ВЕЛИКА МАЛЕНЬКА КНИЖЕЧКА ПРО ЧОЛОВІКІВ ТА ЖІНОК

Японська література широко відома у світі, у тому числі й в Україні, і має чимало визнаних шедеврів як у поезії, так і в прозі. Та є серед них одна невеличка книжечка, якій судилося відіграти особливу роль.

Ця книжечка вплинула на весь подальший розвиток японської літератури. Цю книгу вивчали, наслідували, цитували, обігравали запозичені з неї мотиви японські письменники аж до наших часів. Художники черпали з неї теми для картин і гравюр, навіть для оздоби кімоно, віял, шкатулок… Деякі містики вважали, що в ній приховано найглибші таємниці світу. Аристократи змагалися, хто краще знає її зміст – для цього створили навіть особливу гру. Великий поет ХІІІ ст. Фудзівара-но Тейка радив поетам-початківцям спеціально студіювати цю книжечку. Навіть щури з японської казки, дбаючи про освіту своєї донечки, включили цю книжку до її щоденного меню. Певне, не чули вони застережень філософа-конфуціянця XVIII ст. Кайбара Еккена, який твердив, що книжка ця сповнена розпусти, а тому дівчатам її давати не можна!

 

Зветься ця книга «Ісе моноґатарі». Назва звучить химерно як на українське вухо, та перекласти її не так просто. Ісе – це назва провінції, у якій знаходиться славетний комплекс святилищ Ісе дзінґу, присвячений Небесносяйній Богині Сонця Аматерасу Омікамі, від якої веде початок імператорський рід. Моноґатарі – дослівно «рече-розповідь» – один із жанрів японської класичної прози, що в різних випадках може нагадувати нашу новелу, повість або навіть роман (наприклад, твір «Ґендзі моноґатарі» письменниці ХІ ст. Мурасакі Сікібу вважають першим у світі психологічним романом). Отже, виходить «Повість про Ісе» або «Повість з Ісе». Втім, існує припущення, що тут ідеться не про провінцію Ісе, а про відому поетесу Ісе-но Ґо (тобто Пані Ісе). Тоді буде доречно перекласти «Повість Пані Ісе». А може, й не одна повість, а багато: у японській мові іменники здебільшого не мають форми множини. Ну, гаразд, скажете ви, давайте, нарешті, зазирнемо в книжку та й побачимо, одна повість чи декілька. Та не так усе просто: книжечка поділена на короткі розділи (дани), кожен із яких можна розглядати або як самостійну історію, або як главу повісті. На довершення неможливо сказати, один герой у творі, чи багато: головні персонажі кожного дану анонімні, це просто «чоловік» і «жінка». Отож дослідники досі сушать голови, одна це повість чи збірка оповідань, один і той самий персонаж діє в усіх данах чи, може, в кожному інший.

 

 

Невідомо достеменно ані ім’я автора (авторів?), ані час написання «Ісе моноґатарі». Найпоширеніша версія, що твір цей написав один із «безсмертних геніїв поезії» – Арівара-но Наріхіра, який жив у ІХ ст. За ним міцно закріпилася характеристика «японського дон-жуана». Багато пригод, описаних у книзі, традиція приписує йому; до того ж він є автором багатьох віршів, вплетених до тексту. Проте деякі старі коментатори, а за ними й науковці, припускають, що книгу цю написала та сама Пані Ісе – можливо, на основі втраченого щоденника Наріхіри. Є й інші версії. Останнім часом дослідники все більше схиляються до думки, що над текстом «Ісе моноґатарі» працювали послідовно декілька авторів, кожен із яких вносив щось своє. Крім того, у тогочасній Японії існував звичай переписувати від руки улюблені літературні твори (хоча техніка книгодруку була добре відома). Часом переписувач (особливо, якщо він був знавцем класичної літератури) редагував твір на свій смак. У результаті зараз існує декілька версій, що істотно відрізняються одна від одної, і важко визначити, котра з них найближча до автентичної. Що ж до часу написання, то безперечно одне: ця книга написана у першій половині доби Хейан (кін. VIII – ХІІ ст.), «золотої доби» японської класичної культури.

 

 

Але повернемося до героїв твору. Академік Микола Конрад, перекладаючи «Ісе моноґатарі» російською мовою, вирішив, що «чоловік» і «жінка» звучить занадто вульгарно, й замінив їх на «кавалера» і «даму». Праця М. Конрада – безперечно, шедевр перекладацького мистецтва, до того ж перший переклад твору – вплинула на наступників. Наприклад, З. Шааршмідт, перекладаючи «Ісе моноґатарі» німецькою, також вставив туди «кавалерів» і «дам». Проте, можливо, в оригіналі не випадково йшлося саме про чоловіка та жінку. Адже класична японська мова має багато можливостей, щоб вказати на шляхетне походження та високий суспільний статус героїв. Можливо, йдеться про те, що перед силою Кохання (а це – провідна тема твору) зникають титули й звання, стають несуттєвими навіть власні імена – лишаються просто чоловік і жінка. Недаремно один із традиційних коментаторів витлумачує слово «Ісе» в назві твору як поєднання чоловічого начала («І») із жіночим началом («Се»).

 

 

Дійсно, переважна більшість данів «Ісе моноґатарі» містить коротеньку любовну історію, під час якої герой і героїня, за звичаєм свого часу, обмінюються віршами (що перетворює текст на переплетіння поезії та прози). Проте той, хто, беручись до «Ісе», очікує на такий собі «японський Декамерон», буде прикро розчарований. Секс як такий лишається поза увагою автора. І не тому, що в давній Японії цю сторону життя вважали гріховною – навпаки, усі сили творчості й родючості вважалися гідними поклоніння. Навіть Арівара-но Наріхіра після смерті був обожнений як майстер езотеричних сексуальних таїнств. Варто додати, що звичаї аристократії доби Хейан були значно вільніші, аніж сучасні їм звичаї Європи: весілля, наприклад, справляли тоді, коли хлопець проводив три ночі поспіль із тією самою дівчиною. Але, можливо, саме тому тілесний аспект еротики мало цікавив хейанців; значно більше уваги приділяли вони витонченій грі почуттів, яка й складала головний зміст тогочасної поезії – різноманітним відтінкам закоханості, пристрасті, ревнощам, суму в розлуці тощо. Тому поезія й еротика у свідомості хейанця були нерозривні – обмін віршами був неодмінною і передмовою, і післямовою бурхливої ночі кохання.

 

 

З усіх історій, викладених в «Ісе моноґатарі», найвідоміша скандальна історія зв’язку героя з верховною жрицею храмів Ісе. Можливо, саме звідси й походить назва твору. Річ у тім, що така жриця (вона носила титул «священної цариці» – сайо) повинна була суворо дотримуватись целібату. Священна цариця була принцесою імператорського роду, її обирали на цю відповідальну посаду шляхом ворожби водночас із коронацією імператора на весь термін його перебування на троні. Порушення жрицею ритуальної чистоти (особливо целібату) могло, згідно з віруваннями тих часів, накликати гнів богів і лихо для всієї країни. Отож, на порушницю чекала сувора покара: стародавня хроніка «Ніхон сьокі» оповідає про принцесу Вакатарасі‑хіме, яка порушила табу і була змушена вкоротити собі життя, а її коханця вбив його власний батько, щоб не занапастити весь рід (ця історія, правда, сталася століття за три до подій, описаних у «Ісе»). Звісно, такі обставини надавали роману із «священною царицею» особливої пікантності. Хитрий автор «Ісе моноґатарі» ще й інтригує читачів: він лише зазначає, що закохані провели наодинці близько трьох годин (із першої чверті часу «миші» до другої чверті часу «бугая», тобто десь з опівночі до третьої години ночі), але «так і не перемовилися ані словом». Здогадайся сам, мовляв, любий читачу: чи то вони сором’язливо мовчки дивилися одне на одного, чи то їм просто не до розмов було… Проте пізніші коментатори не змогли промовчати: вони пояснили, що йдеться про Арівара-но Наріхіру та принцесу Яско, навіть вказали, що в них народився син Морохіса. Утім, доказівцієї версії однаково бракує.

 

Широко відомі також інші історії – про те, як коханку героя проковтнули демони, про те, як герой підглядав за двома сестрами-красунями тощо. Та про все це краще дізнатися із самого твору.

 

«Ісе моноґатарі», можливо, – перший прозовий твір, написаний класичною японською мовою (до того писали лише давньокитайською мовою – веньянем). Він істотно вплинув на формування й канонів літературної мови, і канонів жанру моноґатарі (навіть славетний «Ґендзі» написаний під його впливом). А відтак, і на формування японської національної культури загалом. Не дивно, що іноземному читачеві без попередньої підготовки сприйняти твір важкувато: заважає лаконічність, «закоріненість» у витонченій аристократичній культурі доби Хейан. Тим не менше, у ХХ ст. слава твору вийшла за межі Японії: після російської «Ісе» було перекладено всіма основними європейськими мовами, а також каталанською та китайською, причому англійських перекладів існує аж три. А російською мовою з’явилися навіть дві пародії на цей твір (одна з них написана митьками), що свідчить про його популярність. А також про те, що «Ісе моноґатарі» сьогодні – уже явище світової культури. Можливо, тому, що всі люди, зрештою, – чоловіки й жінки.

Сергій Капранов.