання та видання творчої спадщини Тараса Шевченка.

Піар ціною у життя
А найбільше потрапив під владу фатуму «Кобзаря» його автор. Починалося все досить скромно. Власні вірші Тарас Шевченко вважав чимось не вартим уваги. Тому перша збірка побачила світ ледве не всупереч волі автора – якби не Шевченкові знайомі, котрі переконували поета у тому, що написане вартує бути виданим, а потім ще й знайшли кошти на друк книги, «Кобзаря» взагалі не було би. Серед меценатів і першовідкривачів Шевченкового поетичного таланту відомі імена: Г. Тарновський, Є. Гребінка, М. Мартос, П. Корсаков.
Перше видання «Кобзаря» датується квітнем 1840 року. Книга була значно тоншою, ніж ті видання, які сьогодні прикрашають полиці кожної української оселі. До збірки 1840 року входило тільки вісім творів («Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «Нащо мені чорні брови», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч»). Літературний дебют заслужив чимало позитивних відгуків у тогочасній пресі, але спричинитися до масової популярності поета спричинитися не міг через невеликий наклад.
Справжня піар-кампанія «Кобзаря» розпочалася 1847 року – в ролі промо-агенції виступила царська охранка. У зв’язку з процесом Кирило-Мефодіївського товариства 19 червня 1847 р. було видане секретне циркулярне розпорядження начальникам губерній про заборону й вилучення всіх знайдених примірників «Кобзаря». Причина такої нелюбові зрозуміла – навіть скорочені цензурою тексти могли збаламутити розум українського люду міркуваннями на заборонені теми. Автор крамольних віршиків потрапив на заслання, отримавши найпромовистіше визнання свого таланту – заборону писати. Між іншим, ініціатором такого «визнання» є відомий російський критик, демократ «нєістовий Віссаріон» Бєлінський.
Парадокс: переслідування насправді відкрили «Кобзареві» двері до всіх українських осель. Адже логіка проста: якщо забороняють – отже, є за що: там можна відшукати зерно правди. Є багато свідчень про те, що навіть під час найсуворіших заборон «Кобзар» ходив по руках у копіях і потайки продавався букіністами.
Із того часу «Кобзар» перевидавався безліч разів; загальний наклад книги обраховується мільйонами примірників. Низка творів Шевченка перекладена сотнею іноземних мов. А зі списку людей, котрих так чи інакше зачепила доля у зв’язку із «Кобзарем», певно, можна було б укласти окремий чималенький томик.

Віта Левицька