«Ніч з Другом Читача»: еротичні Шевченківські лауреати – Павличко, Костенко, Стус…

*

Доброї ночі, все ще еротичної та гедоністичної!

Творча відпустка нашої рубрики, що тривала місяць, на щастя, скінчилась. І, я ризикую в дні пам’яті, познайомити Вас з улюбленими творами улюблених авторів, або ж їх нагадати.

 

Ми нещодавно повернулися з Черкащини, де відзначалися ювілейні дні Тараса Шевченка. Отже, цікаво би було зачепити і Шевченківських лауреатів, що не були ніколи пуританами.

 

Вони різні, але об’єднує усіх любов і еротика.

Приємного читального споглядання!

 

Дмитро ПАВЛИЧКО

Д. Павличко – солідний поет, автор ідейних віршів – і раптом вишукана еротика, висока культура поетичного мовлення, тонке чуття душевної і тілесної єдності. На противагу світлій любовній ліриці, він може розкрити повноту лібідозних осяянь, по-чоловічому відвертих і щирих. Захоплюючись жінкою, її досконалим тілом, поет знаходить шляхи оволодіння нею, мати її коло себе і в собі, переживати радість тілесно-душевного спілкування. Поняття гріх у його ліриці ставиться під сумнів, тому що воно не вкладається у повноту життя.

 

***

Моя гріховнице пречиста,

Моя лілеї на багні,

Чужі обійми, як намиста,

Ти познімала при мені.

 

І знов, як у дитини, очі.

Нічим на відвернути їх.

І на твоєму непорочні

Лечу я в безконечний гріх.

 

Невже не хочеш од покути

На душу стомлену свою?

Невже не хочеш одягнути

Моєї вірності шлею?

 

Скрипучі хомути і ярма

За ласку ночі й сором дня?

Чом яблука не рвем задарма

Із дерева життя й знання?

 

Чи ти готова до вигнання

На нашу землю кам’яну,

Де праця старша од кохання.

А хліб – від нитки бурштину?

 

Підеш? Візьми свої агати.

Такою будеш, як була.

В тісну уздечку запрягати

Мене ти будеш, як осла.

 

Ти будеш їхати світами.

Усівшись на моїм хребті,

І кадати за джиґунами

Свої очища золоті.

 

А я тебе кохати буду

За те, що не упала ти

Ні у потворну безвість бруду,

Ні у нудоту чистоти.

 

За те, що ти взяла у змія

І принесла мені той плід.

В котрім була нужда і мрія.

І молодість на сотні літ.

 

***

Напав я на тебе раптом

На стежці посеред степу,

Нахлинув, як дощ краплистий.

Як виливень буревійний,

Липневий джиґун-музика,

Просяяний блискавками,

Співаючий дощ любові.

Ти кинулася тікати,

А я танцював навколо,

Шаліючи од натхнення,

Від певності, що нікуди

Сховатися ти не годна;

На ста сопілках одразу

Я грав, щоб тебе зманти.

Принадити звуком бурі;

А потім я взяв цимбали.

Поклав їх строчма на землю.

До неба ходив по струнах –

Тебе чарував я звільна

Своїм сатанинським танцем.

 

Ти бігла і розглядалась

Налякано в тому полі,

До схову нема від грому,

Від зливи і від кохання.

Ти крапля, немов долоні

Мої безсоромні й спраглі.

Долонями відбивала,

Та в мене було без ліку

Тих рук, щоб тебе ловили,

В обіймах стискали ніжно,

Наповнювали поволі

Твоє невтоленне тіло.

Неначе водою землю.

Піснями з безодні світу.

 

Як змокла ти вся до нитки.

Повільніше стала бігти.

Спинилася й засміялась.

До неба вознесла руки, –

Так, ніби просила більше

Потоків рвучкого світла

І музики з-під блакиті.

 

Ми різко зійшлися в танці –

Аж ґудзики відірвались

Од плаття твого тонкого.

Відскочили й засвітили

Над полем, немов ракети.

Які провіщають наступ.

Ти скинула одежину,

Важку від води і грому

І, зрештою, непотрібну

В танку із дощем липневим.

 

Я ж був тобі за одежу

Єдвабну і за намиста.

Я краплями діамантів

Освітлював темні звиви

І персні твого волосся.

Спливав між грудьми твоїми

Струмком, як ланцюг із стрібла.

 

Втім – райдуга стала в полі.

І ти увійшла під синє

Склепіння небес, як сонце,

Засліплена власним сяйвом;

І я, оп’янілий, в далеч,

Затемнену хмаровинням,

Відходив не дощ, а хлопець.

І запах твоєї плоті

Я ніс, наче воду в жмені.

*

***

Ти виходила з моря гола.

Нікого ж не було довкола,

Тільки явір стояв на скелі

І дивився, немов Ботічеллі,

На лона твойого диво.

Що його ти сором’язливо

Закривала рукою… Явір

Записав це в своїй уяві.

Ти пішла собі, але віти

Яворові взялись горіти!

Посипалась листва прозолотна

На небесні високі полотна,

І явився твій образ, богине,

В тому злоті, що з вітром лине.

 

***

Вночі ти входила в море –

Під місяцем оком вовчим.

І море ставало деревом,

А ти – забороненим овочем.

 

Я хвилю твою колихливу

До себе горнув, як галузь,

І бризками золотими.

Як листям, ти затулялась.

 

Та море, як мудра яблуня,

Сама нахилившись долі.

Поклала тебе коло мене

На кам’янім суходолі.

 

Довго над нами шуміла

Його потемніла крона.

Вкривала наш поцілунок

Пелюстка прозора й солона.

 

***

Дівочих непорочних ліній

Довершеність – літак і лук.

Вона прийшла у день осінній

Вся повна чародійних мук.

 

На грудях, на стрункому лоні

Одежу тихо розпина.

Неначе куля на долоні,

Лежить прекрасна і страшна.

***

Я діяв напролом,

Як на фортецю перся,

Я розхиляв чолом

Твої розкішні перса.

Моливсь, як на війні,

Під кулями в поклоні,

В солодкому вогні,

На золотому лоні.

Я скронями й плічми

Розводив грішні ноги,

Летів я в прірву тьми

З напруги і знемоги.

Я вигравав бої

Не раз, не два, не тричі.

В душі хвалив свої

Таланти войовничі…

 

А все було не так,

Хвалюся, як хлопчисько,

З моїх смішних атак

Не вийшло б нічогісько;

Програв би я той бій,

Хоч був стрільчик бравий,

Якби не опір твій,

Благальний і ласкавий.

 

*

 

Ліна КОСТЕНКО 

Несподіваними для читача можуть здатися еротичні мотиви і в ліриці Ліни Костенко, характерній вольовими, по-чоловічому жорсткими імперативами, глибокими філософськими медитаціями, в який присутня радше висока сублімація, а не лібідозна стихія. Тілесна семантика її вірша «Екзотика» промовляє сама за себе – скільки в ній жіночого одивнення, щастя бути загадкою, що потребує вмілого декодування.

 

ЕКЗОТИКА

Якби це було просто щастя,

то це було просто щастя.

А все, що зверх того, це вже – поезія.

Слухай, милий, ти захищайся!

Я стала дика, я – Полінезія.

Колись Гоген тікав на Таїті,

лишались тут і модерн, і готика.

У цьому черствому скрипучому світі

тільки любити – тепер екзотика.

Я порушила всі табу.

Нарвані квіти мої у Нірвані.

Пасеться обов’язків цілий табун,

а я цілую тебе у вігвамі.

Що з того, що туфлі у мене на шпильках?

Я в джунглях була і насилу вибрела.

Душі предків просять навшпиньках,

щоб подивитьсь, кого я вибрала.

Очі у них великі і круглі.

Скелі голі, як Голіафи.

Птиця тюльпан п’є воду із кухля,

птиця бузок п’є воду із карафи.

Оце таке у мене Таїті –

руки твої, золоті ліани.

Аж дивно мені, що ходять на світі

якісь пошляки, немов павіани.

Дві зірки у хату мені влетіло.

Сади стоять буддійськими храмами.

Люблю твоє тіло, смагляве тіло,

твоє тіло, татуйоване шрамами.

 

 

 

Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ

Любовна лірика М. Вінграновського відома високою культурою поетичного мовлення, лицарським ставленням ліричного героя до жінки, часто названої Ви, захопленням її духовною красою. Але не дивина в його доробку кількох еротичних віршів, які вражають переконливістю лібідозних аргументів, мистецтвом читати жінку як живий і неповторний текст, відкривати і в її досконалому тілі секрети життя. Помітно, що автор комфортно почувався в анакреонтичній стихії. Принаймні у грайливій, по-чоловічому вольовій ремінісценції вірша «Лошиця дикими і гордими ногами…» вчувається алюзій на мініатюру «Кобилице-фракіянко…» Анакреонта.

 

***

Лошиця з дикими і гордими ногами,

Із ніздрями рожевими на сонці

І матово-темнавими вночі –

То чорними, то синіми, то мідними –

Під мідним пасмом звіреної гриви,

Лошиця із сріблясти животом,

Який я обніматиму не скоро, а обніму –

Забуду світ і сон!

Лошиця з табуна цивілізацій,

Яку я вилучив і гнав через Хрещатик.

Летів за нею з мертвою вуздечкою

Повз кіностудію і мертвий стадіон.

Стьобаючи гарапником жадань.

Лошиця із шовковими ключицями,

З шовковими пожежними губами.

Яку я гнав по шпалах і по тінях,

Скажи мені, як далі жить мені??!

 

Мій антисвіте з дикими ногами.

Із роздівоченими стиглими грудьми.

Із стиглими вигинистими стегнами.

Прости мене, помилуй і врятуй!

Мій антисвіте з чорним животом.

З чернечо-чорно-чорними-губами.

Із міріадами незвіданих галактик.

Які ховаються в тобі і клекотять.

І рухаються власними законами.

Порядками, системами і низками.

Як би тебе змінить я не бажав!

Неясна ти. Як мій народ, неясна…

В ногах твоїх сиджу я, наче меч.

 

***

Коли моя рука, то тиха, то лукава,

В промінні сну торкнеться губ твоїх

І попливе по шиї і небавом

З плеча на груди, із грудей до ніг…

 

Коли твоя рука солодка, ніби слава,

Червонооким пальчиком майне

В лимонній тиші і коли мене

У темну глибину повергне темна слада –

 

У білій лодії тоді ми пливемо

По водах любощів між берегами ночі:

І голоси у гніздах ластівочі

Стихають тихо… Золоте кермо

 

Заснулої хмарини понад полем,

І спить рука в руці, і на щоці

Краплина щастя, виказана болем,

До ранку світиться…

 

*

Василь СТУС 

Трагічна доля В. Стуса, його екзистенційний вибір існування на межі, відкриття у собі Бога якось не в’яжеться з еротичним віршуванням. А проте суворий поет вважав його невлучною ланкою лірики, без якої вона просто збідніла б. Його еротичні вірші вражають епічними роздумами над «граматикою кохання», знання якої дозволяє осягнути тілесно-душевну сутність буття в його повноті.

 

***

Я марно вчив граматику кохання.

граматику гріховних губ твоїх, –

ти утікала і ховала сміх

межи зубів затиснений захланних.

 

Біліли стегна в хижих шелюгах.

Нескорена вовчиця зголодніла

по диких лозах шматувала тіло,

аж червонів багульник у ногах.

О покотьоло губ, і рук, і ніг,

о вовча хіть і острахи ягнята!

Аж ось вона, аж ось вона – розплата.

аж ось він, шал, і ярий грім, і гріх!

І довгі гони видовжених тіл,

і вицвілі на дим верхівки сосон,

і цей кошлатий, цей простоволосий,

глухий, гарячий, тьмяний суходіл!

Вовтузилася петрівчана ніч,

відвільглий ранок припахав навозом.

сузір’я бігли за Чумацьким возом,

а ми пливли в чумацькому човні.

 

***

А скажи – Модільяні був ідіот? –

допитувалась вона,

коли я вправними, як у піаніста, пальцями

вигравав на засмаглих персах.

 

– Такий же ідіот, як і всі на цьому світі, –

повчав я, обіймаючи

успокоєні вибухи її сідниць.

 

– Розумієш, старий, я часто думаю

про незвичайність мистецтва.

Це зайва розкіш.

 

Так, мистецтво – то завше надмір, –

відповідав, виціловуючи коліна.

 

Але надмір лише й рятує нас від убогості.

Смертним полишається єдине:

бодай маленький надмір –

у вірі,

у звичках,

у смаках, просто – в примхах.

 

– Так, моя маленька. Саме так.

Ти, як завжди, говориш діло, –

повторював,

клацаючи зубами од пристрасті.

 

– А коли в нас народиться доня,

ми кластимем їй в узголів’я тільки троянди, –

охриплим голосом проказувала вона.

 

– Так. В узголів’я і неодмінно –

троянди, – не своїм голосом

я погоджувався покірно.

 

– Яка докучлива муха –

дзижчить і дзижчить.

Убий її, любчику.

*

 

Ігор КАЛИНЕЦЬ 

Лірика І. Калинця, живлена міфами й фольклором, захоплює яскравою, соковитою метафорою, в глибині якої пульсують архетипи, поєднані з сучасним, урбанізованим баченням світу. Вона доводить, що народна свідомість ніколи не цуралася високої еротики, трактувала її як повноцінну форму існування, відмінну від грубих, вульгарних збочень.

 

***

тієї ночі нас наздогнала погоня

щемливих поглядів і тільки

нас зрозумілих слів

 

тієї ночі твої вуста закінчувалися

як море приливом і відливом

 

тієї ночі твої перси виновили

на червоних вістрях заблукалі

рибини пальців

 

тієї ночі безмежна глибінь

лона поглинула трьох мене

вчорашнього нинішнього і

завтрашнього

***

крізь воду вечора прозирає

затоплене місто нашого

кохання

 

з деякими фрагментами

білого пустинного майдану

 

з поваленими каріатидами

ніг смаглявим куполом

живота

 

з навіроздертою фрескою

твого лиця у забутті

 

з колоною ніжності що

повисла над чорним

проваллям буденщини

 

 

 

Тарас МЕЛЬНИЧУК

Трагічна доля Т. Мельничука доводить, що і за умов «задротянського» антисвіту, куди його кинув комуністичний режим, не знищити людини в людини, не руйнувати її еротичних потягів, в яких відчувається сила життя.

 

***

я знав

що найкраща птаха

на світі

 

ця жінка

 

я кохав

і вона кохала мене

 

а потім їй стало

сумно зі мною

 

вона вийшла в сад

щоб я не бачив

приміряла

золоті крила –

 

і полетіла

 

я плакав

обіймаючи на ліжку

її біле

ледь засмагле

тіло

 

*

Ірина ЖИЛЕНКО

Сповнений світла й ніжності ліричний світ Ірини Жиленко вражає одивненням навколишніх побутових речей, тілесного переживання, в якому жінка відкриває в собі уміння творити нову дійсність а законами краси.

 

ВІХОЛА. ЛЮБОВ

То був потоп. Як дощ, як листя,

на мене руки Ваші впали,

круг мене руки Ваші стали,

мов їх було не дві, а двісті.

Засипали… Накрили – дах!

Не обійти їх – та й не хочу?

В мені розгонисто регоче

довговолоса гріхота.

А руки жадко піднялись,

немов вода – по стан, по груди.

І груди (від страшного суду?),

як двійко птиць, злетіли ввись –

лови! І радісно, і страшно

заговорили, зацвіли,

крізь Ваші пальці побрели

до берега грудей – я Ваша!

Я бранка Ваша, друже-враже.

Любіть мене в цей літній день.

Вступаю радісно і страшно

на берег сонячних грудей.

Пательня пляжу! На тобі

горю і обпікаю крила.

І очманіло, одуріло

шепчу: “Любіть, любіть, любіть!”

Оголена на Ваших горах

горітиму, як смолоскип,

і в голосі, дзвінкім учора,

сьогодні визріє захрип.

А я – така мала, аж смішно.

Не доросла і до плеча.

Яка гірка і світла ніжність

у Ваших світиться очах.

Я виросту. Я Вас поглину,

засиплю Вас, як дощ, як листя.

Як руки радісно зітхнули

круг Ваших пліч – не дві, а двісті.

Залопотіли – завірюха…

О рук сліпуча течія!

О золотистий посвист хуґи

навколо Вас! Це я, це я!

І двісті рук моїх, і кіс,

і двісті слів, і двісті сліз.

Усе від неба і до неба,

це ти – в мені

і я – круг тебе.

 

 

Дмитро КРЕМІНЬ

Без жіночого тіла, без жіночого бажання єднатися з чоловіком, аби відчути в собі природу справжнього буття, світ був би неповноцінним – на цьому наголошує Д. Кремінь.

 

СОЛО

Лягла горілиць у траві:

– Займи мене, любий, займи.

Лягла у високій траві.

Сказала:

– Тобі я належу…

Як солодко пахне полин!

Як солодко пахнемо ми!

Як зорі полинули

На зеленого полум’я вежу.

Там спогади наші горять,

Наче осіння трава.

В твої солов’їні слова

Впиваються пазурі орлі.

Ти – музика. Ти – горілиць.

А лебедем чорним – брова.

І музика злих солов’їв –

На цім лебединому горлі…

 

НЮ

Лошичка струнка на балконі.

Алінка, Оленка, Елен?

 

Я бачив, як любляться коні.

Невже без імен?

У лузі, де сіється мжичка.

Де сумно і весело так.

Злягаються: юна лошичка

І юний лошак.

І радості мить неозора

Спалахує в ночі німій.

 

І зір мій, як слід метеора.

До тебе летить по прямій!

 


 

 

*

Дорогі френди! Це була тільки перша частина нашої еротичної вітальні.

Далі – буде!

З любов’ю – Леся Мудрак.

 

Увага! На Ночах з «Другом Читача» не шукайте порно та непристойності – тут панують лише еротика, високе мистецтво і найчистіші фантазії! Також на Ночах з «Другом Читача» суворо заборонено перебувати неповнолітнім особам!

.

Щиро Ваш нічний вартовий «Друг Читача»