«ЗАПИСКИ ПІКВІКСЬКОГО КЛУБУ» – 5 провалів і гучний тріумф

Книжки можуть народжуватися по-різному. Іноді їх замовляє видавець, іноді письменник виливає в тексті свою душу, бо інакше не може жити, а іноді історія народження книги – це черга дивних збігів обставин, що нібито навмисно зібралися разом, аби світ побачив черговий друкований шедевр. «Записки Піквікського клубу» Чарльза Діккенса саме до останніх книг і належить.

 

Почалася біографія книги зовсім не з автора «Записок», а з їхнього ілюстратора. Роберт Сеймор, відомий у ХІХ ст. художник, почав активно напосідати на видавців Едварда Чапмена і Вільяма Холла, пропонуючи видати серію гравюр «про лондонців та спорт». Хоча видавці були далеко не в захваті, все ж вирішили книжку надрукувати. Щоправда, із одним маленьким уточненням – гравюри вирішили супроводити гумористичним текстом. Ця примха видавців і стала доленосною, адже для написання було запрошено молодого репортера газети «Вічна хроніка» Чарльза Діккенса.

 

Діккенс був хоч і молодим, але вже досить само­впевненим. Тож перше, що він зробив, – це трохи посунув Сей­мора. Журналіст наполіг, щоб не текст писався для гравюр, а гравюри робилися під текст. Невідомо, чи довго опирався пан Сеймор, але 31 березня 1836 року таки з’явився перший випуск «Посмертних записок Піквікського клубу, що містять правдиві літописи прогулянок, подорожей, пригод і спортивних заходів його членів». І щойно це відбулося, стало зрозуміло, що випуск зазнав повного і беззаперечного… провалу.

 

Саме провалу, бо незважаючи на нечувану рекламну кампанію – книжки потрапили на прилавки всіх провінцій, – з першого випуску продалося всього лише 50 примірників. Навіть для тих часів було важко уявити собі щось гірше.
Але видавці не відступили – тим більше, що наступний випуск уже готувався до набору, і три гравюри вже були зроблені. Аж раптом застрелився Сеймор – не витримав фіаско свого творіння… Другий випуск так і залишився з трьома ілюстраціями. Його продажі трошки зросли – із незрозумілих причин видання із меншою кількістю ілюстрацій викликало ширше зацікавлення.

 

Тож проект вирішили не закривати. Почали шукати іншого художника і зупинили вибір на такому собі Бассе. Хоча той довго намагався пояснити, що звик малювати олівцем, а з технікою гравюри зовсім не знайомий, видавці продовжували наполягати. Так Бассе став причиною ще одного гучного провалу «Піквікського клубу». Видавці зробили висновки і надалі від його ілюстрацій відмовилися.

 

Натомість знайшли нового художника, більш професійного. Але продажі так і залишилися майже на нульовій позначці. Ситуацію могло врятувати тільки диво. І в шостому випуску воно сталося – на сцену вийшов персонаж Сем Уеллер, дотепний слуга містера Піквіка і геніальна знахідка Діккенса. Це був не просто тріумф, а радше ядерний вибух, хвиля від якого рознесла «Піквікський клуб» по всьому світу. Чомусь чоловік «у чорній куртці із синіми ґудзиками, у смугастому жилеті і сірих брюках» настільки сподобалося публіці, що почали не тільки з’являтися продовження-рімейки цієї історії, але навіть у моду увійшов одяг «під Піквік».

 

Наклад виріс до сорока тисяч екземплярів, що було на той час мрією кожного видавця. За кількістю проданих примірників «Піквікський клуб» поступався тільки Біблії, Шекспіру та молитовнику. Якщо ж прислухатися до біографа Діккенса Джона Еккеля й порахувати, скільки ж людей тоді насправді відкривали Біблію та Шекспіра, то вийде, що «Записки Піквікського клубу» – у той час найбільш читана у світі книга.

 

Успіх породжує гроші, успіх породжує славу, успіх породжує заздрощі – несподівано з’явилася вдова Роберта Сеймора, і на Діккенса посипався шквал звинувачень у привласненні чужої ідеї. Цей шквал не зовсім коректних листів у газети та публічних висловлювань переслідував Діккенса майже до кінця життя, але не сприймався ним надто серйозно.

 

Тепер авторство «Піквікського клубу» не викликає жодних суперечок, а ті перші провальні екземпляри не просто коштують шалених грошей, але й кожен із уцілілих має свою чітку біографію, і всім відоме його місцезнаходження. За класифікацією того ж Еккеля, перших екземплярів із доведеним походженням збереглося всього чотирнадцять.

 

Хоча, може, пан Еккель і помилявся? Не забудьте переглянути свою домашню бібліотеку…

 

Євген БОЖЕНКО