99 ФРАНКІВ ЗА 24 КАДРИ НА СЕКУНДУ

Талановитий твір у наш час часто проходить випробовування екранізацією. Але не завжди добра книга має таке ж добре кіновтілення. І не всім письменникам щастить, щоб на їх тексти подивився через вічко камери такий майстер, як, приміром, Ян Кунен, творець настільки різних, але стильних і вже культових картин, як „Доберман” та „Блуберрі”. Цього разу режисера спокусила книга на тему так званого „потреблятства”, популярне чтиво про модні нині піар, гламур і дискурс, а ще – про любов, що рухає сонце і зірки, а точніше – про її втрату. Це „99 франків” модного француза Фредеріка Бегбеде.

 

Поки бестселер сім років чекав на екранізацію (з 2000 року, коли книжка побачила світ), Бегбеде встиг трохи змінитись, і тепер головний персонаж фільму „99 франків” Октав Паранго вже не схожий на автора, хоча роман задумувався як автобіографічний. Автора всі бажаючі могли нещодавно побачити в Києві – тепер, як ми знаємо, він у плюсі – з бородою, у мінусі – без окулярів. Але на початку двотисячних, за словам очевидців, Бегбедер був саме таким, як актор Жан Дюжарден, він же – екранне втілення головного героя фільму Паранго. Можливість порівняти реального письменника з його автобіографічним персонажем пропонує також і режисер – коли в кіно Октаву стає реально зле – він бачить Фредеріка Бегбеде. Як своє відбиття у дзеркалі, як незнайомого на вечірці, як шикарну бородату стюардесу (остання вийшла особливо переконливою). Автор книжки визнав свій кінодебют „дуже видовищним і яскравим” і тепер, кажуть, сам мріє зайнятися режисурою.

 

99 франків – саме стільки й коштувала в магазинах найуспішніша книга Фредеріка Бегбеде. А в кіно цю ціну (чи не власному життю?) малює головний персонаж – кокаїном та кров’ю на скляному столі, починаючи черговий день копірайтера рекламного агентства. Такий типовий початок його робочого дня, а точніше –падіння в обійми смерті.

 

Безперечно – це “герой нашого часу”, причому, як і у Лермонтова, досить неоднозначний персонаж. Він на диво симпатичний, хоч і самозакоханий, на диво розумний і тому цинічний. За версією Бегбеде, Октав Паранго – новий і єдиний Христос (йому теж – 33), якого заслуговує сучасне суспільство.

 

Усе складається так, що ми обов’язково повинні з перших же кадрів зненавидіти гламурного рекламіста-нарциса, який розповідає про те, як він нас використовує й зневажає, але чомусь мимоволі співчуваєш йому, бо система, в якій і на яку він працює, використовує і його, „Володаря Світу”. Хоча б тому, що лицемірство і зневага, замішані на скандальних істинах, завжди гарно продаються, продається і цей фільм, і, зрештою, книга, хоча що чому слугує рекламою – це ще питання.

 

Кіно профільтрувало інтелектуальний заряд роману і звело це все до постмодерних забавок. На кшталт: поглянь так – побачиш масову культуру – від мультиплікаційних ефектів до серіальних пристрастей, поглянь інакше – і перед тобою витончена пародія на все одразу з калейдоскопом прихованих кіноцитат та прийомів. За формою й змістом фільм вийшов однозначно постмодерним, а точніше – виглядає так, ніби постмодерн став кінематографічним. Навіть наявність двох фіналів і заклик режисера проголосувати при виході з кінотеатрів за те закінчення, яке сподобалось найбільше, – все це грає на різних рівнях, а особливо на рівні гоголівських „сміху крізь сльози”. Причому кіно однозначно вичерпно передає специфічний „запах слів” Бегбеде, залишаючись при цьому автономним і самоцінним явищем.

 

Однією з найхарактерніших сцен фільму є шизофренічно-наркотичні марення головного героя, коли він потрапляє (уявіть цей жах!) у створену ним самим рекламу, де все – несправжнє: родина, почуття, стіни, їжа і навіть трава. Відповідно, однією з подібних імітацій почуває себе Паранго. Життя в імітації завершується штучним раєм, рекламіст стає рекламою. Вийшовши з реклами, він у неї ж і потрапив, перетворившись після загибелі на сюжет бігборда.

 

Сюжети кінопродукту та книги дещо відрізняються: письменник вірить у можливість змінити світ бунтуючи, режисер знімає довжелезний кліп про занепад людства. Падіння людства (основа кіно – сповідь Октава під час падіння з хмарочосу) – це лише шлях пригадати минуле. Світи фільму і книги живуть без усвідомлення майбутнього – чи це не закид на те, що сучасні індивіди живуть лише сьогоденням? Якщо й так – то позитивного виходу обидва автори все одно не пропонують.

 

Зрештою, у світі Бегбедера все минає: любов, мистецтво, планета Земля, ви, я – лишається тільки реклама. А в нашому світі лишається книга й фільм за книгою, тому ви маєте змогу проголосувати грошима за те, що вам більше припало до душі. І ще – можете переконатися, що всі ці слова були не просто банальною рекламою.

 

Максим Нестелєєв