ДАО ВІННІ-ПУХА

У літературі існує така закономірність: письменники, які пишуть для дорослих, майже обов’язково «перекваліфіковуються» на дитячих, коли в них з’являється малеча. І це зрозуміло: щоб побавити підростаюче покоління, вони розповідають казочки, а коли запас уже відомих вичерпується, доводиться вигадувати історії самостійно. Тоді виникає спокуса їх записати й видати. Ось тільки у власних дітей письменники забувають спитати: а чи потрібні їм ці книжки?

 

Десь на початку минулого століття жила в Лондонському зоопарку ведмедиця. І був у неї непоганий шанс прожити своє життя, народивши декількох ведмежат, і тихо померти. Ніхто б потім і не згадав про її існування. Але якось до зоопарку один англійський татусь привів сина Крістофера. І так хлопчику сподобалася та ведмедиця, що він почав навідуватися до неї ледь не щодня і навіть годував згущеним молоком. Через таку любовдо неї плюшеве ведмежа цього хлопчика було терміновано перейменовано зі стандартного Тедді на оригінального Вінні, а завдяки історіям письменника Алана Мілна (ким і був вищезгаданий тато) сама ведмедиця увійшла в історію як живе втілення найвідомішої іграшки всіх часів. До імені Вінні додали частку «Пух», а компанію в іграх йому почали складати поросятко Паць та віслючок Іа-Іа – теж іграшки малого Крістофера.

 

Алан Мілн був дорослим письменником, свого часу навіть досить популярним. Батько не одразу почав забавляти малого сина своїми оповідями – він терпіти цього не міг і, щоб розважити хлопчака, просто читав йому чужі казки. Але ж коли в кімнаті Крістофера почали нагромаджуватися м’які іграшки, черстве письменницьке серце не витримало – і тато сам сів поруч із сином на підлогу й почав гратися. А коли їхні ігри стали складатися в історії, Мілнові сяйнуло, що ці оповідки можна й опублікувати…

 

Незважаючи на загальнопоширену думку, перша історія про Вінні – це не «Неправильні бджоли» (ця історія побачила світ 24 грудня 1925 року в одній із лондонських газет), а балада, у якій Вінні дуже переймається своєю надмірною вагою, написана в 1924 році. Проте саме «Неправильні бджоли» сповістили світ про прихід нової дитячої класики. Вже 14 жовтня 1926 року з друку вийшли перші примірники книги «Вінні-Пух». Успіх був феноменальним. І несподіваним. Мілн говорив: «Таке враження, ніби я написав якийсь детективний бестселер…» Не дивно, що, заробивши на першому виданні дві з половиною тисячі фунтів, Мілн не забарився із виходом другої книжки – 1928 року з’явився «Будинок на Пуховій галявині».

 

Культові книжки – це ласий шмат для різноманітних «переспівувачів» та «переосмислювачів». У культовості «Вінні-Пуха» ніхто не сумнівається – ненажерливому ведмедикові вже встановлено чотири пам’ятники, а книгу про нього перекладено сорока мовами світу, включно з тайською та івритом, а також видано спеціальним шрифтом для сліпих. І хоч «переспівувачів» удалося уникнути, але різноманітні мудрагелі обсіли та обсмоктують Пуха з усіх боків. 1963 року була видана книга Ф. Крузо «Пухова плутанина», де казка Мілна розглядається з точки зору марксизму, формалізму та фрейдизму. 1976 року з’явилося дослідження Б. Хоффа «Дао Пуха», у якій плюшеве ведмежа постає європейським представником китайського даосизму. Вони були першими, але багато хто й досі зупинитися не може, і дерево, біля якого живуть усі в Зачарованому Лісі, намагаються представити не інакше, як фалічний символ, а стосунки Паця і Пуха – проявом латентної сексуальності. Фрейд, мабуть, у домовині перевертається…

 

Як би там не було, але бренд «Вінні-Пух» став одним із найпопулярніших. Про це свідчать і сила-силенна різноманітних іграшок, і численні мульт-історії. У тому числі й найвіддаленіша від оригіналу, але найрідніша нам радянська версія режисера Федора Хитрука. У ній Вінні-Пух не дуже схожий на плюшевого ведмедика – значно більше нагадує Колобка; хлопчика режисер взагалі викинув зі сценарію, щоб не протиставляти людей і звірів; так само були «ліквідовані» Тигра, мама Кенга та малюк Ру, Слонопотам… Але саме завдяки цьому мультику більшість із нас знає про пригоди Вінні-Пуха.

 

На відміну від радянського аналога, американський мульт­фільм не тільки викликає загальну любов, але і заробляє величезні гроші. Компанія «Дісней», що має права на поширення образу плюшевого ведмежати, заробляє на продажу відеокасет, комп’ютерних ігор та навіть піжам із зображенням ведмедика майже мільярд доларів щороку. Для порівняння: Пухові колеги Міккі-Маус, Дональд Дак, Гуффі та Плуто всі разом стільки не можуть заробити.

 

Як того і треба було очікувати, коли стало зрозуміло, що цей бум всерйоз та надовго, з’явилася величезна кількість людей, що насправді до Пуха мають безпосереднє відношення і активно претендують на прибутки Діснея. А винен у цьому сам пан Мілн, бо коли бум під назвою Вінні-Пух тільки починався, письменник, не роздумуючи, продав права на розповсюдження образу ведмедя своєму видавцеві Стівену Шлезінгеру. Пройшов деякий час, Мілн вирішив зробити зі свого творіння ще й мультиплікаційного героя і в 1937 році при­йшов до Уолта Діснея із пропозицією співпрацювати. Той погодився, а Шлезінгер перетворився в непереборну перешкоду – він наполягав на 50 відсотках прибутку. Невідомо, скільки б ця суперечка ще тривала, якби автор і видавець не померли, доживши свого віку, а Дісней не підписав нарешті угоду з дочкою Шлезінгера. Все ніби стабілізувалося, але незабаром відійшли в кращий світ і Дісней, і Ширлі Шлезінгер… А на сцені з’явилися ласі до мільярдних прибутків нащадки. Тож Вінні-Пух став не тільки улюбленим героєм мільйонів читачів і глядачів, але й причиною нескінченних судових позовів.

 

У наш час це майже нормально – гроші рухають світом. Дивує тільки одне: Крістофер, який був «причиною» з’яви вінніпухоманії на світ, сам прочитав книжку про кумедне плюшеве ведмежа аж через 60 (!) років після її виходу.

 

Євген БОЖЕНКО