ПОЕТИЧНИЙ ПРОСТІР

Україна – поетична держава. У кожному райцентрі тут живе кілька поетів національного масштабу, у кожній області – європейського і навіть світового. Більшість з нас пише або писали вірші, поезії прагнуть наші душі. І тільки варварський інформаційний простір не дає нам вповні задовольнити свої поетичні потреби. Саме тому ДЧ вирішив утворити свій ПОЕТИЧНИЙ ПРОСТІР – постійну рубрику, у якій українські поети – молоді та старі, відомі та просто геніальні – будуть ділитися своїми думками про поезію, ділитися віршами та натхненням.
І почати ми вирішили з молодого, але вже відомого житомирянина Богдана-Олега Горобчука.
Богданові 22 роки, його вірші виходили книжками: «Книга Дослідів»(2002), «Місто В Моєму Тілі»(2007), “Цілодобово” (2007, спільно з Олегом Коцаревим та Павлом Коробчуком), “Немає жодної різниці” (2008).

 

 

Поезія і щирість

 

Платон свого часу звинувачував літературу у брехні, а поетам ─ як великим облудникам, на його переконання – не місце було в ідеальному полісі. В мене історія стосунків з поезією мало не протилежна до платонівської.

Поезія дозволяє мені бути значно щирішим, ніж я є в побуті. Вихований я так, що ніколи не зміг би відкрито, вголос сказати своїм батькам, що люблю їх – мене вони запідозрили би в ненормальності, а як мінімум – в шкідливій м’якосердності, в недостатній мужності (науковці сказали би – маскулінності). Тому я, як і кожен пересічний українській чоловік, мовчу про це, сублімуючи свою вдячність їм, свою любов у поезію.

Українські чоловіки (з іншими я мало знайомий) мусять стримуватись в емоціях, оберігати сім’ю, заробляти гроші, що ще? Дивитися футбол, пити вітчизняне пиво, святкувати День Перемоги, обговорювати політику (це з приємного). Писати поезію – це вже дивацтво (все як у Платона). Писати непафосну, ненародницьку, нефункціональну поезію про любов до батьків – непрощенне дивацтво. Але говорити батькам вголос (і не на публіку) про свою любов до них – майже злочин: не зрозуміють, не пробачать нізащо.

В збірці «Я Застудив Серце» є цикл «Дитинство», в якому я препарую свої дитячі почуття, увесь їх масив, висловлюючи їх поетичною, спотвореною відносно побутової, мовою, вкладаючи у них всі свої чоловічі емоції до батьків і до себе-хлопчика. Та поезія – щира до останнього слова, хоч як воно й боліло іноді – настільки проникати вглиб власних страхів, радощів і соромів. Якщо батьки і дізнаються про мою до них любов – то тільки з того циклу (книга «Цілодобово!» до якої входить моя збірка, є у батьків дома, не знаю й досі – чи читали вони…)

Не люблю нещирої поезії. Для мене щирість – неодмінна її ознака, значно органічніша ніж ритм, рима чи щось подібне. А пафос в сучасній поезії – і взагалі вершина її кічевості та непОтрібності. Мабуть саме з цієї причини вважаю багато в чому штучних Ю. Тарнавського чи пізнього В. Голобородька (ранній Голобородько – геній) значно щирішими, але по-своєму, ніж всі шістдесятники разом узяті. Мені чужий шістдесятницький заклик у поезії, мені щиро обламує бути «взаємно красивим» чи «взаємно ввічливим», і навіть відірвана рука або голова, що ніби гарбуз, котиться, у В. Голобородька виглядає значно життєздатнішими, ніж цей пафос.  

Чомусь певен, що, якби на те була її воля, Ліна Василівна нізащо не «писала би скрізь курсивами» дидактичі шістдесятницькі гасла: це справа міських божевільних, концептуальних художників, або сучасних поетів. Свого часу, десь рік тому, ми з Владіком Волочаєм обписали гранітні стіни підземного переходу біля одного з київських пам’ятників (не сам пам’ятник, ми в міру законослухняні) гаслами з віршів, на кшталт «Немає Жодної Різниці» та «Любов – це головне», по-своєму втіливши вже давно перетравлені нами, а отже несмачні «костенківські заповіти». Ми це можемо – бути слухняними та триматися традиції. Але можемо й інше: бути справді щирими у своїй поезії, не боятися, що нас звинуватять у епатажності або інфантильності. Що з того – ми такими і є – епатажними та інфантильними.

Особисто для мене основоположним у поезії є – вхопити емоцію такою, якою вона була у важливий момент: з усіма побутовими дрібницями, що її супроводжують, з прописуванням мого внутрішнього стану та стану людини, яка проживала емоцію разом зі мною до напівтонів у метафорах і різних інших тропах. Навіть пишучи про те, як малий кажан помирає на восьмому поверсі спиртзаводу, я пишу про мою любов до мами, про любов, яка згасає до байдужості через моє дорослішання – так що мені вже не шкода того кажана, якого я колись бачив в селищі біля містечка Золочів на Харківщині.

Певен, що можна одночасно бути хорошим поетом і «не розкриватися», але – штампуючи стереотипні варіації на тему «рідна мати моя» хорошим поетом бути неможливо. Мені ближче – розкриватися, випускати з себе світло, навіть – забиваючи на ризик здатися немаскулінним – бо надто відвертим. Я – ризикую. І в результаті – п’ю шампанське: все просто.

 

Сон Після Поезії

я не економлю слів для опису любові цього світу

поезія рухається довго та інтенсивно і її ритми – змінні та пристрасні
ми втомлюємось після поезії – і засинаємо – навзаєм муркочучи
і за твоєю головою стоїть і пише на подушці льодинкою щось Сей Сьонаґон
на нашу ковдру пил осідає повільно ніби найдрібніший сніг
її з чотирьох боків підтримують Добро, Істина, Зло і звісно ж – Любов

сніжинки пилу – дуже сірі

ти прокидаєшся зранку першою
твоя подушка все ще волога
будиш мене – кажеш – «уяви, я – здається – плакала уві сні»

 

Богдан-Олег Горобчук