Віктор Петров-Домонтович — доктор Парадокс

domontovychhВіктор Петров-Домонтович — доктор Парадокс
Перша половина двадцятого сторіччя засвітила в українській літературі безліч яскравих постатей. Вони творили в буремні роки змін та небезпек, щоб потім для багатьох поколінь читачів лишитися невідомими — або маловідомими. А дарма, бо життя декого з них саме по собі може стати романом – захопливо-шпигунським чи сентиментально-еротичним, а чи навіть філософським. І була постать, яка у своїй біографії об’єднала всі три жанри – це агент, коханець і науковець Віктор Петров-Домонтович.

Парадокс перший: творчість
Життя Віктора Петрова багато разів починалося з чистого аркуша. А найперший початок, засвідчений записом у церковній книзі, відбувся 10 жовтня 1894 року в родині катеринославського священика. Дитинство майбутнього письменника, науковця і розвідника минуло в Одесі, потім було навчання в Холмській гімназі, далі — історико-філософський факультет Київського університету.
Роки навчання Віктора Петрова в університеті — одні з найблагодатніших для української літератури. Саме тоді знайомляться майбутні «неокласики»: Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Микола Зеров; дещо пізніше до них приєднається Максим Рильський. Побутує думка про суто поетичний характер «грона п’ятірного» неокласиків — проте Віктор Петров, який був шостим у спілці однодумців, руйнує це переконання. Він брав участь у літературних дискусіях, писав критичні розвідки, виголошував доповіді. Згодом дебютував у творчості — прозою. Саме тоді з’явився псевдонім «В. Домонтович». Блискуче ерудований, іронічний, неперевершений оратор, якому немає рівних у жодному диспуті, — завдяки цим рисам Микола Зеров називав друга «доктором Парадоксом». Романи В. Домонтовича «Дівчина з ведмедиком», «Доктор Серафікус», «Без ґрунту» різко вирізняються на тлі тогочасної «соцреалістичної» літератури.
Перша загадка творчості Петрова полягає у короткочасності. Вона тривала протягом трьох років (1928—1931), а потім, після багаторічної перерви, під час сорокових, коли Петров уже перебував на еміграції. А згодом В. Домонтович просто зник, і залишився тільки В. Петров. Після повернення до Союзу та продовження наукової діяльності Віктор Петров був змушений відцуратися від свого літературного альтер-его. У жодній радянській біографії, у жодному огляді діяльності Віктора Петрова, у жодній енциклопедії не знаходимо ані словечка про його літературний доробок під псевдонімом В. Домонтович.
Але справжній парадокс полягає у ґрунтовних на відмінностях творів, писаних у «радянський» період творчості та під час еміграції. Твори, що з’явилися у сорокових, багато в чому залежали від замовлення редакцій закордонних періодичних видань. Отже, коротка проза, написана в цей час, — це чисто розважальні твори, гостосюжетні, анекдотичні, жанр романізованої біографії, — на противагу інтелектуальній прозі попереднього, київського етапу творчості. От і виходить, що В. Домонтович примудрився бути одночасно «інтелектуалом» і «ремісником» у літературі.

Парадокс другий: радянський розвідник — український націоналіст
За довідкою Комітету держбезпеки УРСР, «В. П. Петров… добровільно виявив бажання допомагати в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками», і в лютому 1942 його було перекинуто через лінію фронту до Харкова. Незабаром він виїхав до Берліну, а після закінчення війни — ще далі, до Західної Німеччини. Якими були завдання Петрова, як вдало він із ними впорався, якими були деталі операцій — навіть півстоліття потому ця інформація здається настільки важливою спецслужбам, що вони не наважуються її оприлюднити.
За свідченнями сучасників Петрова, його розвідницька місія справді могла бути винятковою. Так, Михайло Брайчевський розповідає, що йому відомо зі слів самого Віктора Платоновича у дружній бесіді: той мав очолити український уряд, а також, не мало не багато, — ліквідувати Гітлера.
Якщо перевірити ці голосні заяви немає можливості, то інші славні справи «розвідницього періоду» мають цілком матеріальне підтвердження. Наприклад, видання в окупованому Харкові часопису «Український засів», а на еміґрації «місячника літератури, мистецтва та критики» «Арка». А також – поява однієї з найзагадковіших літературознавчих праць «Діячі української культури — жертви більшовицького терору». Її загадковість полягає, звісно, не в змісті — він чіткий, прозорий і переконливий. А от поєднання теми, часу написання й статусу автора викликає щонайменше подив. Одночасно служити у радянській розвідці й писати розривні антирадянські праці — це, як то кажуть, треба вміти!
Ще один таємничий епізод — зникнення Віктора Петрова з еміграції. Одного ранку він вийшов зі свого помешкання в Мюнхені, але в таборі Мітенвальд, куди прямував, так і не з’явився. Серед еміграційної спільноти ця подія наробила галасу. На кого тільки не вішали «вбивство» Петрова: від бандерівців до радянських людоловів, які в той час завзято полювали на емігрантів, аби відправити їх до сибірських таборів. Що тоді відбулося – невідомо й досі. Крім, звісно, того, що Віктора Петрова таки не вбили, а, силою чи добровільно, допровадили в Радянський Союз. Щоправда, не до Сибіру, а до Москви, де через рік (про який немає жодних відомостей) він почав працювати молодшим науковим співробітником в Інституті археології…
Так народився ще один парадокс Віктора Петрова — академічний. Адже йому, доктору наук в царині історії літератури з 1930 року, довелося в шістдесятих знову складати іспити та захищатися — з мотивацією про те, що всі документи втрачені. Вчена рада, добре знайома із сотнями робіт Віктора Платоновича, присудила йому — вдруге — ступінь доктора.

Парадокс третій: закоханий у дружину друга
І навіть у найінтимнішій сфері Віктор Петров не обійшовся без парадоксів. Йому судилося закохатися у дружину свого приятеля. Знайомство відбулося у 1923 році, коли голод вигнав багатьох із напівмертвого Києва до більш хлібної провінції. Віктор Петров опинився у Баришівці, спочатку викладачем, а згодом директором тамтешньої школи. Там же перебував у той час Микола Зеров — відомий науковець і поет, провідник неокласиків, — а його супроводжувала дружина Софія.
У цій історії кохання хтось бачить потворне, хтось — красиве. Віктора Петрова звинувачують мало не в знищенні друга: буцімто, саме за його доносом Миколу Зерова було заарештовано, й згодом той загинув у концтаборі. Хочеться підкреслити, навіть набрати найбільшим шрифтом: жодних документальних підтверджень цього немає.
Натомість збереглося листування закоханих, що тривало більше десяти років. І хоч, за спогадами, Софія Зерова розділяла почуття Петрова, вона не могла полишити родину. Попри відстані й обставини закохані багато років пишуть одне одному листи, кохаючи, живучи одне одним.
«Життя багато разів розламувалось і шматки розсипалися, але завжди й у розпорошених шматках життя була цілість, і при всіх змінах одне лишалось незмінним у моєму житті, — це було моє почуття кохання до тебе», — писав Віктор Платонович коханій. І тільки у 1956 році Софія Федорівна отримала дорогоцінну звістку про те, що «в п’ятницю 8-го липня близько 10-ої ранку я стукатиму в двері, як належить, чотири рази». Віктор Петров і Софія одружились далеко не молодими. Доля залишила їм тринадцять років на самому схилі життя — до смерті Петрова 8 липня 1969 року в Києві.
Чи було це життя щасливим, а чи нещасним? Що було головним для цієї неймовірної людини: наука, літературна творчість, громадська діяльність, чи й справді «не істину, а ніжність» він уважав за єдину правдиву цінність життя? Відповіді немає. Найважливіше те, що заперечити будь-яку частину особистості буде помилковим, адже саме парадоксальне поєднання непоєднуваного дає цілісність такій постаті, як Віктор Петров.

Анна Нестерова