Три історії доктора Фауста. 2 : 1 на користь пекла

У фольклорі та світовій літературі сюжет про угоду людини з нечистою силою є давнім. Цим грішили численні персонажі, кожен із власних причин, і кожен заплатив за це власну ціну. Лише одному з них випала честь трансформуватись у грандіозну символічну фігуру – уособлення загадкової німецької душі й заразом усієї західної культури. Йдеться про відомого нам зі шкільної програми, але від того не менш суперечливого доктора Фауста. Багатокомпонентна, як і будь-який символ і будь-який алхімічний коктейль, ця постать акумулює у собі історії кількох різних Фаустів – реальних та вигаданих.

 

Історія перша. Про доктора Фауста, знаменитого мага і чорнокнижника

Реальний Йоган-Георг Фауст народився близько 1480 року у місті Кніттлінген. Етимологію його прізвища пояснюють по-різному. Перший варіант – вiд нiмецького Faust, що в перекладi означає “кулак”, другий – це псевдонім, утворений вiд латинського Faustus – “щасливий”. Пізніше, при створенні власних Фаустів, ці варіанти поділили між собою Гете і Томас Манн.
Фауст був характерною постаттю для свого часу, коли віра в дива перепліталась із пошуком “справжнього” знання. Він займався магією, астрономією, називав себе лікарем і хіромантом, а також “філософом із філософів”. 1508 року він отримав місце вчителя у місті Крейцнах, але звідти його вигнали, адже основна його діяльність не могла бути позитивно сприйнята ані пересічними громадянами, ані релігійними інституціями. Фауст довгий час тинявся Європою, рятуючись від переслідувань. Періодично він виринав у різних містах, лякав жителів демонстративною поведінкою, самовихвалянням та алхімічними дивами, потім зникав — або ж його виганяли всім містом. Сліди Фауста губляться близько 1540 року, є згадки про те, що він загинув підчас вибуху у своїй лабораторії.

 

Ще за життя Фауст почав перетворюватися на персонажа фольклору. В народі про нього складали оповідки та легенди, які переплітались із старовинними історіями про магів, із мотивами ранньохристиянських житій та середньовічної демонологічної літератури. За Фаустом закріпився сюжет, за яким він, прагнучи безмежного знання, продав душу дияволу, і насамкінець той убив його та забрав душу до пекла. Та у підсумку, як виявилося, душа Фауста втрапила не лише до пекла, а до літературного контексту.

 

У 1587 році в Німеччині з’явилась перша літературна обробка легенди – “Історія про доктора Фауста, знаменитого мага і чорнокнижника”, яку називали “народною книгою”. Багато європейських авторів перекладали її та переспівували. Першу драматичну обробку легенди створив англійський драматург Крістофер Марлоу в 1604 році. На сторінках “Трагічної історії доктора Фауста” постать головного персонажа героїзується, позбавляється середньовічного флеру та отримує риси гуманіста епохи Відродження – але водночас осуджується, доводячи прийнятну для того часу тезу, що за порушення небесного закону кожен має отримати відповідну розплату.

 

Історія друга. Про велич людського духу

В епоху Просвітництва моральні пріоритети зміщуються – коли знання стало силою, що корелює із силою людської особистості, Фауст волею Гете стає втіленням невтомного пошуку, який повністю виправданий – адже саме такою людину задумав Господь.

 

Трагедія “Фауст” писалась 62 роки – тому вона, за визначенням відомого і дещо цинічного літературознавця Гарольда Блума, не може не мати рис монструозності, так само, як і постать Фауста, первинно взята з легенди, але з якої поступово, крок за кроком, знімаються людські риси та якості, й він із персонажа перетворюється на символ, який акумулював у собі літературні, філософські та наукові пошуки свого часу.

 

У першій частині дія ще хоча б частково залишається у земному вимірі, Фауст, керуючись принципом вільного вибору, закладає душу Мефістофелю, місцями доволі симпатичному уособленню зла, заради того, щоб повернути молодість, а отже, виграти купу часу, невтомно творити та шукати знання. Допоки він не відчує “прекрасну мить” абсолютного щастя, яку захоче зупинити. За сприяння Мефістофеля, Фауст закохується в дiвчину Гретхен, але проблема в тому, що щастя він шукає геть у іншому вимірі. Тому коли вона гине, він переживає, але пошуків істини не припиняє. І у другій частині дух людський, уособлений Фаустом, із грандіозною амплітудою ширяє безоднями фізичних, метафізичних, міфічних та літературних вимірів, допоки не втомлюється і не згадує про “прекрасну мить”. Після смерті Фауст потрапляє до раю, що геть суперечить середньовічній легенді. Тому що, не зважаючи на сумнівні маніпуляції з власною душею, найвищій людській меті він не зрадив – а це у XVIII ст. видавалось головним не лише на землі, але й на Небі. За це у ХХ ст. відомий філософ Освальд Шпенглер назвав усю тогочасну культуру фаустіанською.

 

Історія третя. “Плач доктора Фаустуса”

Після Гете до постаті Фауста неодноразово зверталися німецькі романтики, акцентуючи ті риси загадкового алхіміка, які їх найбільше цікавили, – бунтарство та приреченість. При цьому джерелом була німецька легенда.

 

У ХХ столітті, в добу змін, переосмислень, зміщення акцентів і великих випробувань, перебуваючи в еміграції в Америці, великий німецький письменник Томас Манн створює роман “Доктор Фаустус” (1947), в якому від імені професора класичної філології Серенуса Цейтблома розповідає трагічну історію композитора Адріана Леверкюна (одним із головних прототипів якого був Фрідріх Ніцше). Він винайшов нову систему музичної мови – додекафонію. Одного дня до нього прийшов чорт та примусово уклав із ним договір, сенс якого полягав у тому, що хворому композитору буде додано 24 роки (до речі, на такий термін заключали угоду і персонажі середньовічної легенди) для написання геніальної музики. При цьому сили пекла забороняють йому відчувати любов, і це виявилось для композитора фатальним. На відміну від гетевского Фауста, який не так потребував любові, як знання та творчості, подібну умову композитор виконати він не зміг, а всі, кого він любив, вмирали. Леверкюрн поступово усвідомив власні дії як гріх та помилку, і збожеволів, але перед цим встиг створити ораторію “Плач доктора Фаустуса” – моління про милосердя, поєднання мотивів страждання та безнадійності. Творчій геній виявився нездатним протистояти силам зла, схиляння перед яким вже не виправдовується жодною вищої метою людського генія. Леверкюрн – постать узагальнена, це немов би сукупність реальних людських доль і руйнівних темних сил із закутків душі.

 

Доля доктора Фауста, який нібито продав душу дияволу, стала основою середньовічних народних легенд та принаймні двох видатних творів класичної літератури. Протягом декількох століть Фауста засуджували, героїзували, символізували, відправляли то в пекло, то до раю. Навряд чи колись він отримає спокій, бо людина, раз вгризнувши яблуко у райському саду, змушена завжди прагнути пізнання, і завжди матиме нагоду спокуситися. А при цьому варто було би врахувати попередній досвід – задля того, щоб не платити занадто високу ціну.

Мирослава Сапко