Астольф де Кюстін. Правда про Росію (уривок)

dde kustinДЕГУСТАЦІЯ. Астольф де Кюстін. Правда про Росію: Подорожній щоденник. – К.: Ярославів Вал, Український письменник, 2009. – 242 с.

У видавництві «Ярославів Вал» за підтримки видавництва «Український письменник» побачила світ українською мовою книжка відомого французького письменника ХІХ століття Астольфа де Кюстіна «Правда про Росію». Свого часу цю книгу в Росії було заборонено, їй, як свого часу її авторові, царська Росія оголосила війну. Книга Кюстіна й сьогодні вельми дратує російських псевдопатріотів, які вважають, що француз завдав їхньому народові національної образи. Українське видання книги відомого французького письменника ХІХ століття є своєрідним експозе Кюстінової «Росії у 1839 році». У ній викладено найпромовистіші епізоди й найважливіші ідейні моменти книги, перемежовані коментарями упорядника й автора передмови Дмитра Донцова. Пропонуємо читачам «продегустувати» уривок із цієї книги.

IV. НАЦІЯ РАБІВ

Сама книга де Кюстіна починається нотатками, написаними в Німеччині в Емсі 5 червня 1839 року:

«Вчора я розпочав мою подорож до Росії. Великий князь, наступник, прибув до Емсу з десятьма чи дванадцятьма повозками в супроводі численного двору.

Що мене вразило з першого погляду в цих придворних москалях це те, що вони виконують своє ремесло великих вельмож з надзвичайною підлеглістю; це свого роду вищі раби. Але, як тільки князь зникає, вони знову говорять невимушеним тоном, з рішучими намірами та полегшеним виглядом, що є мало приємним контрастом до цілковитого заперечення самих себе, що проявили хвилину перед тим. Мені здавалося, що вони кажуть, жаліючись на своє становище: «Тому, що це не може бути інакше, я з цим легко годжуся”. Ця суміш гордощів та приниження мені не сподобалася і ніяким чином не промовляла на користь країни, яку я мав відвідати».

Ще перед своєю зустріччю з урядовим московським світом, Кюстін занотовує свої враження про — в той час ще не цілком відбудований по торішній пожежі — Зимо­вий Палац:

«Нарешті я побачив фасад нового Зимового Палацу, другого чудесного твору волі однієї людини, що приму­сила виживати людей у боротьбі проти законів природи. Мета була досягнена, бо за один рік цей палац постав із свого попелу.

Для того, щоб праця була скінчена в призначений ім­ператором час, потрібні були нечувані зусилля. Праця продовжувалася під час великих морозів; увесь час при праці було шість тисяч робітників, щодня багато з них умирало, але жертви одразу заступалися іншими, які за­повнювали порожнечу, щоб у свою чергу загинути в цьому безславному проривові… І єдиною метою принесення цих жертв було виконання забаганки однієї людини…

Під час морозів до 30 градусів, шість тисяч непомітних мучеників були замкнені в залах, опалених до 30 градусів тепла, щоб скоріше висушити вогкість мурів. Таким чином ті нещасні люди, входячи та виходячи з цього місця смерти, яке завдяки їхнім жертвам стало пристанищем суєти, пишноти та приємности, мусили переносити різницю температур від 50 до 60 градусів.

Я кепсько почуваюсь у Петербурзі від часу, коли я побачив цей палац, та коли імені сказали, скільком людям довелося при ньому загинути. Це не шпигуни, й не злосливі росіяни мені це розповіли, я ручаюся за правдивість сказаного».

Кюстін обурений, але разом з тим здивований. Обурений жорстокістю уряду, а здивований покірною слухняністю народу.

«Це не від нині — пише Кюстін — чужинці дивуються любові цього народу до своєї неволі: ви зараз прочитаєте уривок з книги барона Герберштайна, посла цісаря Максиміліана, батька Карла V-го, до царя Василія Івановича. Я знайшов це місце в Карамзіна, якого читав учора на пароплаві. От що писав Герберштайн про деспотизм московсь­кого монарха. «Він (цар) сказав і все зроблено: життя, маєток світських та духовних, панів та громадян, все залежить від вищої волі. Він не знає заперечень і все в ньому здається справедливим, як у Божества, бо москалі переконані, що великий князь є виконавцем небесних наказів: Так хотів Бог і князь, Бог та князь це знають, — це звичайні речення у них. Ніщо не зрівнюється з їхньою відданістю для служби князеві. Один з найголовніших військовиків, сивоволосий старець, колишній посол в Еспанії, появився при нашім вступі до Москви; він їхав верхи, гарцюючи немов юнак, піт струмками капав з його обличчя й коня. Коли я висловив йому своє здивування, він згорда відповів: «Ах, пане бароне, ми служимо нашому монар­хові цілком іншим способом, аніж ви». Я не знаю, чи це характер московської нації створив таких самовладців, чи це самі самовладці надали цей характер нації» — так за­кінчує Карамзін цитату з Герберштайна».

Від себе де Кюстін додає, що він ставить це саме пи­тання, що його ставив ще перед 300 роками Герберштайн і рівно ж не в силі знайти відповіді. Москалі, які були тоді, такими лишилися досі.. «Сьогодні ви почуєте, як багато з них захоплюються чудотворними наслідками слів імператора, і всі пишаються цими наслідками й ані один не шкодує засобів осягнення їх. Слово імператора є твор­че, кажуть вони. Так, воно оживляє каміння, але при цьо­му вбиває людей. Не зважаючи на це дрібненьке засте­реження, всі вони горді з того, що можуть мені сказати: «Ви бачите, у вас сперечаються три роки щодо засобів перебудови театральної зали, а в нас імператор за один рік відбудовує найбільший у світі палац». І ця дитяча їхня перемога не здається їм занадто дорого оплаченою смертю кількох тисяч бідних робітників, жертв імператорсь­кої фантазії, що стає однією з національних гордощів. А все ж таки я, француз, вбачаю в цьому лише нелюдський педантизм. Але ані одного голосу протесту не було проти оргій абсолютної володарности від одного до другого кінця цієї величезної імперії».